Малі підприємства в Україні

      Проблеми розвитку малого бізнесу та МПП «Синевир» можуть бути вирішені тільки суспільними зусиллями держави, з одного боку, і підприємцями, з другого, на базі рівноправного партнерства.

      Будуючи свій власний малий бізнес підприємець  звертав увагу на те, що головну роль в становленні і житті його справи відіграє вірно обрана мета. Якщо серйозно вірити в те, що підприємець створює підприємство з метою отримання прибутків, як то стандартно записується в статутних документах, то потрібно забути про підприємництво і бізнес взагалі. У такої мети немає майбутнього, вона живе сьогоденням. Майбутнє і успіх чекає того, хто, створюючи підприємство, хоче реалізувати свій творчий потенціал, проявити свою особистість, силу і волю характеру.

      На  шляху до досягнення мети на малому приватному підприємстві «Синевир» виникає дуже багато проблем, вирішення яких можливе лише на державному рівні.

      По-перше, вкрай необхідно спростити систему реєстрації підприємств, як юридичних так і фізичних осіб. Перенести основний обсяг реєстраційних робіт з громадян, які хочуть працювати, а однак повинні витрачати свою енергію і час на подолання бюрократичних перешкод, на виконавчі органи держави, максимально скоротивши кількість дозвільних і реєстраційних організацій.

      По-друге, спростити систему оподаткування. Вона повинна бути стимулюючою, а не конфіскаційною, стабільною хоча б на три роки. Раз і на завжди потрібно забути про авансовані платежі як до бюджету, так і до різних фондів. Це не стимул до отримання прибутків, а просте вимивання обігових коштів підприємств. Немає здорового глузду в тому, що треба платити за те чого можна і не отримати. Такі платежі може робити юридична чи фізична особа тільки на свій розсуд і ризик.

      По-третє, спростити систему дозволу на реалізацію товарів як власного так і невласного виробництва [44; 88].

      Важливою проблемою малого бізнесу є виїзна торгівля на ринку. Орієнтовно до 40% працездатного населення займається таким видом діяльності, оскільки промислові виробництва простоюють, зарплата своєчасно не сплачується і частина громадян України таким чином на базарі заробляє собі на хліб. Ці громадяни, вистоюючи годинами на морозі, під дощем і сонцем втрачають здоров’я, за яке потім будуть розраховуватись заробленими грошима. Що ж до цього, можна зробити невеличкий розрахунок стосовно такої категорії громадян. Середня денна вартість торгового місця – 15-30 грн. Особа регулярно займаючись виїзною торгівлею, за місяць торгує днів 20. Вартість ринкового збору складає 20*15=300 грн. Додамо до вартості патенту вартість ринкового збору і отримаємо 350–370 грн. Та держава намагається встановити тотальний контроль за товарообігом на базарі і розпочинається вигадування різних “нововведень”: книга обліку, товарно-касова книга, касові апарати. Навіщо це? Людина заплатила ринковий збір, заплатила вартість патенту і невже цього не досить? На ринку працюють люди з різним інтелектуальним та освітнім потенціалом, не всі можуть і знають як вірно вести документацію. Звідси порушення та астрономічні штрафи. Однак, найстрашніше, - це створення поживного середовища для розвитку корупції і зловживання службовим становищем представників різних контролюючих служб. Невже на урядовому рівні не розуміють, що висококваліфіковані працівники податкових служб, санітарні лікарі, та інші контролюючі фахівці вчились не для того, щоб робити повальні ревізії в кіосках, торгових палатках і таке інше. Чи не занадто це дорога розвага для людей з відповідною освітою за рахунок платників податків. Тож для контролю за роздрібною торгівлею достатньо було б трьох факторів:

1. Наявність свідоцтва про реєстрацію.
2. Своєчасна сплата вартості патенту.
3. Сплата ринкового збору.
4. Наявність ліцензії.

      В масштабах держави це дасть велику економію на утримання контролюючих органів, нейтралізує зловживання  службовим становищем, відіграє значну роль в розвитку дрібного підприємства, адже нагромаджений в дрібному бізнесі капітал має тенденцію до переходу в нову якість – в якість середнього бізнесу і не обов’язково торгового.

      В державну програму підтримки малого підприємництва конче необхідно  включити заходи по підготовці молоді до життя в ринкових умовах. Осторонь такої програми не може стояти ні Міністерство Освіти України, ні Міністерство культури, ні Міністерство інформації. Осторонь такої важливої проблеми не можуть бути і законодавці України.

      Формування  малого підприємництва в сфері виробництва, де чисельність працюючих від 3 до 100 осіб – це також одна з проблем малого бізнесу. Сьогодні пересічний громадянин, або й група громадян позбавлені можливості відкрити своє підприємство, оскільки це надзвичайно дорого коштує. Для того, щоб розпочало функціонувати нехай невеличке підприємство – виробник, окрім маси документів та реєстраційних посвідчень різних фондів та управлінь, потрібно в першу чергу знайти приміщення для виробництва, заключити договір оренди (купити чи приватизувати його початківець немає за що) Необхідно закупити та встановити обладнання, отримати дозвіл РЕС, пожежної охорони, провести атестацію робочих місць, підключити телефон (астрономічна сума на старті 5000 тис. грн.) Окрім капіталовкладень потрібні обігові кошти і все це особистий (установчий) капітал, бо кредити на етапі відкриття неможливі. І, навіть, коли після цього всього знайдеться бажаючий працювати, держава відразу поставить його поза законом, оскільки в сьогоднішньому українському законодавчому полі початківець не може працювати без порушень хоча б через неможливість одночасного повного та глибокого засвоєння законодавчої інформації.

      Якщо  після всього цього у підприємця не відбили охоту працювати, включаються  гальмівні механізми у вигляді  патентування, ліцензування, сертифікації, кодування і хабарництва, пов’язаних з ними.

      Зрозуміло, що торгівля на сучасному етапі життя  країни переживає не кращі часи. Тому, підприємець, що хоче займатись  виробництвом товарів народного  споживання, обов’язково зустрінеться з проблемою збуту товарів власними силами. А далі розпочинається те, що за межею здорового глузду. Для того, щоб здійснити реалізацію продукції необхідно отримати товарно-касову книгу, яка видається при наявності касового апарату лише в одному, двох примірниках на один транспортний засіб. А якщо транспорту немає, то товарно-касова книга не видається. Існує ще одне безглуздя, треба отримати ліцензію на збут, котра видається лише при наявності спеціальної освіти.

      В країні обов’язковим є застосування ліцензування торгової діяльності на місцях. Для здійснення такої діяльності на кожному з ринків населених пунктів необхідно викупити ліцензію, вартість якої для юридичних осіб складає 250 грн. на тютюнові вироби, і 500 грн. на алкогольні напої. Якщо таких ринків в місті 8-10, то вартість ліцензії сягає 2000-2500 гривень. В малому бізнесі товарообіг за місяць рідко переходить межу 3000–3500 гривень. Подібні місцеві побори призводять до закриття малих підприємств, або до переходу її до тіньового сектору.

      Мале  приватне підприємство «Синевир» має невеличку нішу збуту, як правило, в регіоні розташування. Якість його товарів дуже легко і швидко оцінюється споживачем. Малий виробник на місцевому ринку ніколи не є анонімним, він рекламує товар самим товаром, йому недоступні широкомасштабні рекламні кампанії, які можуть ввести споживача в оману.

      Остання проблема – пільги для початківців. Вимагати сплати всіх видів податків від тих, хто зараз започатковує виробництво – безглуздя, котре  підштовхує початківця до тіньової економіки, або до ліквідації щойно створеного підприємства, необхідні пільгові кредити, надання яких не повинно обумовлюватись затвердженням бізнес–плану, вартість якого сягає 50% кредиту.

      Досвід  показує, що промисловість не може розвиватися  без інвестицій. А у малих і середніх підприємствах не вистачає засобів навіть на обслуговування текучих потреб. Зовсім інша справа – торгівля. Швидкість обороту капіталу тут вище, тому і приваблює вона сильніше. Починати комерційну чи “харчову” справу можливо і без високих технологій чи “ноу-хау”.

      Слід  сказати і про послідовність  проведення господарських реформ в  державі. Важливо було б, по-перше, інтенсивно сприяти розвитку ділової ініціативи саме в секторі найбільш сприятливому для малих і середніх бізнесменів: в роздрібній торгівлі, загальному харчуванні, сфері послуг.

      На  другому етапі повинна реалізуватися  велика приватизація, але головним чином з пропозицією значних  пакетів акцій дійсно зацікавленими  особами під інвестиційні обов’язки. Кооперативні реформи, безперечно, призвели б до скорочення персоналу, збільшення пропозиції на ринку праці, але з більш широкою можливістю працевлаштування, умови для якого повинні бути творені на попередньому етапі.

      Складається враження, що рівень розвитку малих  і середніх підприємств в країні є непрямим показником її індустріальної досконалості, так як саме використання найповніших досягнень наукового технічного прогресу в промисловості сприяє переходу робочої сили із виробничих галузей в сферу соціальною і побутової інфраструктури.

      Між іншим, розробка превентивних мір потребує чіткого уявлення про об’єкт вивчення. Тим паче, що в світі немає загальноприйнятого підходу по відношенню до господарських суб’єктів до категорії малих і середніх. При цьому використовується головним чином кількісні критерії класифікації підприємств: численність персоналу, річний оборот, балансова вартість активів.

      Це  – природно, так як пов’язано  з наданням державою підприємствам, які віднесені до певної категорії, визначених пільг і допомоги. Однак  джерела їх надання не вичерпні. Цим пояснюється бажання обмежити коло шукачів дешевих кредитів, пільгових оподаткування, і прямих грошових субсидій. Цей висновок підтверджує і українське законодавство, в якому діяльність малих підприємств безпосередньо регламентується законами «Про підприємництво» [29; 33].

      Дещо  інший підхід при визначенні суб’єктів  малого бізнесу в Указі Президента України «Про державну підтримку малого підприємництва» від 12.05.1998 р., до якого відносяться: індивідуальні підприємці, тобто фізичні особи, зареєстровані як суб’єкти підприємницької діяльності і займаються нею без створення юридичної особи; підприємницькі організації із статусом юридичної особи будь-якої організаційно-правової форми і форми власності (окрім банків, страхових компаній та інших фінансово-кредитних установ) [50; 54].

      Досліджуючи питання «Перспективи малих підприємств в регіоні», нами було проведено соціологічне опитування серед 250 студентів вищих навчальних закладів. Воно показало, що:

• 81% в майбутньому хоче стати підприємцем;
• 15% не хочуть стати підприємцями;
• 4% ще не замислювались над цим.

     Із  тих хто в майбутньому бажають  стати підприємцем: 58% читають літературу по бізнесу; 20% формують власний капітал; 9% поєднують і те і інше і лише 13% поки що не роблять нічого.

     Із  “майбутніх” підприємців: 68% бажають стати приватними підприємцями; 32% - державним.

     На  місці керівника бачать: 46% – жінку; 39% – чоловіка; 15% – себе, тобто  самі хочуть бути керівниками.

     На  питання: ”Де б ви хотіли займатися  підприємницькою діяльністю?”

     Відповіли: 55% – в Україні; 45% – за кордоном.

     Пропозиції  студентів щодо ефективного розвитку підприємництва в країні: зміни в  оподаткуванні 27%; нові технології 33%; іноземні інвестиції 40%.

     Ці  результати свідчать про те, що і  молодь також замислюється про своє майбутнє та майбутнє нашої країни. Тому майбутнє чекає того, хто, створюючи підприємство, хоче реалізувати свій потенціал, проявити свою особистість. Молодь прагне займатися підприємницькою діяльністю в Україні, піднести економіку своєї держави на найвищий щабель розвитку. 

      3.2. Шляхи розвитку малих приватних підприємств в регіоні  

     У процесі поглиблення ринкових перетворень  та розвитку позитивних тенденцій економіки  області роль малого підприємництва стає все більш вагомою. У зв’язку  з цим зусилля органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування спрямовуються на створення позитивних умов для ефективного функціонування підприємницького сектора. Сприятливе середовище для розвитку підприємництва – це основна передумова зниження тінізації бізнесу та більш повного використання його потенціалу для регіонального розвитку, зокрема для вирішення соціальних питань.

     Можна з великою долею впевненості  стверджувати, що створення сприятливих  умов для розвитку бізнесу і соціальних перетворень набувають в області  системного характеру.

     Так в області запроваджено нові підходи  до діяльності по реєстрації юридичних та фізичних осіб – підприємців, визначено організаційні засади реалізації державної регуляторної політики, значно розширено мережу елементів інформаційної інфраструктури підтримки підприємництва у містах і районах, запроваджено нові механізми фінансової підтримки.

     Показниками вагомої ролі малого бізнесу як інтегруючого структурного елемента системи сучасної ринкової економіки є передусім  дані про його кількісні параметри. В області за 2008р. нараховується 7564 малих підприємства та 3761 діюче підприємство в різних галузях економіки. Питома вага малих підприємств у загальній кількості діючих становить 85,1 %. У розрахунку на 10 тис. населення області припадає 61 одиниця. Найбільш чисельними за кількістю малих підприємств є обласний центр та міста обласного підпорядкування. Так у розрахунку на 10 тис. осіб наявного населення на м. Ужгород припадає 176 одиниць, м. Берегово – 118, м. Мукачево – 93, м. Хуст – 108, м. Чоп – 85. Найменш чисельним у зазначеному порівнянні є Хустський район – 18 малих підприємств.

     У 2007 році було створено 467 малих підприємств, або 6,2%. від загальної кількості таких підприємств області.