Сучасні методи прийняття управлінських рішень

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ  УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ  АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

КУРСОВА РОБОТА

“СУЧАСНІ МЕТОДИ ПРИЙНЯТТЯ УПРАВЛІНСЬКИХ РІШЕНЬ”

 

 

 

 

 

Виконала:

 

Прийняла:

ГАВРИЛКО Т.О.                                                                     

 

 

КИЇВ-2003

 

ПЛАН

ВСТУП.

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНИЙ ОГЛЯД ПРОБЛЕМ УПРАВЛІННЯ

1.1.Зародження світової  управлінської думки.

1.2. Виникнення і розвиток школи наукового управління.

1.3. Адміністративна школа  менеджменту.

1.4. Школа людських  стосунків.

1.5. Менеджмент в умовах глобалізації (кінець ХХ- початокХХІ ст.)

РОЗДІЛ 2. СУЧАСНІ МЕТОДИ ПРИЙНЯТТЯ РІШЕНЬ

2.1. Що таке рішення?

2.2. Види рішень та  їх класифікація.

2.3.Процес прийняття рішень

2.4. Різні моделі прийняття  рішень

2.5. Алгоритми рішень

2.6. Інструментарій для прийняття рішень

 

РОЗДІЛ 3.  РОЗВИТОК ТЕОРІЇ УПРАВЛІННЯ В УКРАЇНІ.

ВИСНОВКИ

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

 

ВСТУП.

Керівники займаються багато чим, окрім того, що приймають рішення. Але тільки керівники приймають рішення. Тому найголовнішим умінням керівника є здатність приймати ефективні рішення.

Пітер Дрюкер,

автор численних  праць з менеджменту

(вважається  батьком сучасного менеджменту)

 

Результатом роботи будь-якого  менеджера є прийняття управлінських  рішень. Від того,  яким буде це рішення  залежить результат роботи організації. Тому ефективне прийняття рішень є головною функцією і, власне, смислом менеджменту. І так було завжди.

Традиційне бачення  менеджменту, як-от погляд Пітера Дрюкера, полягає в тому, що "тільки керівники приймають рішення". Але тепер все змінилося. Ми живемо в найзахоплюючий період, який будь-коли знала цивілізація – в епоху постіндустріального суспільства або, як її ще називають, епоху інформаційної революції . Інформаційні технології міняють наше життя, і це відбувається  з наростаючою швидкістю. В епоху інформації головною теорією став закон Мура, який оголошує, що кожні вісімнадцять місяців кількість інформації подвоюється. Тому одна людина просто нездатна охопити всю наявну і необхідну інформацію для прийняття правильного рішення. Тому все більше компаній зараз розуміють, що, надаючи право прийняття рішень лише кільком головним працівникам організації, вони обмежують свою ефективність і здатність реагувати на нові можливості та загрози. Таке розуміння є стержнем тих революційних змін в управлінських практиках, що проходять в останніх десять чи трохи більше років.

 

 

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНИЙ ОГЛЯД  ПРОБЛЕМ УПРАВЛІННЯ.

1.1. Зародження світової управлінської думки.

Скільки існує людство, стільки існує й управління. Людина, перебуваючи в суспільстві не може бути вільною від управлінського впливу держави, суспільства, колективу, в якому працює, безпосередніх керівників.

Перші спроби власне наукового  підходу до управління виробничим процесом були відзначені в Англії вже у  перші десятиріччя 19 ст., коли почали виникати великі підприємства. На початкових стадіях кооперації праці загальне керівництво здійснював найбільш досвідчений і вмілий працівник, який пропонував виконувати і свої виробничі обов‘язки. Разом зі зростанням обсягів виробництва та ускладненням виробничих обов‘язків управління виділяється в окрему функцію. Уже в першій половині 19 ст. головною фігурою в організації виробництва стає управляючий (менеджер), професійний керівник, який займається комплексом питань: організаційними, економічними, технологічними, соціальними та ін., без вирішення яких неможливе розширення виробництва.

Процес формування управління як науки, як галузі самостійних досліджень був викликаний необхідністю застосування найбільш ефективних методів управління в процесі організації виробництва, конкурентною боротьбою “за місце під сонцем” на світовому ринку, потребами великого бізнесу, розвитком розподілу функцій, відповідальності та повноважень у державному механізмі.

Управління (менеджмент) є міждисциплінарною наукою. Він ефективно розвивається  на основі економічної історії, соціології, психології, соціальної історії, політичної науки, антропології.

В науковій літературі описані  багато шкіл (концепцій) менеджменту, а  також підходи до його дослідження, які зіграли велику роль в розвитку теорії і практики менеджменту.

 

Назвемо їх в хронологічному порядку (2):

1. Школа наукового управління (1885-1920).

Основні представники: Ф.Тейлор, Френк і Ліліан Гілберт.

Вивчали управління виробництвом на низовому рівні.

2. Адміністративна школа в управлінні. (1920-1950).

Основні представники: Анрі Файоль, Лінделл Увік, Джеймс Муні. Вивчали управління  стосовно всієї організації, а не її окремої частини.

 

3. Школа людських стосунків.  (1930-1950).

Основні представники: Мері Паркер Фолет і Елтон Мейо. В 1950 роках трансформувалася в школу поведінкових наук. (Дуглас Макгрегор, Герберт Саймон, Девід Маклелланд та інш.)

4. Наука управління або кількісна школа ( 1950 – по наші дні).

Особливий розвиток ця школа  отримала в другій половині ХХ ст.., коли появились комп‘ютери і відповідна освіта у менеджерів.

Кожна школа – це сукупність концепцій відносно розуміння суті, принципів і  методів менеджменту як організації управління і як процесу прийняття управлінських рішень на основі цілей, програми, дій, інформації та ін. Саме в цьому полягає їх спільність, відмінність і разом з тим історична значимість для розвитку менеджменту як науки.

1.2. Виникнення  і розвиток школи наукового  управління.

Як ми знаємо,  в  середині  ХVІІІ ст. У Великобританії почалася промислова революція. Природньо, що саме  в цій країні отримали подальший розвиток економічні ідеї, які склали основу менеджменту як теорії і практики ринкових відносин. Розвиток цих ідей насамперед пов‘язаний з іменами Ч.Беббіджа, Е.Юра і У.Джевонса. Головна заслуга першого – це введення поняття спеціалізація, тобто поділ праці. (“Економіка машин і промислових підриємств”), в якій він бачив шлях підвищення кваліфікації, ріст виробництва і прибутку.

Е.Юр відомий своєю книгою “Філософія виробництва”. Він підтримував ідею спеціалізації, але вважав, що вона мусить бути підкріплена заміщенням живої праці машинами та обладнанням.

У.Джевонс в своїй найважливішій роботі “Теорія політичної економії”, признаваючи дію загальноекономічних законів, прийшов до висновку про наявність законів, які управляють результатами праці. Звідси висновок: для підвищення ефективності виробництва робітник повинен брати участь в розприділені прибутку, тобто ставати власником.

Але Англії недовго залишалось бути попереду. Бурхливий розвиток Америки  кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. привів до виникнення нових економічних теорій.

Одним з перших, хто  розробляв нові форми управління можна вважати Даніела Маккалума.  Він був управляючим Ерійської лінії залізничної компанії Нью-Йорка. Він вважав, що для хорошого управління необхідна строга дисципліна, конкретні і детальні інструкції, часті і точні звіти про виконані роботи, а також справедлива виплата заробітної плати і премій, особиста відповідальність і звітність у всій організації. Для реалізації своєї концепції він розообив спеціальні механізми і принципи управління, широку інформаційну систему і систему контролю.  В цілому практика підтвердила ефективність системи управління  Маккалума. 

Але повне утвердження  менеджменту як науки пов‘язано з діяльністю великого теоретика і практика Ф.Тейлора.  Однією з перших значних робіт Тейлора була “Тарифна система” (1895), в якій він виклав розроблену ним систему диференційованої оплати. Ця система складалась з трьох частин:

1. Встановлення норм (стандартів) через посередництво хронометражу;
2. Оплата від виробітку;
3. “Платити людям за роботу, а не за присутність”.

 

Признання управління наукою, а також вкладу в неї Тейлора  прийшло після опублікування  його книги “Принципи наукового управління”, в якій він виклав такі чотири принципи:

1. Використання наукових методів і вироблених на їх основі стандартів трудових операцій;
2. Відбір робітників на основі наукових критеріїв з врахуванням їх здібностей і можливостей;
3. Постійне підвищення кваліфікації працівників, забезпечення їх освіти і розвитку;
4. Психологічна сумісність, співробітництво і кооперація менеджерів і робітників в справі впровадження НОП.

 Головним результатом  наукового менеджменту було загальне  покращення управління виробничим  підприємством.

 

Значний вклад в розвиток наукового менеджменту внесли також подружжя  Френк і Ліліан Гілберт. Метою їх дослідження було хронометраж робочого часу, створення здорового середовища для праці, психологічне здоров‘я робітників.

Представником “нового  покоління” був Г.Емерсон (1853-1931). Головна праця “Дванадцять принципів продуктивності”. Перші п‘ять з них стосувались відносин з людьми, а інші конкретних методів управління. Багато з них і тепер не втратили свого значення.  Головна його думка: ”Благополуччя створюють ідеї, і чим їх більше, тим менше потрібно праці, капіталу і землі на одиницю продукції, що випускається”. Його вважають піонером поширення знань про ефективність.

 

1.3. Адміністративна  школа менеджменту

Виникнення адміністративної школи менеджменту пов‘язується з іменем француза Анрі Файоля (1841-1925).  Вперше робота Файоля “Загальне і промислове управління” була опублікована в 1916 році і, звичайно, його ідеї не були прийняті американськими представниками наукового менеджменту. Він був інженером і практикуючим менеджером. Головна його заслуга  в створенні адміністративної (функціональної) школи менеджменту.  Він вважав менеджмент необхідним в будь-якій галузі: у виробництві, політиці, релігії, сім‘ї.

Всі операції, що проходять  на виробництві  він розділив на шість груп:

1. Операції технічні (виробництво, виготовлення продукту, його переробка);
2. Операції комерційні (покупка, продаж, обмін);
3. Операції фінансові ( залучення капіталу і управління ними);
4. Операції страхові (захист майна і особи);
5. Операції облікові (інвентар, розходи, доходи, статистика);
6. Операції адміністративні (планування, організація, мотивація, контроль і координація).

Кожна з цих операцій потребує своїх виконавців і відповідних, як писав Файоль, “установок”. Робочий  керується технічною “установкою”, менеджер – адміністративною. По мірі підйому по ієрархічній драбині значення адміністративної “установки” (знань) збільшується, а технічної зменшується.. На великих підприємствах для менеджера вищого рівня важливішими є управлінські здібності, ніж технічні знання.

Цікавим є також оцінка Файолем якостей, які необхідні менеджеру:

1. фізичні якості (здоров‘я, сила, мова);
2. розумові (здатність розуміти, вивчати, вміння оцінювати, пристосовуваність);
3. моральні якості (енергійність, ініціативність, відповідальність, лояльність, тактовність, гідність);
4. загальна освіта ( знання питань, що відносяться не тільки до необхідних для виконання функцій);
5. спеціальні знання (технічні, комерційні, фінансові, управлінські та ін.);
6. досвід роботи (знання , отримані на базі попередньої діяльності).

 

Ідеальним управляючим  є, звичайно, людина, яка володіє  всіма цими якостями. Цього можна  досягти або на основі довгої практики або якщо спеціально готувати менеджерів. Файоль розробив структуру цих знань  у вигляді адміністративної теорії менеджменту.

 

Файоль і його школа  виходили з того, що існують універсальні управлінські принципи і тільки з  їх використанням можливий успіх  організації. 

Таких принципів  він визначив 14:

1. розподіл праці;
2. влада і відповідальність;
3. дисципліна;
4. єдиноначаліє;
5. єдність керівництва;
6. підкорення приватних інтересів загальним;
7. винагорода;
8. централізація;
9. скалярний ланцюг (посадова структура);
10. порядок;
11. справедливість;
12. стабільність персоналу;
13. ініціатива;
14. корпоративний дух.

Другу частину своєї  теорії Файоль назвав “елементи менеджменту”.

1. Планування.
2. Організація.
3. Розпорядження.
4. Координація.
5. Контроль.