Соціально-виховна робота

Таким чином, головною перешкодою на шляху задоволення людини життям постає здебільшого не неуцтво і нерозвиненість, не бідність (бо матеріальні потреби постійно зростають), не брак працелюбності (бо вона великою мірою залежить від системи стимулювання), а недостатня розвиненість гуманних відносин та індивідуальних якостей, які у концентрованій та найбільш актуальній в наш час формі являють собою здатність до безконфліктного спілкування.

Виникає питання, чому ми вважаємо безконфліктність головною ознакою гуманної особистості. Адже існує чимало інших позитивних моральних рис, таких як доброта, справедливість, чесність, щирість, принциповість, шанобливість тощо. Може здаватися, що вміння уникати конфліктів є тільки однією з них, можливо, і не самою цінною. До того ж існує думка про необхідність і навіть корисність конструктивних конфліктів, вирішення яких призводить до прогресу.

Висока цінність різноманітних позитивних моральних якостей визнавалась у всі часи і у всіх народів, завдяки чому і досягнуто значного морального прогресу. На певних етапах історичного розвитку суспільство відчувало першочергову потребу у формуванні тієї чи іншої з цих якостей. Так, наприклад, доброта мала життєве значення в часи, коли внаслідок низької продуктивності праці і відсутності соціального захисту з боку держави значна частина населення страждала від голоду і злиднів. В умовах соціальної нерівності і авторитаризму велику моральну цінність являли милосердя, шляхетність, здатність до жалощів. У наш час вони також високо цінуються в людських стосунках, проте сучасні умови життя і правові норми демократичного суспільства вже самі значною мірою захищають людину від багатьох проявів аморалізму і послаблюють її залежність від дотримання людьми норм моралі. Причиною психологічного дискомфорту людини в наш час здебільшого є побутові сутички, як прояви «конфліктної субкультури», яка і є найпомітнішою вадою сучасної практичної моралі. Здатність до безконфліктного спілкування є синтезом і практичним втіленням гуманних якостей на даному етапі морального прогресу. Що стосується «конструктивних» конфліктів, то вони дійсно існують, але буквально поринають у морі ситуацій, де все можливо вирішити шляхом компромісів і де вони породжують тільки агресивність і нестриманість партнерів. До останніх ситуацій належить більшість сімейних і педагогічних конфліктів.

Отже, стратегічна мета виховання зміщується сьогодні від проблеми всебічного розвитку до моральної, а точніше — формування гуманної особистості, тобто людини, здатної у діловій, побутовій і політичній сферах уникати конфліктів, поступатися і знаходити шлях до компромісів.

Ця стратегічна мета виховання висувається самим ходом історичного розвитку, причому це стосується не тільки України, але майже всього сучасного світу, свідченням чого є те, що в педагогічній літературі західних країн мету виховання все більше вбачають у «вихованні миролюбності». З порядку денного, звичайно, не знімається завдання всебічного розвитку особистості, яке повинно вдосконалювати свої методи. Політична і економічна ситуація також висуває свої вимоги до особистості, проте мета виховання походить з необхідності формувати визначальні для даного етапу якості, які відповідають вимогам гуманної моралі.

Усвідомлення вирішального характеру морального виховання помітно відбивається в Національній доктрині розвитку освіти. Моральне здоров'я проголошується в ній одним з головних стратегічних завдань реформування освіти.

У сучасній психолого-педагогічній літературі розробка проблем мети і завдань виховання займає значне місце. Провідною ідеєю багатьох публікацій є необхідність розвитку духовності сучасної людини, що значною мірою визнається умовою досягнення успіху і в розбудові економіки країни.

В американській психолого-педагогічній літературі, а в останні роки і на Україні популяризується мета формування у людини асертивності, яку американські автори Роберт Е. Алберті та Майкл Л. Еммонс афористично висловлюють гаслом «жити самому і давати жити іншим».

Асертивна (самостверджуюча) поведінка полягає в тому, аби уникати, з одного боку, невпевненої, а з іншого — агресивної поведінки. «...Будь-яка людина, пишуть Алберті та Еммонс, — має право жити і висловлювати свою волю, відчуваючи при цьому радість (а не почуття провини), якщо тільки вона не зачіпає своїми діями інтересів інших». Формування асертивної поведінки певною мірою співзвучне меті виховання гуманної особистості, оскільки включає в себе подолання різних форм агресивності, які складають «конфліктну субкультуру». Українські автори підкреслюють, крім того, таку рису асертивної особистості як громадянська активність, яка так потрібна в наш час ідеологічного плюралізму і розвитку демократії.

Важливим орієнтиром у питанні мети сучасного виховання є доповідь ЮНЕСКО «Освіта для XXI століття», в якій наголошується, що освіта протягом усього життя має базуватися на чотирьох стовпах: навчатися пізнавати, навчатися робити, навчатися жити разом, навчатися жити. Завдання «навчатися жити разом» безсумнівно вказує на ті напрямки виховання, які ми позначаємо як «формування гуманної особистості».

Одна з основних закономірностей суспільної еволюції людини полягає у поступовому розвитку її особистісної автономії, тобто відносно меншій залежності від безпосереднього впливу соціального оточення, зростанні ролі внутрішніх чинників мотивації поведінки. І хоча в кінцевому рахунку внутрішній світ людини з матеріалістичної точки зору детермінується суспільним буттям, автономізація свідомості людини істотно впливає на характер життєдіяльності індивіда.

У суспільній свідомості цей процес відбився у різноманітних теоретичних конструкціях, які створили етичну парадигму індивідуалізму, що найбільш виразно постала в утилітаризмі, персоналізмі, екзистенціалізмі, гуманістичній психології. Зростання цінності індивідуальності людини впливає і на визначення мети виховання, як це вочевидь показує приклад «всебічного розвитку особистості». У XX столітті ця тенденція посилилась ще більш помітно. В педагогічній теорії та практиці посилився наголос на формуванні в учнів ініціативи, свідомої дисципліни, особистої відповідальності, прояву творчості у навчанні та позакласній діяльності. І хоча сам термін «індивідуалізм» вважався у радянські часи етично неприйнятним, фактично значення та цінність індивідуальності поступово зростали. У сучасній Україні особистісно орієнтовані педагогічні концепції починають все більшою мірою впливати на освітню практику. В цьому контексті слід вказати на розроблену українськими педагогами, психологами та філософами концепцію життєтворчості, згідно з якою провідною метою виховання є формування у молоді здатності самостійно, творчо розробляти та здійснювати свій життєвий проект, оволодівати мистецтвом життя, тобто високою майстерністю в творчій побудові власного життя на ґрунті знання його законів, розвиненій самосвідомості, цілеспрямованій життєвій активності.

Центральним технологічним елементом цієї педагогічної системи є життєве проектування, яке включає формування індивідуально-особистісної картини світу, усвідомлення людиною свого життєвого призначення, формулювання свого життєвого кредо, постановку життєвих цілей та визначення життєвих пріоритетів, осмислення життєвої перспективи.

Природно, що головною силою у вихованні гуманної особистості мусить бути школа, проте вона ще не відповідає таким вимогам до неї і являє собою джерело конфліктних стосунків. Є типовим явищем, що у школярів зароджується й міцніє негативізм, який перетворюється у стиль відносин з оточуючими людьми. Найбільш виразно це відбувається із слабовстигаючими учнями, не здатними до самоствердження у навчанні. Ця нездатність психологічно закономірно викликає неприязнь до науки, культури і всіх тих хто їх уособлює. Позитивні моральні норми також постають мішенню негативного ставлення, в результаті чого у суспільстві постійно відтворюється і підтримується негативістсько-конфліктний тип відносин. Створюється парадоксальна ситуація, коли головний виховний заклад містить у собі нібито запрограмований і неминучий механізм антивиховання.

Для того, аби школа здійснила кардинальний поворот у бік формування гуманної особистості, в першу чергу потребується усвідомлення цього завдання педагогами. Зміни мають відбутися в педагогічній технології, яка використовується як у викладанні навчальних предметів, так і у всіх інших моментах педагогічного спілкування. Ця технологія повинна мати характер реального педагогічного співробітництва, яке поки що залишається на рівні гасла.

Виховання людини, здатної до безконфліктного спілкування, можливе тільки за умови подібної поведінки педагогів. Хоча характер педагогічної праці, що постійно пов'язана з вимогливістю до учнів, начебто істотно суперечить проявам м'якості і поступливості, іншого шляху, крім гуманної поведінки самих педагогів, немає. Твердість і вимогливість — це дуже шановані педагогічні поняття, але на практиці вони легко перетворюються у авторитарність, нестриманість, схильність до покарань. Треба вчитися досягати педагогічної мети іншими шляхами і те, що це можливо, вже доведено досвідом найбільш цивілізованих країн.

Яким же має бути результат цього виховання — гуманна особистість? Аби уникнути ілюзій, треба зазначити, що гуманною її можна назвати в порівнянні з нашим типовим сучасником, а не в тому значенні, що це найбільш гуманна особистість, яку тільки можна уявити. Різноманітність людських типів не дозволяє розробити досить точну модель, тому можна назвати тільки принципові риси. Вони, звичайно, не вичерпують усіх бажаних якостей, але найбільш безпосередньо визначають гуманну поведінку людини в сучасних умовах.

   Це людина, яка бачить своє самоствердження у створенні матеріальних або духовних цінностей, розвиткові власних можливостей і допомозі іншим людям, а не в зверхності над оточуючими. Вона не прагне самоутверджуватись через образ «сильної особистості», «супермена», «переможця», шляхом позування, брехні і спроб вигідно відрізнятися від інших людей.

   Це людина з демократичним типом спілкування, що передбачає бачення в партнері (навіть незнайомому) гідної особистості, уникнення «прибудови зверху», тиску, образливих підтекстів, переривання. Вона здатна до розумного компромісу і вчинків у конфліктних ситуаціях.

   Це людина, яка високо цінує культуру і прагне поглиблювати власні знання, розвивати здібності та вміння. Ії цікавлять духовні надбання свого та інших народів. Принципово важливою є культура мови, що передбачає її літературність, багатство і відсутність вульгарної лексики.

   Це людина, яка стоїть на позиціях загальнолюдської моралі та критично ставиться до ідеологічних штампів і субкультурних стереотипів. Саме останні (вікові, статеві, расові та інші) часто обумовлюють недоброзичливе ставлення до представників іншого світогляду або способу життя та є джерелом підтримки «конфліктної субкультури».

Вищеназвані особистісні якості убачаються найбільш опозиційними «конфліктній субкультурі», отже найбільш необхідними для гуманізації сучасної практичної моралі. Але це тільки найбільш важливі і характерні поведінкові прояви, за якими стоять певні риси характеру, що можна об'єднати у категорію гуманних. Розкриємо їх детальніше.

Філософське значення терміна «гуманізм» — це сукупність поглядів, що виражають повагу до гідності та прав людини, її цінності як особистості, турботу про благо людей, про їх всебічний розвиток, про створення сприятливих для людини умов суспільного життя. Виходячи з цього, можна позначити гуманні риси як такі сталі особистісні якості людини, які найбільшою мірою сприяють її гуманній поведінці в різноманітних життєвих ситуаціях. Звернення до більш конкретного психологічного змісту гуманних рис дозволяє виділити як найбільш суттєві: чуйність, тактовність, привітність, толерантність.

Отже, науково-технічний та соціальний прогрес ХХ століття призвів до того, що формування всебічно розвиненої особистості стало реальним результатом щоденної роботи системи освіти. Сучасне становище суспільства, практична мораль, традиції та звички поведінки його членів потребують переорієнтації мети виховання на першочергове формування моральних якостей, які б зробили поведінку людини більш гуманною. У центрі уваги морального виховання є позбавлення суспільства від традицій та звичок «конфліктної субкультури».

Людина як особистість формується під впливом макро- і мікросередовища соціалізації, причому вилив макросередовища стає дедалі безпосереднішим та ефективнішим. Завданням шкільного виховання є підтримка і посилення позитивного впливу макросередовища і протистояння його негативному впливу. Разом з виховуючим навчанням школа використовує позакласні форми виховної роботи, які дають значні позитивні результати. До цих форм відносяться, наприклад, дитячі організації, гуртки, колективні творчі справи, інтелектуальні та спортивні ігри, екскурсії, бесіди тощо. Все значніше місце займає психокорекційна робота за допомогою шкільного психолога.

            Сучасна школа має такі стереотипи:

1. Непохитна переконаність у тому, що головне призначення школи — «давати» знання, обов'язково академічні, щоб кожна дитина, яка одержала атестат зрілості, могла б вступити до інституту. Великий гуманіст і демократ Адольф Дістервег зазначав: «Ми багато терпимо від переоцінювання знань. Вони ніяк не повинні займати перше й домінуюче місце. Нам не вистачає сильних, енергійних людей. Не будемо ж захаращувати голови учнів купою навчального матеріалу і тим са­мим сприяти формуванню однобічних людей! Більше простору для сили, що роз­вивається вільно!»

А як же науковий прогрес, інформаційний вибух? Комп'ютеризація, інтернетизація, пейджеризація — все буде непотрібно, якщо вступити в протиріччя з природою людини. Природа, людська натура просто не прийме цей етап цивілізації. Є межа прогресу, в якому уже сьогодні більше деградації, чим розвитку. У Бразилії 25 млн громадян (при загальній кількості населення 150 млн) абсолютно безграмотні. Але саме ця країна, а не Україна чи Росія, входить у десятку самих розви­нених держав світу. Справа в тому, що в Бразилії ті, хто грамотніші, навчались тому, що відповідає їх здібностям. На цьому природовідповідному феномені і піднявся над нами «латиноамериканський гігант».