Инновационный потенциал предприятия

Узагальнюючи вищевикладене, блок ресурсів підприємства, на наш погляд, повинен включати наступні складові (рис. 2.3):

Кожний із зазначених видів ресурсів становить сукупність можливостей досягнення цілей підприємствам. Це означає, що маючи у своєму розпорядженні ті чи інші засоби виробництва, кадри, виробничі приміщення з певними характеристиками, спорудження та інші ресурси, підприємство тією чи іншою мірою здатне задовольняти потреби та запити потенційних покупців.

2. Крім ресурсної складової в сучасній економічній теорії виділяють блок системи управління. В управлінському блоці формулюється місія, розробляється стратегія розвитку, визначаються цілі на найближчу перспективу, ставляться задачі. У ньому, як правило, розрізняють три підсистеми [29, 67]:

1) планування - націлена на виявлення майбутнього потенціалу успіху. З урахуванням довгострокових цілей підприємство повинне вирішити, чи треба намагатися формувати новий потенціал або діяти за раніше наміченим курсом, тобто використовувати уже виявлений;

2)реалізації- має завданнями створення нового потенціалу та перетворення існуючого у фактори успіху. Підсистема, націлена на створення нового потенціалу, знаходиться в тісному зв'язку з адаптивним (на основі сформованих уявлень, удосконалювання устояних моделей) і генеративним (заснованим на стимулюванні підприємницького духу, виникненні оригінальних компетенцій і ринкових шансів) навчанням. Підсистема, націлена на перетворення існуючого потенціалу у фактори успіху, повинна забезпечити трансформацію компетенцій і внутрішніх ресурсів, які відповідають ринковим шансам, у ринкові конкурентні переваги, що повинні, у свою чергу, впливати на рішення про закупівлі з боку покупця;

3) контролю - виконує функції перевірки ефективності здійснення планів і рішень (чи дотримуються плани, чи досягається адекватна конкурентна позиція, чи забезпечує ця позиція задовільні результати) і постійного контролю за вірогідністю планових передумов. Останнє пов'язано з тим, що будь-який план фактично базується на очікуванні певного розвитку ринкової ситуації, що відрізняється нестабільністю та мінливістю, і тому вимагає постійної перевірки на придатність у випадку можливих змін.

3. Особлива увага приділяється блоку діяльності персоналу, оскільки будь-яка організація - це насамперед люди. Даний блок містить три складові:

1)   аналітична діяльність персоналу - містить у собі наукові дослідження та розробки і є основою для виробництва того чи іншого ресурсу або продукції; виробнича діяльність персоналу - охоплює безпосередньо діяльність, пов'язану зі здійсненням виробничого процесу; комунікаційна діяльність персоналу - діяльність,
спрямована на взаємодію з ринком.

Вона виконує функції розробки та застосування комплексу маркетингових інструментів впливу на ринок (просування, стимулювання,
ціноутворення, товарна політика). Разом з тим за допомогою комунікаційної складової забезпечується надходження інформації про зовнішнє середовище, яка необхідна для управління на етапі планування та розробки стратегічних цілей. Залежно від специфіки підприємства в його внутрішній структурі виділяють наступні функціональні області: мар-кетинг, виробництво, кадри, менеджмент, фінанси, інформацію, наявність яких обумовлює необхідність функціональної структуризації потенціалу підприємства. У рамках кожної функціональної області формується свій внутрішній потенціал, який умовно можна структурувати на об'єктний і суб'єктний залежно від ознак, що лежать у його основі (існування поза людиною, зовнішнє стосовно неї або існування, обумовлене діяльністю людей).

До об'єктних складових потенціалу підприємства відносяться:

•     виробничий потенціал;

•     інноваційний потенціал (характеризує можливості підприємства в сфері розробки та впровадження інновацій);

•     фінансовий потенціал;

•     потенціал відтворення (характеризує можливості діючої системи формування та відновлення основних фондів забезпечення необхідного рівня конкурентоспроможності
продукції підприємства);

•     інформаційний потенціал ('характеризує можливості створеної інформаційної бази гарантувати своєчасне та повне насичення підприємства достовірною вхідною, вихідною,
нормативно-довідковою, оперативною інформацією для прийняття рішень у процесі господарської діяльності підприємства та досягнення цілей його розвитку);

•     інфраструктурний потенціал (характеризує привабливість місця розташування підприємства з погляду розвитку ринкової інфраструктури, транспортних комунікацій
та інших факторів).

До суб'єктних складових потенціалу підприємства відносять:

•              науково-технічний потенціал (характеризує здатність працівників підприємства здійснювати наукові дослідження та розробки, спрямовані на удосконалення виробничих і технологічних процесів, диференціацію видів продукції);

•     маркетинговий потенціал;

•     потенціал організаційної структури управління (характеризує можливості сформованої організаційної структури управління забезпечувати високий рівень ефективності функціонування підприємства в умовах мінливості зовнішнього
середовища);

•     кадровий потенціал (сукупність здібностей і можливостей кадрів забезпечувати ефективне функціонування організації;

•              управлінський потенціал (сукупність здібностей і можливостей системи управління забезпечувати досягнення стратегічних цілей діяльності).

2.3 Парадигма управління потенціалом за вартісними критеріями.

Інноваційний процес пов'язаний з багатоцільовим і багатоланковим характером науково-технічного прогресу, результати якого виявляються в економічній і соціальній сферах. Під впливом НТП і на машинобудівних підприємствах відбуваються зміни в технічному рівні виробництва, зростання якого нерозривно пов'язане з необ­хідністю вдосконалення організаційного рівня управління іннова­ційними процесами, що, в свою чергу, потребує науково обґрунто­ваного механізму його оцінки.

Відповідність і вірність оцінки встановлюється, виходячи з комплексної систематизації економічних процесів та взаємозв'язків впливових факторів досліджуваної системи, що набувається тільки завдяки науково обґрунтованому моделюванню. Таким чином, головне завдання моделювання інноваційної ді­яльності полягає в комплексному врахуванні встановлених особ­ливостей сутності інноваційного процесу: детермінованість, еври­стичність процесів, що протікають, ймовірність їх виникнення і їх результатів, неформалізованість, умовність меж протікання в часі більшості процесів, а також наявність процесів, поява і протікання яких обумовлені суто аспектами творчості людини, тобто зумовлю­ючим є людський фактор. Саме тому інновація не піддається ста­тистичному моделюванню в традиційному тлумаченні, а потребує комплексності дослідження, функціонально-цільової спрямованос­ті методик на певні напрямки розвитку інноваційної діяльності, що робить опис і моделювання, а відповідно і подальше прогнозуван­ня процесів, які відбуваються під час інноваційної діяльності, дуже громіздкими в розрахунках, такими, що потребують додаткових, можливо, невиправданих витрат ресурсів і часу.

Для моделювання інноваційного процесу на підприємстві най­більш суттєвою є оцінка саме сукупності організаційних і технічних показників рівня розвитку підприємства (точніше інноваційного розвитку), бо у сучасних умовах розвитку виробництва роль органі­зації інноваційної діяльності зростає в зв'язку з підвищенням саме технічного рівня продукції, що випускається, і відповідно технічно­го і технологічного рівня самого виробництва, в чому і полягає вза­ємна обумовленість цих показників.

Організаційно-технічний рівень інноваційного процесу повинен бути адекватним рівню основних виробничих процесів, організація інноваційної діяльності повинна бути прогресивною, гнучкою і жва­вою, своєчасно реагувати на зміни, обумовлені науково-технічним прогресом, процесами поглиблення спеціалізації і кооперування і в той же час максимально простою, відкритою.

У сучасній літературі наведені два методичних підходи.

Перший заснований на використанні критерію раціональності і прогресив­ності вживаних форм і методи організації та управління - як міри використання знарядь, предметів праці і робочої сили. Цей підхід обґрунтований  дослідженням слабких місць критеріїв і методів оцінки, проблеми непорівнянності рівнів організації та управління через різні точки відліку (для різних підприємств ідеальний набір форм, методів і коштів організації та управління уявляється по-різ­ному) і відносності поняття прогресивних форм і методів організації та управління (що прогресивно для одних умов виробництва, може виявитися нераціональним для інших). Ця ж позиція відображена в роботах інших авторів, де під організаційним рівнем виробницт­ва розуміється сукупність показників, що характеризують систему регламентації, регулювання процесів праці і раціонального викори­стання матеріально-речовинних елементів виробництва. При цьому вирішення задач підвищення ефективності виробництва зумовлює необхідність розподілу показників на дві групи: пов'язані з витрата­ми на науково-технічний прогрес і його результатів.

Другий підхід базується на виявленні міри прогресивності ста­ну організаційного розвитку виробництва. У цьому випадку запро­понована побудова моделі оптимального стану виробництва, його базового еталона і еталона прогресивності. Існує підхід до оцінки технічного рівня коштів і методів виробництва за допомогою етало­нів економічно ефективних галузей їх використання, що поєднує в собі переваги окремих і умовних показників. Він заснований на при­пущенні, що показник кількісної оцінки технічного рівня повинен оцінювати ступінь поширення у виробництві прогресивних методів і засобів виробництва. Як показник економічної оцінки технічного рівня прийнята питома вага методів і коштів, що відповідають ефек­тивним сферам застосування, в загальній кількості методів і коштів, використаних у процесі виробництва. При цьому необхідне ство­рення системи еталонів, що дозволяють визначити, в яких умовах певний метод або засіб буде забезпечувати досягнення мінімальних витрат при виконанні певної роботи.

На цей час в економічній теорії і практиці розроблена велика кількість методик по визначенню рівня організаційного розвитку підприємства, в основі яких лежать різні показники і способи їх розрахунку. 1 Іри обґрунтуванні відповідної системи показників і виборі методів вимірювання організаційного рівня використані системи окремих, окремих і інтегральних, окремих і узагальнюю­чих показників. Рівень завжди вимірюється по відношенню до пев­ного стану системи, що спостерігається і виражається відносною величиною, що дає можливість порівняння динаміки рівня органі­зації управління у часі і в міру наближення його до максимально Досяжної межі.

Планування розпитку інноваційного процесу, підвищення ефек­тивності функціонування підрозділів, які здійснюють його, можливі при наявності достовірної інформації про стан його організації. Для аналізу і планування використовуються близько 700 показників, що розподіляються за 30 класифікаційними ознаками. Однією з та­ких ознак є функціональна спрямованість, відповідно до якої систе­ма показників поділяється на чотири групи і характеризує елементи виробництва та управління, якість продукції, що випускається, ви­робничо-економічну діяльність. Класифікація дозволяє здійснюва­ти оцшку й аналіз технічного та організаційного рівнів виробництва і продукції. Однак узагальнююча оцінка складна. В практичній ді­яльності проводиться за допомогою трьох методів:

■ вибір, що узагальнює один з діючих показників, який най­більш повно характеризує сутність об'єкта, що вивчається (найбільш розповсюджений);

■ розробка нового показника, що відповідає певним вимогам;

■ створення спеціального критерію [18].

Основними перевагами однозначної оцінки є простота і точ­ність побудови економічного механізму управління, зниження тру­домісткості в процесі управління і планування виробництва. Однак така оцінка характеризує вплив не всіх чинників і не повністю ві­дображає загальні результати. Не завжди є можливість здійснити однозначну оцінку на основі економічних показників, які знову роз­робляються та вже існують. У цих випадках штучно створюються спеціальні критерії на основі індексного і бального методів.

Вибір узагальнюючого вимірника організаційно-технічного рів ня виробництва здійснюється також на основі різних підходів.

Перший підхід заснований на використанні для інтегральної оцінки трьох показників: суспільної продуктивності праці, ефективності вироб­ництва і рівня прогресивності виробництва. Один з цих показників пропонується визнати як найважливіший, а два інших розглядати як систему додаткових обмежень.

Другий підхід полягає у використанні показника приведених витрат, які припадають на одиницю вартості (гривню) товарної продукції. Цей показник досить повно відображає вплив техніч­ного рівня продукції, що випускається, виробництва, рівня орга­нізації та управління на ефективність виробництва взагалі і може використовуватися як критерій оцінки діяльності підприємства або його окремого підрозділу, в межах якого проводиться іннова­ційна діяльність [25]. Такий підхід полегшує зіставлення об'єктів, що вимірюються. Додаткові показники, які пропонується викори­стати, продуктивність праці, фондовіддача, рентабельність і галу­зеві техніко-економічні показники повинні характеризувати окре­мі аспекти ефективності виробництва, давати можливість більш повно здійснювати оцінку техніко-економічного рівня і визначати основні напрями його підвищення.