Управлiння акцiонерним капiталом пiдприэмств в агропромисловому виробництвi

Вырезано.

Для доставки полной версии работы перейдите по ссылке.

Основними функціями  додаткового капіталу виступає фінансування  витрат, пов’язаних з емісією акцій  та облігацій, фінансуванням капітальних вкладень, покриттям сум уцінки активів та зносу основних засобів, отриманих підприємством безоплатно [78, с.230]. Практика свідчить, що, як правило, частка додаткового в структурі власного капіталу  акціонерних підприємств є найбільшою.

Процентне співвідношення власного та статутного капіталу характеризує бухгалтерську (балансову) вартість підприємства, і хоча вона не дорівнює ринковій, проте, на нашу думку, доцільно використовувати  балансовий курс акціонерного товариства як основу для визначення  ринкового курсу. Для підприємств, акції яких не здійснюють обіг на фондовому ринку показник балансової вартості може використовуватись як орієнтир їх інвестиційної привабливості.

Ринковий курс акцій  може встановлюватись лише на біржовому та позабіржовому ринках під впливом таких факторів як очікування майбутньої прибутковості та ліквідності підприємства, розмір, форма та регулярність сплати дивідендів, інвестиційна привабливість галузі, загальноекономічні та політичні чинники. Вищий ринковий курс акцій дозволяє збільшити емісійний доход, який не включається до складу валових доходів підприємства, і збільшує рівень капіталізації підприємства.

 

 

3. Методологічні підходи до управління капіталом акціонерних товариств

 

Пріоритетною концепцією в сучасному фінансовому менеджменті є теорія максимізації вартості доходів власників корпоративних прав підприємства (Shareholder-Value-Konzept=SVK), яка започаткована американським економістом А. Раппопортом  у 80-х роках минулого сторіччя [168, с.54]. Відповідно критерієм прийняття управлінських рішень в фінансово-інвестиційній діяльності акціонерних товариств виступає максимізація капіталу власників.

Метою управління капіталом  акціонерного товариства є отримання  максимального прибутку на акціонерний  капітал та зростання ринкової вартості підприємства, що передбачає  оптимальне поєднання власного та залученого капіталу.

Методологічною основою  фінансового управління формуванням  і використанням капіталу виступає концепція вартості грошей в часовому інтервалі, теорія вартості, структури капіталу та ринкової вартості підприємства.

Суть концепції вартості грошей полягає в дисконтуванні (або  нарощуванні) капіталу. Причому ставка доходності капіталу прямо пропорційно  пов’язана з ризиком. Провідною  ідеєю цієї теорії є те, що вкладений капітал з часом повинен примножити свою вартість, для чого підприємство повинно забезпечити необхідну норму доходності.

На цій концепції ґрунтується  теорія вартості (або ціни) капіталу, яка є провідною в фінансовому  менеджменті. Суть її полягає в тому, що для залучення капіталу з будь-якого джерела потрібно понести певні витрати. Зокрема, ціна банківського кредиту визначається ставкою позикового процента, використання акціонерного капіталу передбачає виплату дивідендів,  власникам облігацій виплачується доход у вигляді купона, ціна нерозподіленого прибутку  визначається на основі ціни альтернативних вкладень капіталу. Ціна капіталу виконує дві функції: з позицій інвестора  вона виступає нормою доходності вкладеного капіталу, з позицій  підприємства – нормою рентабельності  інвестованого капіталу, яка дозволяє прийняти вірне рішення щодо доцільності його залучення.

Більшість науковців трактують  вартість капіталу як ціну (Cost of Capital – CC), яку платить підприємство за його залучення з різних джерел, що  дає можливість здійснити оцінку альтернативного фінансування на основі співставлення витрат. Визначається вартість капіталу як відношення річних витрат по обслуговуванню своєї заборгованості на його використання  до   обсягу  залученого капіталу, виражене в  відсотках [75, с.609].

Нікбахт Е. та Гроппеллі А. розглядають  вартість капіталу з точки зору інвестора  як доход, який платить йому підприємство, щоб спонукати купувати його акції  та облігації. З точки зору менеджера  вартість капіталу  –це необхідна  ставка доходу, яка покриває витрати на залучення капіталу. Ця ставка виступає вимірником прибутковості різних інвестицій. Тобто вартість капіталу ототожнюється ними із ставкою дисконту [119, с.142-143].

Вырезано.

Для доставки полной версии работы перейдите по ссылке.

Практична оцінка власного капіталу вітчизняних акціонерних  підприємств ускладнюється у  зв’язку з імовірнісним, а, здебільшого, умовним (крім привілейованих акцій) характером виплат дивідендних доходів, які не носять характеру фіксованих зобов’язань. Виплата дивідендів акціонерними товариствами з переробки  молока  носить винятковий характер, що робить неможливим застосування даного алгоритму з метою оцінки власного капіталу. У зв’язку з відсутністю дивідендних виплат виникає хибна думка про безплатність власного капіталу. Ціна власного капіталу, як правило, є вищою від ціни позикового через більш високі ризики, що несуть інвестори.

Більш обґрунтованою, на наш погляд, є пропозиція Є. Мниха, А. Бутка та інших авторів,  які  пропонують  вартість функціонуючого власного капіталу і вартість нерозподіленого прибутку, що капіталізується, визначати  за формулою [2]:

                               ,                                                       (1.5)

де  – нерозподілений прибуток, що спрямовується на капіталізацію, грн.

В цьому випадку нерозподілений прибуток, що реінвестується, прирівнюється  до прибутку власників капіталу, який вони могли б отримали у формі  дивідендів. Проте цей алгоритм не придатний для оцінки власного капіталу збиткових підприємств.

З метою оцінки власного капіталу пропонується  використовувати  також модель оцінки капітальних  активів (CAPM-метод оцінки ризику), для якої необхідно мати значення ß-коефіцієнта. В умовах недосконало функціонуючого фондового ринку досить проблематично визначення безризикової процентної ставки та середньої доходності акцій на ринку.

Використовується  суб’єктивна  оцінка, яка ґрунтується на процентах  за депозитними вкладами з додаванням надбавки за спеціальні ризики, характерні для галузі або даного підприємства; застосовується показник, обернений до відношення ринкового курсу акції та чистого прибутку на одну акцію; використовується модель приросту дивідендів (модель Гордона) [52, с.156], яку також можна використовувати, коли має місце регулярна сплата дивідендів (1.0):

                                    ,                                                        (1.6)

де  –  теперішня вартість акцій, грн.;

– очікуваний дивіденд у плановому році, грн.;

– необхідна ставка доходу, %;

– темп приросту дивідендів, %.

В цьому плані повністю поділяємо думку Стецюка П., який зазначає, що використання в практиці підприємств агропромислового комплексу вище розглянутих теоретичних моделей визначення ціни окремих елементів власного капіталу ускладнено через збитковість більшості із них, нерозвиненість фондового ринку, практичну відсутність  обігу їх акцій в біржовій та позабіржовій торгівлі [178].

В умовах розвитку вітчизняної  економіки більш доцільним, за твердженням  Стецюка П., є кумулятивний метод, який включає три компоненти: норму безризикового прибутку, інфляційну премію та премію за ризик. За норму безризикового прибутку він пропонує приймати величину відсотка по депозитних вкладах у вільноконвертованій валюті, а інфляційну премію визначити за допомогою модифікованої формули Фішера [178, с.593]:

                                  ,                                                 (1.7)

де  – номінальна  вартість капіталу, %;

  – реальна вартість капіталу, %;

  – темп інфляції, %.

Сума ( ) називається інфляційною премією, яка додається до реальної ставки доходності для компенсації інфляційних збитків [53, с.155].

Пропонуємо цю методику визначення ціни функціонуючого власного капіталу взяти за основу. В той же час з огляду на те, що депозитні вклади в національній валюті приносять більший доход їх власнику, вважаємо за доцільне за норму безризикового прибутку використовувати саме цей показник, а коригування його на інфляційну премію дозволить врахувати захист капіталу від інфляції. Збільшення в структурі капіталу власних джерел підвищує рівень капіталізації підприємства, що позитивно впливає на його ринкову вартість, підвищує фінансову стійкість, сприяє залученню додаткових боргових зобов’язань за більш низькою вартістю.

До позитивних характеристик власного капіталу можна також віднести простоту залучення, зниження ризиків втрати фінансової стійкості та банкрутства, негативним є обмеженість його збільшення обсягами операційної діяльності  для потреб розвитку підприємства.

Проте можливості самофінансування вітчизняних  підприємств обмежені через збитковість  або низьку рентабельність (за даними офіційної статистики реінвестується в виробництво в Україні 6–8% нерозподіленого  прибутку, тоді як в країнах Західної Європи – до 40%) [92, с.10].

Для акціонерних підприємств додатковим джерелом зовнішнього фінансування  власного капіталу виступає емісія акцій. На вартість цього  джерела акціонерного капіталу впливає вид акцій (привілейовані чи звичайні). В зв’язку з тим, що за привілейованими акціями виплачується фіксований дивіденд, їх вартість прирівнюють до вартості залученого капіталу і розраховують за формулою (1.9):

                           ,                                             (1.8)

де  – вартість власного капіталу, додатково залученого за рахунок емісії привілейованих акцій, %.;

 – сума власного капіталу, що залучається за рахунок  емісії привілейованих акцій, грн.;

 –  частка витрат, що  пов’язані з емісією акцій  по відношенню до суми емісії, в долях одиниці.

Вартість залучення  додаткового акціонерного капіталу за рахунок випуску звичайних  акцій вважається найбільш дорогою, бо витрати по обслуговуванню не зменшують базу оподаткування і вимагається більш висока премія за ризик в зв’язку з тим, що цей капітал в меншій мірі захищений на випадок банкрутства. Ціна звичайного акціонерного капіталу визначається за алгоритмом [18, с.133; 30, с.247]:

                                ,                            (1.9)

де  – вартість власного капіталу, додатково залученого за рахунок емісії звичайних акцій, %.;

– сума дивідендів, що передбачається до виплати у відповідності з зобов’язаннями емітента за звичайними акціями, грн.;

– прогнозований індекс росту  дивідендів;

– сума власного капіталу, що залучається  за рахунок емісії звичайних акцій, грн.

Процедура емісії акцій  займає досить багато часу і додаткових накладних витрат, тому дозволити  собі використовувати це джерело  залучення ресурсів можуть тільки великі акціонерні підприємства, які мають  позитивний кредитний імідж та відомі торгові марки.

Процес управління вартістю залучення власного капіталу акціонерного товариства за рахунок зовнішніх  джерел має здійснюватись паралельно з розробкою і реалізацією  емісійної політики та обґрунтуванням дивідендної політики.

Вырезано.

Для доставки полной версии работы перейдите по ссылке.

Вважаємо, що ця група  науковців не зовсім коректно враховує податковий захист – тільки відносно процентної ставки, тоді як він має  розповсюджуватися і на інші витрати, пов’язані із залученням позики, що призводить до заниження вартості боргового капіталу.

Не поділяємо думки тих вчених, які використовують спрощену формулу  розрахунку ціни позикового капіталу, що не враховує накладних витрат [2, с.127; 75, с.614; 53, с.208]:

                                        .                                   (1.11)

Стан кредитного забезпечення вітчизняних агропромислових підприємств  знаходиться на недостатньому рівні, з одного боку через їх низьку кредитоспроможність, з іншого – через високі процентні ставки та низьку капіталізацію української банківської системи (на рівні 20% ВВП). За оцінками західних спеціалістів така банківська система, ресурси якої не перевищують 20% ВВП, не здатна задовольнити потребу виробництва в кредитних ресурсах.

Висока курсова ціна акцій зменшує  вартість кредитних ресурсів, і дає  можливості використовувати акції  такого підприємства як заставу повернення кредиту. Проте, кількість таких  акціонерних підприємств в агропромисловому виробництві, які мають високу кредитну репутацію, досить обмежене.

Останнім часом все частіше  альтернативу банківським кредитам складають облігаційні позики через  ряд властивих їм переваг, до яких слід віднести: відсутність впливу на структуру акціонерів; довготривалий характер боргового зобов’язання (від одного до кількох років), фіксована плата за користування позикою, яка визначається емітентом; можливість конвертації в акції при погіршенні платоспроможності, нижчий рівень річної процентної ставки за облігаціями в порівнянні з вартістю довгострокового фінансового кредиту (ставка, як правило, вища, ніж за депозитними операціями, але нижча, ніж за кредитними операціями банку); менший ризик для інвесторів в порівнянні з акціями дозволяє  більш швидко провести їх  розміщення; менша чутливість до зміни кон’юнктури фондового ринку.