Розвиток мовленнєвої діяльності молодших школярів на уроках читання

 

Розвивається граматичний склад  мови. Діти засвоюють закономірності морфологічного порядку (побудова слова) й синтаксичного (побудова фрази). Дитина 3-5 років не просто активно володіє мовою — вона творчо засвоює мовну дійсність. У дошкільника з'являється оригінальне словотворення, яке К.Чуковський описав у книзі «Від 2 до 5».

 

Те, що дитина засвоює граматичні форми  слова і набуває значний активний словник, дозволяє їй в кінці дошкільного  віку перейти до контекстної мови. Зміст такої мови розкривається  в самому контексті, який стає зрозумілим для інших. Вона може переповісти прочитану розповідь або казку, описати картину, зрозуміло для оточуючих передати свої враження про побачене. Але це не означає, що в дитини повністю зникає ситуативна мова. Вона зберігається, в основному, в розмовах на побутові теми і в розповідях про події, що мають яскраве емоційне забарвлення [1; С. 66]. Щоб отримати уявлення про особливості ситуативної мови, достатньо послухати як діти розповідають один одному побачені мультфільми, коли вони не закінчують фрази, пропускають слова і т. ін. Щоб мовлення дитини успішно розвивалося, треба:

 

1)  виділяти певні звукокомплекси (слова) з цілого мовного потоку,

 який діти постійно чують;

 

2)  здійснювати тонкий фонематичний  аналіз кожного звуко-

 комплексу, тобто розрізняти  схожі сполучення звуків (фонеми) і слова,

 наприклад: «та-то», «ба-ба»,  «хлопчик-м'ячик»;

 

3) віднести виділене слово до  певного об'єкта (ознаки, дії, зв'язку), тобто розуміти слова;

 

4)узагальнювати однорідні предмети (дії, ознаки, відношення) і називати  їх тим самим певним словом;

 

5) розуміти ціле речення, тобто  групу слів, об'єднаних певними  граматичними зв'язками; в реченні  завжди передана закінчена думка;

 

6)засвоїти механізм вимови (артикуляцію);

 

7) засвоїти вміння відбирати  в кожному окремому випадку  потрібні слова і, організовуючи їх у певні граматичні структури, передавати свої думки в зрозумілих іншим людям реченнях [9; С. 21-23].

 

Усі ці складні завдання дитина розв'язує неодночасно і не однаково успішно. Діти засвоюють мову двома шляхами: в повсякденному, природному спілкуванні з навколишніми дорослими і в процесі спеціально організованого педагогами й батьками навчання. Від змісту, характеру і методів такого природного і спеціального навчання залежить розвиток мовлення дитини в кожний період її життя.

 

Мовна діяльність дітей особливо бурхливо розвивається в період їх навчання в школі [37;с. 102]. Звертання вчителя до класу, роз'яснення, вказівки, зауваження, запитання, поправки — усе це передано в мові. Щоб написати першу паличку в зошиті, школяр-початківець повинен слухати вказівки вчителя: яке завдання виконувати, як взяти олівець, який рядок знайти, де і з чого починати писати.

 

Протягом навчання в 1 класі діти слухають, дивляться і діють (олівцем, ручкою, ножицями), працюють з дидактичним  матеріалом. Школярі привчаються слухати пояснення вчителя і стежити за його думкою та вказівками. У 1 класі слухання стає одним з основних видів спеціальної пізнавальної діяльності школяра.

 

Але не тільки при вивченні граматики  вдосконалюється процес слухання учнів. Читаючи художню літературу, газетні тексти, діти опановують багатство рідної мови. До 3-4 класів словник зрозумілих слів в учнів-різко зростає. При цьому він поповнюється й образними висловами, що чують діти, слухаючи вірші і художню прозу [47; С. 23].

 

Наприклад, працюючи над текстами Т. Г. Шевченка « Сонце заходить» і « Реве та стогне Дніпр широкий», учитель може звернути увагу дітей на фоносемантичні засоби зображення картин природи. Доцільними будуть такі завдання:

 

-Яку картину ви уявляєте, читаючи  рядки вірша « Сонце заходить»?

 

-Які слова допомагають нам  зрозуміти, що настав вечір? (чорніють, тихне, німіють).

 

-Як ви вважаєте,вечір настав  зненацька, раптово, чи поступово  день переходить у вечір? (поступово,  заходить сонечко, гори чорніють(не  почорніли, дія не завершена),перестають співати пташки, поховалися комашки, які літали над полем).

 

-Як ви уявляєте вечір, описаний  поетом: він теплий, лагідний, тихий  чи неспокійний, вітряний? Чому? Тут  вчитель звертає увагу дітей  на приголосні звуки, які переважають  у тексті: ш,ч,х,м які приголосні. Саме вони створюють лагідність, упокореність природи.

 

У ході бесіди необхідно з ясувати,що це текст, а не набір окремих речень. Темою тексту є змалювання вечірньої  пори літньої доби, на що вказують ключові  вирази: гори чорніють, пташечка тихне, поле німіє.

 

Аналізуючи рядки поезії «Реве  та стогне Дніпр широкий», доцільно запитати:

 

-Що можна почути за рядками  цього вірша?

 

-За допомогою яких слів і  звуків змальовується картина  бурі?

 

-Які слова в тексті вжито  в переносному значенні?

 

-Яка картина постає у вашій  уяві, коли читаєте поезію?

 

Сформувати вміння аналізувати  текст неможливо за один чи декілька уроків. Це процес довготривалий.Учитель  початкових класів закладає лише основу цього процесу.І чим міцніша  вона, ця основа, буде, тим якіснішою стане надбудова, змістом якої є уміння досконало володіти всіма засобами рідної мови в будь-якій мовленнєвій ситуації.

 

Найістотнішою зміною в мовному  розвитку дитини-школяра є ознайомлення її з словом, з мовою як об'єктом  пізнання. З раннього дитинства мова була засобом спілкування дитини з навколишніми людьми. У школі діти вивчають мову як спеціальний предмет. Першокласникові спочатку важко розмежувати слово і предмет, який ним позначено [40; С. 17]. Тому першокласник довго не може зрозуміти, що слово «малина» — ще не ягода малина. Слово — лише назва відомої йому смачної темно-червоної ягоди. Не відразу слово відокремлюється від предмета, і першокласник, знову збиваючись, каже: «У малині три склади». Вчителька поправляє: «Не в малині, а в слові «малина» три склади».

 

Засвоєння грамоти — складна  робота для школяра, вона ґрунтується  на тонкому і точному слухо-зорово-артикуляційному  аналізі і синтезі, на поєднанні  звукової форми слова з його значенням. Маленький учень часто читає  неправильно, ставить наголос не там, де треба, тому слова звучать спотворено, що заважає розумінню їх змісту. Читаючи речення, школяр вчиться розуміти зв'язки між словами, правильно називати закінчення слів і читати прийменники та сполучники, що сполучають слова в реченні.

 

Відповідно до вимог програми в  учнів початкових класів мають сформуватися деякі уявлення про мову і мовлення: 1) мова є найважливішим засобом  спілкування між людьми; 2) найважливішими одиницями мови є звуки, слова, сполучення слів, речення, текст; кожна з них має своє призначення: із звуків утворюються слова, із слів — словосполучення і речення, із речень — зв'язні висловлювання; 3) мова пов'язана з мисленням (за допомогою речень висловлюються думки); 4) українська мова — мова українського народу; 5) знання з мови застосовуються у практичному мовленні; щоб оволодіти мовленням, потрібно знати слова і вміти поєднувати їх; 6) є дві форми мовлення — усна й писемна; 7) усне мовлення має допоміжні засоби увиразнення: інтонацію, міміку, жести; своєрідними допоміжними засобами спілкування є зорові умовні знаки і звукові сигнали [34; С. 124-125].

 

Наведені відомості учні повинні  не заучувати, а засвоювати у процесі  навчання. У результаті повинно виробитись свідоме ставлення до власних  усних і писемних висловлювань, прагнення уникати помилок, дотримання етики мовлення —невід'ємної частини культури спілкування. Робота над досягненням цієї мети починається на спеціально відведених уроках і продовжується при вивченні всіх тем і розділів програми, на заняттях з розвитку зв'язного мовлення.

 

Навчальний матеріал на уроці не може бути просто викладений вчителем — таку розповідь дітям було б  важко сприйняти. Основою роботи має стати підручник, головними  методами — спостереження мовних явищ і бесіда, у проведенні якої слід постійно спиратися на мовний досвід учнів, поступово збагачуючи його [37; С. 108]. Однак учитель повинен постійно спрямовувати бесіду, роз'яснювати наведене в підручнику, при потребі доповнювати новими фактами.

 

Вже в 2 класі учні дізнаються про  суспільну природу мови — її створили люди для потреб спілкування в умовах спільної праці. За допомогою мови люди виражають свої думки. Тому мова тісно пов'язана із мисленням. Дітям слід розказати, що люди, пізнаючи навколишній світ, явища дійсності, предмети, їх ознаки, дії, стали давати їм назви. Так з'явилися слова як своєрідне позначення явищ дійсності [14; С. 132]. Найменування певного предмета, його ознаки чи дії — це своєрідні знаки тієї чи іншої мови, які допомагають відрізнити один предмет, ознаку, дію від інших.

 

У ході роботи доцільно підкреслити, що слів у мові дуже багато (при цьому  показати словники), що словниковий  запас мови весь час поповнюється. Недавно в нашу мову ввійшли слова  зореліт, космонавт, місяцехід, якими  були названі нові машини, нові професії. І навпаки, багато слів ми перестали або перестаємо вживати (соха, постоли). На основі таких даних у дітей формуватиметься уявлений про розвиток мови у тісному зв'язку з розвитком суспільства.

 

У початкових класах дітям прищеплюється  любов до рідного слова, до,мови батьків, до рідного краю, Батьківщини. Діти мають усвідомити, що українська мова є мовою українського народу, що обов'язком кожного українця є знання й збагачення її [65; С. 92].

 

Показуючи, як люди користуються мовою, слід цілеспрямовано вводити термін «мовлення», розуміючи його як процес спілкування за допомогою мови, здійснюваний мовцем. Для того щоб висловлювати свої думки і почуття, людина використовує слова, поєднує їх між собою, утворюючи речення, а поєднанням речень будує зв'язні висловлювання (текст).

 

Під час оволодіння грамотою учні дізнаються, що є дві форми мовлення — усна й писемна. У 2—4 класах засвоюють  найважливіші ознаки усного і писемного  мовлення. Вчитель роз'яснює, що усна форма мовлення призначена для безпосереднього  спілкування того, хто говорить, з тим, хто слухає. У процесі обміну думками співбесідники міняються ролями:той, хто говорить, стає слухачем,і навпаки.Допомагає порозумітись і ситуація мовлення [40,с.18]. При усному спілкуванні можна використати інтонацію, міміку, жести, повторити нечітко вимовлене слово, перебудувати фразу, уточнити іншими словами, якщо цього потребує співрозмовник. Отже, усна форма мовлення більш динамічна, легше піддається виправленню і доповненню. Однак думка формується безпосередньо у процесі мовлення, співбесідник не має багато часу на обдумування кожного слова, кожного речення. Тому в усному мовленні нерідко трапляються неточно вжиті слова, незавершені речення, небажані паузи.

 

Учні мають навчитися чітко  вимовляти слова, виділяти більшою  силою голосу ті частини речення, які є відповіддю па поставлене питання, тобто слова, які в даній ситуації мовлення є найвагомішими, найпотрібнішими для висловлення думки.

 

Учитель повинен постійно стежити  за тим, щоб учень, відповідаючи або  звертаючись, не обривав речення, а завершував їх, доводив до логічного і граматичного завершення, не повторював одних і тих самих (або зайвих) слів, не підмінював їх надмірним жестикулюванням. Цього діти мають навчатися постійно: в діалогічному мовленні, при читанні текстів вправ, переказах прочитаного тощо як на уроках, так і під час проведення позакласних заходів, у позаурочний час.

 

Практично учні мають засвоїти, що усній формі мовлення властиві певний темп і сила звучання. Розповідати  казку треба повільно, щоб дати слухачеві можливість самому подумати над ходом подій, стати ніби співучасником розв'язання складних фантастичних ситуацій. Щоб передати динаміку руху, поспішність, швидку зміну однієї події іншою, треба темп мовлення пришвидшити [4; С. 53]. Дуже швидким є темп мовлення при проговорюванні скоромовок. Застосовуються вони з певною дидактичною метою: навчитись вимовляти швидко звуки й слова, не втрачаючи виразності і чіткості. Зіставляючи повільний і швидкий теми мовлення, учні усвідомлюють, що у щоденному звичайному спілкуванні використовується розмірений, середній темп мовлення, який дозволяє висловитись виразно і зрозуміло.

 

Учні мають учитись керувати силою голосу, знати, що від надмірного напруження голосові зв'язки можуть «захворіти» («пропадає» голос, людина говорить пошепки або зовсім втрачає голос) [9,с.42]. Надмірно голосна розмова негативно впливає і на слух. Підвищувати силу голосу треба тоді, коли про щось термінове необхідно повідомити на відстані, привернути увагу людей, закликати на допомогу, застерегти і т. п.

 

Якщо усним мовленням діти практично  оволодівають ще у дошкільний період, то писемне мовлення формується тільки в результаті навчання. Вимоги, які  ставляться до писемного мовлення, діти усвідомлюють поступово.

 

Вже у 2—4 класах учні засвоюють, що писемна форма мовлення на відміну від усної не має допоміжних засобів увиразнення. Усі відтінки змісту необхідно передавати словами. Тому вона складніша. Однак має й свої переваги: перш ніж що-небудь написати, можна подумати, вибрати найточніший, найкращий варіант, який буде цілком зрозумілим читачеві [33,с.49]. Отже, писати треба завжди охайно, каліграфічно, грамотно, щоб легко було сприймати зміст написаного.

 

Учитель повинен бути наполегливим і послідовним у своїх вимогах, не допускати поблажливого ставлення до неохайно виконаної роботи. Учні теж мають навчитись самокритично оцінювати власну роботу і об'єктивно — роботу інших. Щоб навчити цього, варто практикувати виставку зошитів усіх учнів класу і дати можливість дітям самим порівнювати і оцінювати написане. Після виставки провести відверте і доброзичливе обговорення. У На спеціально відведених уроках у кожному з початкових класів діти засвоюють найважливіші вимоги культури мовлення й етики мовного спілкування: 1) висловлювання повинні бути правильними, точними, виразними. Для цього необхідно добирати потрібні для вираження думки слова, уміло будувати з них речення і пов'язувати їх між собою; 2) слова потрібно правильно наголошувати; 3) в усному мовленні не можна заміняти слова жестами, мімікою, вигуками; 4) щоб висловлений зміст сприймався іншими людьми, треба в усному мовленні виразно вимовляти слова, уміло користуватися інтонацією, а в писемному — розділовими знаками; 5) у спілкуванні з іншими людьми прийнято вживати слова ввічливості (під час зустрічі І прощання, для вираження запитання, просьби, подяки тощо); 6) слова ввічливості слід добирати залежно від того, кому вони адресовані (товаришам, батькам, учителям, знайомим чи незнайомим людям); 7) у розмові треба вміти вислухати до кінця співбесідника, не перебиваючи його без потреби, а якщо є така необхідність, то попросити пробачення [37; С. 107-108].