Соціально-виховна робота

➫У 1972 році міжнародне співробітництво з проблем екологічного виховання вийшло на більш високий рівень – відбулась міжнародна конференція на рівні урядів під егідою ООН у Стокгольмі. Ця подія призвела до численних ініціатив окремих урядів у галузі екологічної політики та посилення уваги до неї з боку міжнародних організацій. Головним наслідком конференції стало прийняття міжнародної програми з питань охорони довкілля (United Nations Ргоgramme - UNEP), метою якої стала координація екологічних програм ООН та субсидування окремих акцій. У Рекомендаціях цієї програми вперше була визнана нагальна необхідність екологічного виховання у кожній країні. У 1975 році у Белграді відбувся міжнародний екологічний форум за участі всіх держав - членів ООН. Його результатом стало прийняття статуту – «Белградської хартії», у якій були визначені цілі та зміст екологічного виховання. У Хартії підкреслювалась важливість пробудження свідомості людей для сприйняття екологічних проблем, розширення їх знань про навколишнє середовище та його проблеми, необхідність послідовного здійснення екологічного виховання на всіх рівнях освіти, а також у громадській, позашкільній сфері. Тим самим екологічне виховання вперше було визнане як компонент загальної освіти і навіть у більш широкому контексті – як безперервний процес, що триває протягом усього життя.

Белградська хартія запрограмувала проведення ряду регіональних конференцій з метою обговорення експертами екологічної тематики та програм екологічної освіти. Перша з них відбулась у 1977 році у Тбілісі. У документах конференції зазначалось, що в екологічному вихованні слід дотримуватись тенденції, характерної для більшості країн щодо розвитку освіти в напрямі більш тісних зв'язків з реаліями життя, більш тісних взаємовідносин з природним та суспільним оточенням. Висловлювались сподівання, що з введенням у зміст освіти екологічної тематики вихованню буде повернена втрачена ним до певної міри етична функція і, таким чином, буде зроблений суттєвий внесок в оновлення освіти.

Подальшими етапами міжнародного співробітництва стали Московська конференція (1987) та Всесвітній форум (United Nations Соnfeгеnсе for and Development) у Ріо-де-Жанейро (1992) тощо.

Аналіз підходів до соціалізації особистості в умовах глобалізації всіх сфер життя свідчить про інтеграцію рівнів громадянського виховання: вихoвання громадянина національної держави, геополітичного регіону, світу. При розумінні важливості кожного з них пріоритетність національного рівня є актуальною для всіх держав. Наростання глобалізаційних тенденцій не знімає, а подекуди навіть підвищує таку актуальність.

Отже, провідними напрямами, що об'єднують завдання виховання громадянськості на всіх трьої рівнях, є:

1. Виховання молоді в дусі культури миру та правової свідомості.

2. Підготовка молоді до життя в полікультурному та полінаціональному середовищі.

3. Екологічне виховання молоді.

4. Підготовка молоді до вступу у світ праці в умовах глобальної економіки.

Лекція 2.

ГУМАНІСТИЧНІ ОСНОВИ СУЧАСНОЇ СИСТЕМИ ВИХОВАННЯ

ПЛАН

1.      Умови організації та фундаментальні завдання гуманістичного виховання.

2.      Компоненти самоорганізації особистості.

3.      Тактичні завдання навчального закладу у виховному процесі.

4.      Стратегічна мета виховання на сучасному етапі розвитку суспільства.

Література

1. Кацинська Л.Л. Технологія виховного процесу. – Рівне, 1997 р. с. 86-89

2. Класний керівник у сучасній школі: Метод. Посібник / В.М. Оржеховська, О.І. Пилипенко та ін. – К.: Інститут змісту і методів навчання, 1996 р. – 156 с.

3. Кулюткин Ю.Н., Сухобская Г.С. Моделирование педагогических ситуаций., М., 1981 г.

4. Методика воспитательной работы: Учеб. пособие для студ. высш. пед. учеб. заведений / Л.А.Байкова, Л.К.Гребенкина, О.В.Еремкина и др.; Под ред. В.А.Сластенина. – М.: Издательский центр «Академия», 2002. – 144 с.

5. Мороз О.Г., Омеляненко В.Л. Перші кроки до майстерності. – К.: Товариство «Знання» України, 1992. - 112 с. - (Сер. 7 «Світоч» товариства «Знання» України, № 4-6).

6. Мороз О.Г., Омеляненко В.Л. Перші кроки до майстерності. – К.: Товариство „Знання”  України, 1992. – 112 с.

7. Практикум з педагогіки: Навч. посібник / За заг. ред. Дубасенюк О.А., Іванченко А.В. – К.: ІСДО, 1996 - 432 с.

8. Рожков М.И., Байбородова Л.В. Организация воспитательного процесса в школе: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений. – М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2001. – 256 с.

9. Созонов В.П. Организация воспитательной работы в классе/ М.: Центр «Педагогический поиск», 2000. – 160 с.

10.            Справочник заместителя директора школы по воспитательной работе./ М.: Центр «Педагогический поиск», 1999. – 160 с.

11.            Щуркова Н.И. Вы стали классным руководителем. М., 1997 г.

1.      Умови організації та фундаментальні завдання гуманістичного виховання.

Здійснення соціалізації молоді, що є провідною функцією школи, відбувається в надзвичайно складних і суперечливих умовах, для яких характерна одночасно як глобалізація, інтернаціоналізація різних сфер матеріального і духовного життя людства, так і локалізація, загострення суперечностей, поглиблення розбіжностей між різними країнами та геополітичними регіонами. Людство постало перед цивілізаційною кризою, зумовленою, перш за все, невідповідністю між темпами розвитку матеріальної і духовної культури. Матеріальне піднялось над духовним і значно випередило його. Деградація людського духу, що призводить до дегуманізації людського суспільства, – найгостріша з глобальних людських проблем. Ії проявами є зростання вандалізму, жорстокості, злочинності, наркоманії, алкоголізму. Поширення всіх цих негативних проявів на молодь стає загрозою для виживання людства.

У цій ситуації надзвичайної ваги набувають зусилля міжнародного співтовариства у справі пошуку виходу з глобальної гуманістичної кризи. Генеральна асамблея ООН вже у 1968 році звернулась до всіх держав із закликом забезпечити виховання молоді в дусі гуманізму, поваги до людської гідності, до прав людини.

Виховання має здійснюватися на гуманістичній основі, його головний принцип — олюднювання відносин у загальновиховному процесі. Гуманістичне виховання має свої особливості.

По-перше, це — співпраця педагогів з вихованцями, а не диктат. Виховання може бути ефективним лише при взаємній повазі і порозумінні між наставником і учнем. Найважливіша педагогічна мета — навчання за інтересами і бажаннями, а не за примусом.

По-друге, це створення поля упорядкованої свободи. "Не можна" має бути мінімальним. Решта (незаборонене) є дозволеним. Треба забезпечити консенсус між різними позиціями, правами меншості та кожної особи.

По-третє, дітям треба допомогти у самовихованні.

І нарешті, найголовнішою особливістю гуманістичного виховання має бути захист дитини від життєвих знегод, конфліктів, самотності, а також створення умов для вільного розвитку її духовних і фізичних потреб.

 З огляду на викладене першочерговим і фундаментальним завданням має бути визначення інституту Особистості в нашому суспільстві. Пошуки вирішення цього завдання потребують глибшого, ґрунтовного опрацювання теорії особистості. Спроби створити еталон особистості, до якого треба прагнути, виявились безперспективними. Це було б повторенням старих помилок філософії, педагогіки й психології.

У вихованні особистості слід скористатися найширшим простором, обумовивши лише те, чого не можна робити, що забороняється.

Система виховання в нових умовах — це поступовий перехід особи до самовиховання через створення відповідних умов і подання в цьому необхідної допомоги.

 Наступним фундаментальним завданням виховання є соціалізація, соціальна адаптація підростаючого покоління, тобто поступове включення дитини в систему суспільних і творчих відносин. Дітям треба дати необхідні відомості про суспільство, його історію, культуру, сьогодення, навчити жити в цьому суспільстві.

Соціалізація має випереджати час і здійснюватись з урахуванням можливих змін в суспільстві через 10—15 років. Звідси випливає третє фундаментальне завдання — вміння моделювати суспільство майбутнього. Від сьогоднішнього покоління залежить завтрашній день суспільства.

Отже, виходячи із особливостей та основних завдань гуманістичного виховання, при організації виховного процесу у навчальному закладі необхідно великого значення надавати саморозвитку особистості школяра як майбутнього громадянина загальнолюдського суспільства.

2.      Компоненти самоорганізації особистості

Виховання може бути ефективним лише тоді, коли наставник і учень разом створюють матеріальні та культурні цінності, здобувають уміння й навички в процесі своїх відносин.

Пріоритетними напрямами культури, які мають становити основу змісту виховання, можуть бути: культура життєвого самовизначення, культура сімейних стосунків, економічна культура й культура праці, політична, демократична й правова культура, інтелектуальна, духовна, культура спілкування, екологічна, естетична, фізична культура.

Демократична культура вимагає розуміння нових стосунків у системі "людина — суспільство — держава", уміння вести дискусію, обстоювати свою думку, знання демократичних процедур, прав і обов'язків.

 Культура життєвого самовизначення — це необхідність формування індивідуального стилю життя, виховання ставлення людини не тільки до суспільства, а й до себе, до свого здоров'я, способу життя. Це, врешті, самореалізація своїх сил і можливостей на основі самооцінки.

Виховання має виходити з необхідності розвитку в дітей якостей, які допоможуть їм реалізувати себе і як частину суспільства, і як неповторну індивідуальність зі своїми специфічними запитами й індивідуальними засобами самореалізації. При цьому ми маємо на увазі не лише звичне "ким бути" і "яким бути", а передусім — "як жити", тобто як побудувати свій індивідуальний спосіб життя, обрати оптимальний режим інтелектуальних, емоційних, фізичних навантажень, спосіб реакції на невдачі й успіхи, відповідний тип трудової діяльності і форми проведення вільного часу. Навчитися жити — значить виробити свою позицію в житті, свій світогляд, ставлення до себе, до навколишнього середовища, зрозуміти себе й інших.

 Важливим блоком педагогічної виховної роботи є формування здатності до культурної самореалізації, самоорганізації й самореабілітації. Постановка перед собою мети — необхідний фактор у житті людини. З огляду на це завдання вихователя — надати, по-перше, право учню на самоствердження, на повагу до власної особи, по-друге, допомоги йому оволодіти такими засобами самоствердження, які б не зачіпали інтересів інших, тобто навчити діяти з дотриманням моральних законів, прийнятих в людському суспільстві.

У процесі самореалізації діти виявляють як позитивні, так і негативні риси. В одних — це доброта, толерантність, поступливість, чесність, принциповість, уміння зрозуміти іншого, здатність враховувати можливі наслідки своїх вчинків; в інших —грубість, хитрість, скупість, егоїзм, невиправдана впертість. У даному разі необхідно зробити для дитини престижною сферу морального, а не аморального самоствердження.

Особлива сторона самореалізації учнів — розвиток творчих здібностей. Тут потрібна професійна допомога з боку вчителів-предметників, музикантів, художників, інженерів, знавців ремесел, соціальних лідерів, психологів тощо. Батьки і вихователі повинні допомогти дитині спробувати свої сили в різних галузях творчої діяльності, щоб знайти себе, не розгубити закладені природою творчі можливості.

 Наступний блок завдань, який належить розв’язати вихователю – це самоорганізація особистості. Адже найблагородніші цілі людина не зможе реалізувати, якщо не володіє навичками елементарної психологічної самоорганізації, не відзначається наполегливістю, не знає, як підготуватися до тієї чи іншої діяльності, як раціональніше здійснювати роботу чи спілкування.

Важливим компонентом саморозвитку особистості є її здатність до самореабілітації. Ця сфера переважно пов'язана із здоров'ям учня.

Учитель, учні, клас (вихователь, вихованці, колектив) в процесі самовизначення, самореалізації, самоорганізації переживають певні негативні стани: фізичної та психологічної втоми, невдоволеності собою та іншими, стресу, розчарування, страху, невпевненості тощо. Ці стани руйнівно впливають на результат виховного процесу, на розвиток учнів. Для відновлення особистісної гармонії в людині необхідно навчити її засобам захисту, а також фізичного та психологічного стимулювання потреб і творчої енергії. Самореабілітація передбачає здатність людини захищати себе культурними засобами від несправедливості, відстоювати свою позицію; уміння розв'язувати конфлікти без стресів, знімати зайве напруження (релаксація); стримувати свої емоції; уміння відпочивати (рекреація), адекватно оцінювати себе та інших. У даному разі вихователь повинен володіти навичками педагогічної психотерапії.

Таким чином, самовизначення, самореалізація, самоорганізація, самореабілітація є найважливішими компонентами саморозвитку особистості.

Ідея саморозвитку, самовиховання - провідна в гуманістичній педагогіці. Вона підводить нас до розуміння суті виховання, що полягає в спільній діяльності дітей і дорослих, реалізації вироблених мети й завдань.

3.      Тактичні завдання навчального закладу у виховному процесі

Нинішній вибух насилля й екстремізму в молодіжному середовищі пояснюється тією педагогікою словесної вимогливості, яка зросла на тлі словесного лицемірства і призвела до ізоляції частими підлітків від дорослих. Коли дорослі не в змозі показати моральний приклад, приклад пошуку істини, вони змінюють його різноманітними вольовими прийомами, наказами і нотаціями. Перед вихователем завжди стоїть альтернатива — або співпраця і виховання, або боротьба з дітьми: іншого немає.