Соціально-виховна робота

— самоорганізація — це процес або сукупність процесів, що відбуваються в системі, які сприяють підтримці її оптимального функціонування, сприяють самодобудовуванню, самовідновленню і самозміні даного системного утворення;

— відкритість — це властивість системи, обумовлена наявністю в ній комунікаційних каналів з зовнішнім середовищем для обміну речовиною, енергією й інформацією;

— нелінійність — це наявність у системі безлічі варіантів, у тому числі й альтернативних, можливих шляхів розвитку і способів відповідних реакцій системи на впливи ззовні;

— нерівноважність — це якість системи, що знаходиться удалині від стану рівноваги;

—  біфуркація (у перекладі з латинської мови означає «роздвоєння») — це розгалуження шляхів еволюції (розвитку) відкритої нелінійної системи;

— флуктуація (у перекладі з латинської мови означає «коливання») — це випадкове відхилення (зміна) величин, що характеризують систему, від їхніх середніх значень, що веде за певних умов до утворення нової структури і системної якості, тобто до виникнення нової системи;

— диссипативні структури (поняття введене І. Пригожиним) — це нові структури, що виникають у системі при видаленні її від стану рівноваги і розсіюванні вільної енергії;

— аттрактор (близько до поняття «ціль») — це відносно кінцевий, стійкий стан системи, що як би притягає до себе всю безліч «траєкторій» руху (розвитку) системного об'єкта.

Роль принципів у даному підході виконують паттерни (зразки) сінергетичного мислення.

Спираючися на публікації відомих вчених - сінергетиків, назвемо ті паттерни, що містять у собі нове знання про самоорганізацію і саморозвиток відкритих нелінійних систем і дозволяють збагатити наші представлення про педагогічні явища і процеси.

 До числа таких паттернів відносимо наступні:

1. Практично всі існуючі системи є нелінійними і відкритими. A отже, їхнє функціонування і розвиток будується на основі механізмів і процесів самоорганізації і саморозвитки.

Для виникнення і протікання процесів самоорганізації і саморозвитку служать передумовами: а) здатність системи обмінюватися із середовищем енергією, речовиною й інформацією; б) достатня далекість системи від точки рівноваги; в) нерівноважність системи, унаслідок чого посилення флуктуації може привести до дезорганізації колишньої структури.

2. Хаос виконує конструктивну роль у процесах самоорганізації: з однієї сторони, він руйнівний, тому що хаотичні малі флуктуації у визначених умовах приводять до руйнування складних систем; з іншої — він творчий, тому що хаос лежить в основі механізму об'єднання простих структур у складні, узгодження темпів їхньої еволюції, висновку системи на аттрактор розвитку. Руйнуючи, хаос будує, а будуючи, він приводить до руйнування.

3. Для життєдіяльності саморегулюючих систем важливе значення мають не тільки стійкість і необхідність, але і нестійкість і випадковість. Процес самоорганізації, за визначенням Г.І. Рузавіна, відбувається в результаті взаємодії випадковості і необхідності і завжди зв'язаний з переходом від нестійкості до стійкості. Хоча стійкість, стабільність, рівновага являють собою необхідні умови для існування і функціонування цілком визначеної, конкретної системи, проте перехід до нової системи і розвиток у цілому неможливі без ліквідації рівноваги, стійкості й однорідності. Новий порядок і динамічна структура виникають завдяки посиленню флуктуації.

4. Нове з'являється в результаті біфуркацій як непередбачене, і в той же час нове «запрограмовано» у виді спектра можливих шляхів розвитку, спектра щодо стійких структур — аттракторів еволюції.

5. Системі не можна нав'язувати те, що вступає в протиріччя з її внутрішнім змістом і логікою розгортання її внутрішніх процесів. Ефективне керування системою можливо при усвідомленні тенденцій її розвитку і здійсненні на систему і її компоненти резонансного впливу, при якому зовнішній вплив узгоджується (гармонійно сполучено) з внутрішніми властивостями системи. При резонансному впливі важливі не його сила й інтенсивність, а правильна просторова організація впливу.

6. Замкнутість системи здатна народжувати такий тип стійкості, що може перешкоджати її розвитку або навіть привести до еволюційного тупика.

B цього зв'язку особливо цінною є висловлена в ряді публікацій точка зору В.І. Аршинова про необхідність поділу сінергетики (за аналогією з кібернетикою) на сінергетику першого порядку (сінергетика систем, що спостерігаються) і сінергетику другого порядку (сінергетика тих, які спостерігають). Головним інструментом сінергетики другого порядку, на його думку, повинний бути діалог: діалог пізнаючих систему або утворюючих модель нового системного об'єкта; діалог-зустріч сінергетики з філософією і конкретно-науковими дисциплінами в ході пізнання процесів самоорганізації і саморозвитки.

Не можна залишити без уваги міркування Є.H. Князєвої про доцільність застосування спеціальних методик сценарного мислення, у тому числі і методики мозкового штурму, для обговорення складної проблеми і пошуку різних варіантів дозволу проблемної ситуації. Такі методики спрямовані на подолання стереотипів індивідуальної свідомості, її культурної замкнутості і дисциплінарної обмеженості.

Отже, сінергетичний підхід — це методологічна орієнтація в пізнавальній і практичній діяльності, що припускає застосування сукупності ідей, понять і методів у дослідженні і керуванні відкритими нелінійними системами, що самоорганізуються.

Безумовно, поняття, принципи, методи і прийоми сінергетичного мислення і світосприймання становлять інтерес для педагогів, що постійно знаходяться і діють у світі нелінійних відкритих систем. Керівникі і педагогічні працівники освітніх установ повинні чітко усвідомлювати, що мають справу з явищами і процесами, що функціонують на основі механізмів самоорганізації і саморозвитки.

Сінергетичні представлення мають велике практичне значення при проектуванні і побудові систем виховання учнів. Дотримання принципу самоорганізації і саморозвитку в педагогічній діяльності націлює суб'єктів створення виховної системи на докладне вивчення процесів саморегуляції діяльності, спілкування і відносин в освітній установі, на виявлення тенденцій, внутрішніх механізмів і резервів розвитку створюваної системи. Важливо, щоб проектований стан створюваної системи збігався з траєкторією виходу системи на аттрактор її еволюції. Тільки в цьому випадку можливі резонансні управлінські впливи на систему, процеси її самодобудовування. На жаль, так не завжди роблять керівники і педагоги освітніх установ. Нерідко як зразок і орієнтир своєї діяльності вони вибирають модель виховної системи, відомої в країні або регіоні школи і діють часом усупереч традиціям внутрішкільної культури і логіки розвитку виховного процесу у своєму навчальному закладі.

Ознайомлення педагогів-вихователів з положеннями сінергетики нерідко веде до зміни їхніх педагогічних поглядів і дій. Вони намагаються звільнити свою свідомість від ідей насильно формуючої педагогіки, прагнуть відмовитися від застосування прийомів і способів прямого («лобового») впливу на особистість дитини. Їм стає більш зрозумілим зміст відомого твердження Л.С. Виготського: «З наукового погляду не можна виховувати іншого. Безпосередньо впливати і робити зміни в чужому організмі неможливо, можна тільки виховуватися самому...» Тому невипадково українські педагоги активно і старанно опановують мистецтвом педагогічного забезпечення (сприяння, супроводу) процесів самопізнання, самобудівництва і самореалізації учнів.

Використання сінергетичного підходу в практичній діяльності сприяє збагаченню навчально-виховного процесу діалоговими прийомами і методами педагогічної взаємодії. A це, у свою чергу, інтенсифікує не тільки процес розвитку учнів, але й індивідуально-професійний ріст педагогів. Діалог думок, мотивів, ціннісних установок дітей і дорослих сприяє формуванню духовно багатої, морально чистої й емоційно сприятливої атмосфери в шкільному колективі, розвитку і розкриттю неповторних індивідуальностей його членів.

5. Системний підхід до побудови виховного процесу

Системні представлення про процеси і явища в природі і суспільстві існують з древніх часів. Їхнє виникнення і розвиток зв'язані з іменами таких відомих філософів і вчених, як Аристотель, Платон, Б. Спіноза, И. Кант, Г. Гегель, B. Шеллінг, K. Маркс, Ф. Енгельс, Ч. Дарвін, Д.И. Менделєєв, A.A Богданов, H. Вінер, Л.С. Виготський та ін. Однак визнаним науковим напрямком системний підхід став лише наприкінці 40-х — початку 50-х років XX століття. Його засновником вважають австрійського біолога Л. фон Берталанфі, що уперше виклав основні положення загальної теорії систем на філософському семінарі в Чикагському університеті.

Поява і становлення нового методологічного підходу обумовлено потребами розвитку виробництва, науки і техніки. До середини минулого сторіччя більшість наукових дисциплін істотно трансформувало предмети свого вивчення, у якості яких стали виступати безліч взаємозалежних елементів, тобто системи.

Представляється очевидною необхідність використання системного підходу в педагогічній науці і практиці, адже педагоги постійно знаходяться і діють у світі систем. До числа оточуючих педагогів систем у першу чергу варто віднести особистість учня, учнівський і вчительський колективи, природну і соціальне середовище. Педагоги-вчені і практики ще до появи поняття «системний підхід» намагалися опанувати системним стилем мислення і дій. Наприклад, A.C. Макаренко сформулював ряд положень, що, безсумнівно, можна включити в сучасну концепцію виховних систем:

— «людина не виховується вроздріб, вона створюється синтетично всією сумою впливів, яким піддається»;

— «...окремий засіб може бути і позитивним, і негативним, вирішальним моментом є не його пряма логіка, а логіка і дія всієї системи засобів, які гармонічно організовані»;

—  «там, де вихователі не з'єднані в колектив і колектив не має єдиного плану роботи, єдиного тону, єдиного точного підходу до дитини, там не може бути ніякого виховного процесу»;

— «...вирішальним в справі виховання є не метод окремого вчителя і навіть не метод цілої школи, а організація школи, колективу й організації виховного процесу».

Однак від перших спроб системно мислити і діяти до появи на початку 90-х років минулого століття теорії виховних систем як самостійного наукового напрямку в педагогіці був ще довгий шлях, що в котрий раз підтвердило справедливість відомої істини: кожному історичному періодові в розвитку науки і практики властиві свої специфічні ідеали наукового пізнання, свої підходи до осмислення й освоєння природної і соціальної дійсності.

Сутність системного підходу полягає в тому, що він є методологічною орієнтацією в діяльності, при якій об'єкт пізнання або перетворення розглядається як система.

Доцільність його застосування роз'яснюється наступними причинами:

- по-перше, особистість дитини повинна розвиватися в цілісному інтегрованому педагогічному процесі, в якому всі компоненти (цільовий, змістовний, організаційно-діяльнісний, оціночно-результативний) максимально взаємозалежні;

- по-друге, відбувається об'єднання зусиль суб'єктів виховання, що сприяє підвищенню ефективності педагогічного впливу;

— по-третє, створена виховна система дозволяє заощаджувати час і сили педагогічного колективу, тому що вона завжди містить традиційні форми і засоби побудови діяльності і відносин, що впливають на особистість, як правило, більш ефективно, а витрат вимагають менше, тому що діяти традиційним шляхом легше, ніж працювати в новому режимі або незвичній обстановці;

— по-четверте, спеціально моделюються умови для самореалізації і самовираження особистості учня, учителя, батька, що сприяє їхньому творчому самовираженню й особистісному ростові, гуманізації ділових і міжособистісних відносин;

— по-п'яте, у процесі побудови виховної системи формується «обличчя» навчального закладу, його неповторний вигляд, що має немаловажне значення в розвитку індивідуальності членів шкільного співтовариства;

— по-шосте, створення виховної системи, що включає в себе освоєне колективом освітньої установи соціальне і природне середовище, дозволяє розширити діапазон виховного впливу на особистість;

- по-сьоме, системний підхід сприяє оптимальному використанню у виховній діяльності кадрових, фінансових і матеріально-технічних ресурсів навчального закладу.

Використання системного підходу в процесі виховання учнів припускає застосування спеціальних понять і методів, дотримання визначених принципів.

Основні поняття системного підходу. Спочатку про поняття. Зрозуміло, ключовим поняттям даного підходу є «система». B сьогодення час у науковій літературі можна знайти кілька сотень його дефініцій. Найбільш популярним варто назвати визначення Л. фон Берталанфі: «Система — це комплекс взаємодіючих компонентів». Однак більшість дослідників справедливо критикує дане визначення за те, що воно не відбиває багато істотних ознак системи. І сьогодні можна констатувати, що в науці немає жодного загальноприйнятого визначення поняття «система». B своєї наукової і практичної діяльності ми використовуємо визначення C.A. Саркісяна і Л.В. Голованова, що розуміють під системою не просто сукупність безлічі одиниць, у якій кожна одиниця підкоряється законам причинно-наслідкових зв'язків, а єдність відносин і зв'язків окремих частин, що обумовлюють виконання визначеної складної функції, що і можлива лише завдяки структурі з великого числа взаємозалежних і взаємодіючих один з одним елементів.