Розвиток мовленнєвої діяльності молодших школярів на уроках читання

 

Матеріал для засвоєння цих  відомостей представлений у вправах  підручників, тут окреслено також  створювані або уявні ситуації, в  яких відбувається спілкування. Однак опрацювання такого матеріалу не дасть бажаних результатів, якщо воно залишиться лише одним з епізодів навчального процесу. Питання культури мовлення і етики спілкування треба тримати в полі зору постійно — як на уроках, так і в позаурочний час, домагаючись усвідомлення і виконання кожним учнем усіх названих вимог.

 

Отже, у процесі шкільного навчання розширюються функції мовлення, яке  виникає і розвивається як засіб  засвоєння і передачі знань. Мовлення виявляє себе і як засіб формування особистості, самоутвердження її в колективі [45; С. 62]. Зрозуміло, чому таке трапляється, адже збагачується мовне середовище дітей. На уроках учні сприймають зразки усного і писемного монологічного мовлення — наукового, публіцистичного, ділового. Опановують читання, письмо, вивчають систему рідної мови і збагачують власний словниковий запас.

 

1.2. Характеристика читання як  виду мовленнєвої діяльності

 

У початковій школі на уроках читання  є величезні можливості для розвитку в учнів грамотного, логічно побудованого і образного мовлення, багатого за своїм структурно-логічним і змістовним складом. Приділяючи спеціальну увагу такому розвитку учнів, учитель готує їх до уважного сприймання художньої літератури, враховуючи, що книга відіграватиме дедалі більшу роль у всьому дальшому житті людини, сприяючи розвитку її мови і мовлення, розуму, почуттів і художнього смаку.

 

Формування у школярів читацьких  умінь та навичок є одним з  головних завдань початкової школи. Як стверджують науковці [26; 34], навчання читанню органічно пов'язане з системою письма і, відповідно, засвоєння нових слів на уроках читання логічно пов'язане із перекодуванням знаків-символів (букв) у слова з визначеним лексичним значенням.

 

Читання на початковому етапі функціонування є дією відтворення звукової форми слова на основі його графічної (буквеної) моделі. Згідно сучасної термінології, письмо можна назвати процесом кодування усної мови шляхом її переведення в графічну знакову модель, а читання -процесом декодування, переходу від графічної моделі слова до його первинної усної форми. Предметним змістом дій читача є не букви, їх назва, а звукова сторона мовлення - форми та їх послідовність. Тому читання вголос - це своєрідне говоріння за графічною (буквеною) моделлю.

 

У визначенні читання як предметного змісту дій читача виділена матеріальна, звукова сторона мови. Не букви чи їх назви є предметним змістом дій читача, а звукова сторона мови — фонеми і їхня послідовність.

 

Власне, читання вголос є своєрідним говорінням за графічною (буквеною) моделлю. Але якщо це лише говоріння, то дитина нічому новому не вчиться, оскільки говорити вміє з раннього дитинства, і до моменту, коли починається навчання читанню, усне мовлення вже пройшло значний шлях розвитку [7; С. 33]. Діти до цього часу вже добре говорять і розуміють звернену до них мову, уміють виділяти з неї необхідну інформацію. Це стосується не лише життєвого усного мовлення, але й книжкової мови у тому випадку, якщо дітям читають дорослі.

 

Однак, незважаючи на те, що говоріння  і читання є формами усного мовлення, вони зовсім різні за способом свого формування. Дитина вчиться говорити, орієнтуючись за взірцями мови дорослих. У ході розвитку мови вона виконує величезну роботу з орієнтації в мові, з координації артикуляційно-мовленнєвих дій зі слуховими образами, отриманими від дорослих. Формування усного мовлення в дитини — процес ще недостатньо розкритий, складний за своїм механізмом і досить тривалий [33; С. 17].

 

Принциповою відмінністю між проговорюванням  слів та їх читанням є те, що змінюється характер управління роботою артикулярного апарату. Під час звичайного усного мовлення управління відбувається у напрямі від думки чи від значення слова до його звукової форми. Цей перехід відбувається автоматично.

 

Згідно цього процес навчання читанню  слід розуміти як перебудову управління усним мовленням, перетворення його з автоматичного в довільний, свідомо регульований процес з наступною автоматизацією.

 

Для того, щоб зрозуміти сутність механізму відтворення звукової форми слова, необхідно звернутися до сучасних наукових знань з фонетики, яка описує звуки і дає їхню характеристику передусім з боку артикуляції.

 

Найзагальніший випадок механізму  читання відбувається при читанні  прямого складу, що складається із приголосної та наступної голосної фонеми. Найбільш загальне правило читання, згідно цього, таке: треба знайти найближчу букву, що позначає голосну фонему, приготуватися вимовити цю фонему і з позиції її вимови вимовити попередні приголосні фонеми, позначені відповідними буквами, і услід за цим голосну фонему.

 

Вважалося, що вимова слідує за послідовним  рухом очей по буквах і є послідовним  нанизуванням однієї фонеми на іншу. Основну  функцію ока вбачали в розрізненні  букв. Але призначення очей цим  не вичерпується. Воно полягає ще й  у знанні їх, примушуючи читача тим самим приготуватися до відповідної вимови і лише на фоні цієї позиції вимовляти всі попередні приголосні фонеми. Підготовка не обов'язково повинна стосуватися зовнішнього артикулярного апарату; головне - підготовка гортанної трубки [2,с.145].

 

Оскільки вимова всіх попередніх приголосних фонем відбувається з позиції наступної голосної фонеми, то психологи називають даний принцип читання традиційним.

 

Управління відтворенням звукової форми слова при читанні складається  із двох взаємопов’язаних ланок. У  першій з них відбувається орієнтація на наступну після приголосної букви голосну букву з метою визначення фонемного значення приголосної букви; у другій ланці відбувається орієнтація на наступну за приголосною фонемою голосну фонему з метою правильної вимови позиційного відтінку попередньої приголосної фонеми.

 

Між рухами очей, що здійснюють попередню  орієнтацію, і роботою мовленнєвого апарату існують складні відносини. Око весь час рухається вперед і назад, а мовленнєвий апарат вступає у дію лише після того, як око провело всю необхідну для орієнтації роботу. У людини із добре розвинутими читацькими навичками попередня орієнтація у буквеному і фонемному складі слова згорнута, скорочена і автоматизована, і тому процес читання справляє враження одномоментного схоплювання. Але він не є таким з самого початку - таким його слід сформувати. При формуванні навичок читання визначальне значення має орієнтувальна частина дії.

 

Загальна орієнтація у фонемному  складі мови, розрізнення у словах категорій фонем за їх диференціальними ознаками - обов'язкова передумова навчання читанню. Без цього взагалі неможливо сформулювати орієнтаційну частину дії з відтворення звукової форми слова, оскільки для читання навіть найпростішого слова необхідно вміти знайти в ньому у певній послідовності всі ті орієнтири, що містяться в описаних ланках орієнтувальної частини дії [34; С. 122].

 

Мовленнєвий звук не дорівнює фонемі. Фонема - це функція, яку виконують  деякі з ознак звука. Мовленнєвий  звук - це ціла сукупність звукових ознак, із змінними спектрами, частотою, силою і тривалістю.

 

Цей механізм попередження, при якому  приголосна фонема вимовляється з позиції  вимови наступної голосної фонеми, і є основним механізмом утворення  складу, у якому приголосна фонема набуває нових додаткових якостей, виступаючи у формі одиничного неповторного звука. Слід підкреслити, що це випередження поширюється не тільки на зовнішню ротову артикуляцію, але і значно глибше, беручи свій початок у більш глибоких і мимовільно керованих рівнях.

 

Встановлення механізму випередження і функції глоткової трубки при утворенні складу є наріжним для розуміння механізму читання. Механізм читання у своїй виконавчо-мовленнєвій частині принципово такий же, як і при вимові, але він істотно інший у ланці управління [73].

 

При читанні керування відбувається через букви до звукової форми слова, у якій представлені в єдності ті ознаки звуків, що несуть слово-розрізнювальну функцію; ті, котрі такої функції не виконують і залежать від навколишніх звуків, є змінними [1; С. 67]. На основі сформульованих теоретичних положень були визначені умови формування адекватного лексичного значення слова у молодших школярів.

 

Існують два види читання: вголос (або  голосне) і мовчазне (або читання  про себе). Мовчазному читанню передує  голосне, яке, однак, не замінюється повністю читанням про себе, а триває впродовж усього початкового навчання. Зменшується лише його питома вага у порівнянні з мовчазним читанням [34; С. 127].

 

Така послідовність застосування видів читання продиктована психічними особливостями дітей у засвоєнні написаного. На початковому етапі читання написане слово стає зрозумілим, коли воно вимовлене. Графічний код, тобто написане, розшифровується звуковим його відтворенням. Звучання ж слова уже відоме дитині і зрозуміле. Тому весь букварний період присвячується в основному голосному читанню. Воно домінує і на початковій стадії роботи над «Читанкою». У букварний період застосовується ще й читання пошепки.

 

Ця ж послідовність запровадження  видів читання задовольняє також  і методичну вимогу навчання. Перші кроки в оволодінні технікою читання потребують пильної уваги і допомоги вчителя [26; С. 67]. Саме читання вголос дозволяє успішно здійснювати «зворотний зв'язок»: ступінь володіння технікою читання легко контролюється вчителем. Крім цього, читаний вголос активізує роботу всього класу, воно допомагає тим, хто відчуває труднощі у набутті навичок читання. У процесі читання вголос діти вчаться виразно відтворювати написане. Усе це враховується в методиці читання при визначенні його місця у навчанні дітей молодшого шкільного віку.

 

Кожен із перелічених видів читання  має практичну вагу в підготовці активного читача. Голосне читання, що відповідає вимогам виразного  читання, сприяє кращому усвідомленню прочитуваного, посилює виховний та естетичний вплив, на слухачів. До цього прагне вчитель. Здійснюється воно застосуванням різноманітних форм учнівського читання: індивідуального, хорового, «ланцюжкового», вибіркового, в особах [11; С. 73]. Кожна з цих форм задовольняє певну методичну мету.

 

Індивідуальне читання дозволяє здійснювати роботу з окремим учнем: навчати чи контролювати йога успіхи. І все ж воно не виключає залучення однокласників до ознайомлення з текстом.

 

Хорове читання допомагає вчителеві  вирівняти уміння і навички читання  всіх учнів чи «підтягти» окремих з них до рівня інших. Можна практикувати також читання всіма учнями впівголоса.

 

«Ланцюжкове» читання — це й  ефективна форма активізації  учнівської діяльності в класі, це й  засіб контролю за вже вивченим це й практичний прийом удосконалення навичок виразного читання. Такі функції воно виконує завдяки принципу його організації: текст читають учні по одному реченню, передаючи «естафету» читання сусідові.

 

До вибіркового читання вдаються переважно при аналізі твору: коли необхідно знайти найбільш важливі місця для розуміння ідеї твору, процитувати оцінку, яку дає автор вчинкам персонажів, нагадати присутнім опис природи, подій тощо. Іноді вибірковим називають таке читання, коли класовод обирає для прочитування тексту тих учнів, певні уміння яких він хоче проконтролювати.

 

Читання в особах, відоме ще з букварного періоду, — один з результативних способів навчання виразному читанню. Його застосування можливе як при  читанні окремих оповідань, так  і при вивченні байок і казок. Читання в особах доцільно поєднувати з інсценуванням.

 

Незаперечний вплив усіх цих  форм голосного читання і на культуру мовлення учнів: читаючи вголос, діти виробляють орфоепічні норми, замислюються над правильним виразом думки [61; С. 43]. Усе це змушує не відмовлятися від голосного читання протягом усього часу навчання дітей молодшого шкільного віку. Його слід широко практикувати також і в умовах роботи з дітьми в малокомплектній школі.

 

Доказом практичного значення мовчазного читання служить його широке застосування у повсякденному житті. Без нього не можна уявити самостійного читання газет, книжок, документів. Воно є основним видом читання в життєвій практиці людей. Переваги його у порівнянні з голосним читанням — в економії часу, адже темп читання про себе значно вищий, ніж читання вголос. А це значить, що читання мовчки продуктивніше за голосне читання. Тому в методиці читання йому відводиться належне місце [34]. Але провідним видом залишається все ж голосне читання і в 3, і в 4 класах.

 

При навчанні дітей голосному читанню  велику роль відіграє зразкове виразне читання вчителя. На різних етапах навчання він демонструє вимову слів, прочитування речень, абзаців і цілих текстів. При опрацюванні ж творів художньої літератури приклад виразного читання (чи декламації) повинен справляти особливе враження [44]. Звідси вимога — кожному майбутньому вчителеві досконало володіти технікою виразного читання, глибоко усвідомити його критерії і застосовувати їх на практиці.

 

Хоч до мовчазного читання учні готуються  в час роботи над букварем, на уроках читання можна відвести певний час для вироблення сталих навичок мовчазного читання, якщо в цьому є потреба. Подальша робота над виробленням навичок мовчазного читання здійснюється поетапно. Перший етап - мовчазне читання уже прочитаних вголос творів, поглиблене осмислення прочитаного: відповіді на запитання, добір речень для ілюстрацій до характеристики персонажів, визначення головної думки твору та ін. За ним іде етап читання про себе без попереднього голосного читання, але після підготовчої роботи. По закінченні мовчазного читання рекомендується прочитати текст вголос і піддати його більш детальному розбору [35; С. 12]. Пропонуючи мовчазне читання, слід визначати чає для опрацювання матеріалу. Це активізує роботу учнів і привчає їх до швидкого читання.