Розвиток мовленнєвої діяльності молодших школярів на уроках читання

 

Методика навчання на уроках читання  і його зміст повинні бути підпорядковані розв’язанню завдань, визначених шкільною програмою: пізнавальних(засвоєння інформації, що міститься в творах); виховних, у тому числі і завдань розвивального навчання (морально-естетичне, трудове; розвиток мовлення, спостережливості, пам’яті, культури слухання, аналітико-синтетичних умінь – зіставлення, порівняння, узагальнення, доведення, проведення аналогії, стійкої уваги, витримки, терпіння, самостійності, творчих здібностей, навичок самоконтролю і т. ін.); спеціально-навчальних: удосконалення техніки читання (розширення поля читання, кореляція темпу, удосконалення правильних прийомів читання, навичок виразного читання, розвиток мовленнєвого апарату і промовляння, вміння інтонувати речення і т.ін.); розвиток навичок зв’язного мовлення у зв’язку з прочитаним текстом(відповіді на запитання;репродуктивний, вибірковий, стислий і творчий перекази і т.ін.) [63, с.130].

 

Звідси, метою даної роботи є  вивчення можливостей використання різних видів вправ на уроках читання  як засобу мовленнєвої діяльності молодших школярів у практиці шкіл.

 

Мета роботи визначила конкретні завдання:

 

1)   проаналізувати педагогічну  та методичну літературу з  проблеми дослідження;

 

2)   виявити сутність та  етапи розвитку мовленнєвої діяльності  молодших школярів;

 

3)   визначити можливості уроків  читання у розвитку мовленнєвої діяльності;

 

4)   експериментально перевірити  ефективність запропонованих вправ  з розвитку мовлення молодших  школярів на уроках читання.

 

Об’єкт дослідження — процес мовленнєвого розвитку молодших школярів на уроках читання.

 

Предмет — методичне забезпечення процесу мовленнєвого розвитку на уроках читання.

 

Гіпотеза дослідження—якщо забезпечувати  мовленнєву діяльність молодших школярів на уроках читання у початковій школі  відповідно до психолого-педагогічних та методичних вимог, то це призведе до уточнення, збагачення і активізації словникового запасу молодших школярів.

 

При написанні роботи були використані  такі методи педагогічного дослідження:

 

а) аналіз тематичної літератури;

 

б ) спостереження;

 

в) бесіди;

 

г) психолого-педагогічний експеримент;

 

д) теоретичне узагальнення.

 

Методологічними засадами дослідження  виступає положення про роль мови у розвитку мовлення особистості(О.О.Леонтьєв, Л.Мацько, Л. Паламар та ін.); зона найближчого  розвитку дитини( Л. Виготський); лінгводидактичні погляди на розвиток комунікативних умінь і навичок молодших школярів (М. Вашуленко, О. Хорошковська, М. Орап та ін.)

 

Експериментальна база. Дослідження  проводилося у НВК школа-садок  №94 м. Львова та Львівській середній школі  № 38.

 

Практична значимість дипломної роботи. Матеріали дослідження можуть використовувати учителі початкової школи для ефективної реалізації розвивального потенціалу уроків класного та позакласного читання як засобів розвитку мовленнєвої діяльності учнів початкових класів а також студенти ВНЗ I- IV рівнів акредитації при підготовці до семінарсько-практичних занять з методики викладання української мови та під час проходження педагогічної практики.

 

Апробація результатів дослідження. Основні положення і результати дипломної роботи доповідалися на педагогічній раді навчально-виховного комплексу школи-садка №94 м. Львова у грудні та січні 2008-2009 н. р., на засіданні кафедри рідної мови та методики її викладання у квітні-травні 2009 року, а також у виступах на науково-практичних конференціях ТНПУ ім. В. Гнатюка в 2008-2009н. роках та у виступах на педагогічних читаннях у м. Львові в 2007-2009рр.

 

 

Розділ 1. Розвиток мовленнєвої діяльності молодших школярів на уроках читання 

 

1.1.     Сутність та розвиток  мовленнєвої діяльності молодших  школярів

 

Кожна людина користується рідною мовою, щоб передати свої думки і розуміння думок, висловлених іншими. Дитина, яка народилася, застає в готовому вигляді рідну мову. Але вона не тільки засвоює слова і граматичні форми рідної мови. Засвоюючи дуже рано різні слова, діти відносять їх саме до того змісту, який є значенням слова, закріпленого за ним у рідній мові всім процесом історичного розвитку народу.

 

Проте на кожному етапі свого  розвитку дитина розуміє зміст слова  по-різному. Адже слово завжди означає  щось, якийсь факт, явище, предмет, ознаку або відносини, що є насправді. Глибина, повнота і правильність відображення таких фактів, ознак або зв'язків змінюються в процесі розвитку дитини. Тому дворічна дитина, вимовляючи слово «мама», відносить його лише до своєї матері; старший дошкільник може віднести те саме слово до кішки-матері. І лише значно пізніше, тобто вже в школі, учень може зрозуміти вислів: «Мати - сира земля».

 

Слово дитина засвоює дуже рано разом  з властивим йому значенням. А  поняття, позначене цим словом, як узагальнений образ дійсності, зростає, розширюється і поглиблюється з розвитком дитини.

 

Отже, мовлення — це своєрідна форма  пізнання людиною предметів і  явищ дійсності і засіб спілкування  людей між собою [1; С. 65]. На відміну  від сприймання — процесу безпосереднього відображення речей — мовлення є формою опосередкованого пізнання дійсності, її відображенням за допомогою рідної мови.

 

Можна сказати, що мова — це загальне, а мовлення — індивідуальне користування мовою. Тому мовлення бідніше за мову, але водночас і багатше за неї [9; С. 24]. Адже людина в своїй практиці спілкування звичайно використовує лише незначну частину того словника і тих різноманітних граматичних структур, які становлять багатство її рідної мови. Водночас мовлення багатше за мову, бо людина, говорячи про щось, передає і своє ставлення до того, про що вона говорить, і до того, з ким говорить. її мовлення набуває інтонаційної виразності, змінюється його ритм, темп, характер. Тому людина в спілкуванні з іншими людьми може сказати більше, ніж означають ті слова, які вона зжила (підтекст мовлення). Але для того, щоб людина могла досить точно і тонко передавати свої думки іншій людині, причому так, щоб впливати на неї, щоб її правильно зрозуміли, вона повинна дуже добре володіти рідною мовою.

 

Розвиток мовлення в дитини —  це процес оволодіння рідною мовою, умінням  користуватися нею як засобом  пізнання навколишнього світу, засвоєння  досвіду, набутого людством, як засобом  пізнання самої себе і саморегуляції, як могутнім засобом спілкування і взаємодії людей [5; С. 31].

 

Мовлення має дві взаємозв'язані  функції: воно є засобом спілкування (комунікативна функція) і засобом  позначення (сигніфікативна, тобто  знакова, функція) [19; С. 28]. Якби слово  не мало пізнавальної функції, його б  не могли зрозуміти інші люди, тобто мовлення втратило б свою комунікативну функцію, перестало б бути мовленням.

 

Як засіб спілкування, мовлення є й засобом впливу одних людей  на інших (доручення, наказ, переконання). У мовленні людина передає й своє ставлення до чогось: до того, з ким вона говорить, або до того, про що говорить. Жест, міміка також є засобами, що передають ставлення людини до змісту мовлення співрозмовника або до неї самої. Ці виразні засоби правильно «зчитуються» співрозмовниками і, отже, також є засобами спілкування людей між собою. Звичайно, порівняно з мовленням, їх використовують дуже рідко.

 

Розрізняють мовлення розуміюче —  слухання (його іноді називають пасивним) розмовне (активне) [37; С. 102-103]. Розмовне мовлення в дітей і дорослих звичайно бідніше від розуміючого. У дітей в процесі оволодіння мовою ця розбіжність виступає особливо різко.

 

Мовлення може бути голосним, тобто  зовнішнім, і прихованим, внутрішнім (мовлення-думання). Засвоюючи грамоту  — читання і письмо, — школярі  опановують спеціальне письмове мовлення [65; С. 92].

 

Який би вид мовлення ми не вивчали, на якому б рівні його розвитку не була дитина, особливості мовлення розкриваються лише через його відношення до мислення, до того змісту, який людина за допомогою мови узагальнено  відображає.

 

Загальномовленнєві вміння передбачають формування культури мовлення і слухання. До провідних серед них варто  віднести: вміння слухати, відповідати, запитувати, міркувати [75; С. 84-85].

 

Вміти слухати — означає одночасно  розуміти і запам'ятовувати інформацію, визначати головне і другорядне, мати своє ставлення до прослуханого. Таке вміння тісно пов'язане з умінням відповідати на запитання вчителя (однокласника, тексту).

 

Уміння міркувати — це вміння пов'язувати між собою різні  знання, щоб у кінцевому рахунку переказати текст, змінивши особу, від якої ведеться розповідь; скласти задачу, обернену даній; змінити умову задачі, залишивши запитання; на встановлення закономірностей (продовжити ряд чисел, заповнити квадрати та ін.); визначення причинності описаних подій; висловлення своїх міркувань щодо прочитаного ("Що вас здивувало у цьому творі?", "Про що дізналися вперше?", "Коли найбільше хвилювалися?", "Чому так називається твір?" та ін.); складання задач за загальними характеристиками даних ("Складіть задачу, коли відомі відстань і швидкість"), за виразом, за поданим запитанням; добір слів, близьких (протилежний) за значенням; відгадування загадок, ребусів, кросвордів тощо.

 

Згадані вміння мають досить широку сферу застосування, формуються під  час виконання всіх без винятку завдань, на матеріалі різних навчальних текстів, однак ефективними є такі види вправ: переказ прочитаного; стислий і поширений опис добре відомих предметів; продовження розповіді; поширення речень; словесне малювання картин; складання казок, віршів, невеличких оповідань, задач, розповідей на вільну тему [34; с. 286].

 

Необхідність навчати дітей  зв'язно висловлювати свої думки викликала  до життя термін «зв'язне мовлення», який закріпився у методиці викладання мов у початкових класах. Під цим терміном розуміється монологічне мовлення, точніше — процес, діяльність мовця, послідовний усний чи письмовий виклад думок, знань [9; С. 11]. Наслідком такої діяльності стає текст, тобто сукупність взаємопов'язаних самостійних речень, об'єднаних спільним предметом (темою) й головною думкою висловлювання за допомогою мовних (лексичних, граматичних й інтонаційних) засобів. У методиці мови ці два поняття «зв'язне мовлення» і «текст» стоять поряд.

 

У практиці початкової школи терміном «зв'язне мовлення» називають розділ методичної науки, який ставить своїм завданням навчати дітей розуміти і будувати висловлювання з огляду на мету, умови спілкування, дотримуючись норм літературної мови [2; С. 67]. По суті, цей термін відповідає тому, що в програмі називається розвитком мовлення. Застосування терміну «зв'язне мовлення» виправдовується тим, що воно актуалізує потребу навчати школярів зв'язно висловлювати думки. А це стає можливим завдяки навчанню дітей монологічному мовленню, яким вони слабко володіють у дошкільному віці.

 

У молодшому шкільному віці швидко росте пасивний словник — кількість  слів, що розуміє дитина. Дитина розуміє  всі слова, якими користуються дорослі, а також пояснення дорослого (інструкції) відносно сумісних дій. Оскільки дитина активно пізнає світ речей, маніпуляція предметами для неї є найбільш значимою діяльністю, а засвоїти нові дії з предметами вона може тільки сумісно з дорослим. Інструктивна мова, яка організує дії дитини, розуміється нею рано. Пізніше виникає розуміння мови-розповіді. Більш легко розуміє дитина ті розповіді, які пов'язані з предметами і явищами, що її оточують. Для того, щоб вона зрозуміла розповідь або казку, зміст яких виходить за межі безпосередньо сприйнятих нею ситуацій, необхідна додаткова робота — дорослі повинні цьому спеціально навчити дитину [38; С. 11-12].

 

Дуже швидко розвивається і активний словник, та все ж таки він відстає  від пасивного. На початку другого  року життя в активній мові дитини є 10—12 слів, в два роки — близько 300 слів, в три роки словник складає 1200—1500 слів. Основною частиною активного словника дитини є іменники (до 60 %), дієслова (25—27 %) і прикметники (близько 10— 12%) [5; С. 32-33].

 

Темп збагачення словника дитячого мовлення нерівномірний, у ньому  є фази прискорення й уповільнення. Спостерігаються також значні індивідуальні відмінності як у темпі збагачення словника, так і в широті його використання.

 

На другому році у дитини з'являються  перші дво-трислівні речення, перші  запитання. Ця мова здійснюється у формі  діалогу: «Дай булку», «Вова хоче пити», «Що це таке?», «Як це зветься?» Охоче вступаючи з ними в діалог, відповідаючи терпляче на питання, дорослі розвивають у дітей потребу в мовленнєвій діяльності.

 

В дошкільному дитинстві в основному  завершується довгий і складний процес оволодіння мовою. До 6 років мова стає засобом спілкування і мислення дитини, а також предметом свідомого вивчення, оскільки при підготовці до школи починається навчання читанню і письму. Як вважають психологи, мова для дитини стає рідною.

 

Розвивається звукова сторона мови. Молодші дошкільники починають усвідомлювати особливості своєї вимови. Але в них зберігаються ще й попередні способи сприйняття звуків, завдяки чому вони впізнають невірно вимовлені дитячі слова. До кінця дошкільного віку завершується процес фонематичного розвитку [49; С. 217].

 

Інтенсивно росте словниковий  склад мови. Як і в ранньому дитинстві, тут значні індивідуальні відмінності: у одних дітей словниковий  запас значно більший, в інших  — менший, що залежить від умов їх життя, від того, як і скільки з ними спілкуються близькі дорослі. Приведемо середні дані за В.Т.Бадером. В 1,5 року дитина активно використовує приблизно 100 слів, в З роки — 1000—і 2100, в 6 років — 2500-3000 слів [5; С. 35].