Инновационный потенциал предприятия

ВСТУП

Стрімкий розвиток науково-технічного прогресу, що відбува­ється на світовому ринку, має свій особливий вплив на сутність усіх економічних процесів на промисловому підприємстві. Перехід укра­їнської економіки до ринкових умов функціонування супроводжу­ється зростаючим науково-технічним і технологічним відставанням від індустріально розвинених країн, але вітчизняний народногоспо­дарський комплекс має для розвитку достатній науковий і технічний потенціал. Один із основних недоліків у розвитку інноваційної сфери підприємств полягає у відсутності ефективної методики управління зазначеними процесами, що відповідала б національним особливо­стям та забезпечувала ефективний розвиток інноваційного потен­ціалу підприємства. Ефективна дійова система управління іннова­ційною діяльністю необхідна не тільки для суб'єктів господарської діяльності, що тільки створюються, але і для вже діючих.

На сьогодні науковці виходять з позицій обмеженості інно­ваційної політики підприємства конкретним видом інноваційної діяльності, а вирішення всіх питань відносно організації управ­ління обмежується утворенням нових інноваційних структур, зде­більшого зовнішніх. Рекомендації щодо інноваційного розвитку виробничого підприємства як основного елемента народного го­сподарства держави, що використовує в своїй інноваційній діяль­ності власні виробничі потужності, науковий та інноваційний по­тенціал і прагне збагачувати його, на сьогодні не зустрічаються. Однією з причин такої спрямованості досліджень є відсутність дійового, науково обґрунтованого  підходу до критеріїв оцінки ефективності управління інноваційною діяльністю на підприєм­стві, який би логічно взаємопов'язував концепцію створення та впровадження окремої інновації як кінцевого результату іннова­ційної діяльності. Економічні процеси, що відбуваються під час ін­новаційної діяльності, які характеризуються комплексністю складу, динамічністю протікання, мінливістю факторів, що впливають та визначають економічні процеси, наявністю людського фактора, а  також процесу творчості,  роблять  прогнозування  та  аналіз, а отже, управління такою діяльністю досить складними, зумовлюю­чи таким чином актуальність, теоретичну та практичну доцільність теоретичного обґрунтування, розробку методичних підходів і прак­тичних рекомендацій щодо підвищення ефективності управління інноваційною діяльністю промислового підприємства.

Для досягнення поставленої мети необхідно  провести ана­ліз сучасного стану інноваційного розвитку промислових підпри­ємств, проаналізувати існуючі на них системи управління, а також аналіз основних наукових методів, що забезпечують актуальність і повноту моделювання багатоаспектного інноваційного процесу на підприємстві, що дозволяють встановити систему виміру й оцінки факторів інноваційної діяльності. В результаті можливо встановити основні вимоги до ефективності системи управління інноваційною діяльністю на підприємстві та розробити методику оцінки ефектив­ності організаційних структур з точки зору їх сприяння розвитку інноваційної діяльності підприємства, а також розробити методику побудови організаційної структури підприємства, що може забезпе­чити стимулювання творчих процесів, достатність інформаційних ресурсів і збалансованість інших ресурсів, необхідних для досягнен­ої поставлених цілей інноваційної політики підприємства.

Метою викладання дисципліни “Управління потенціалом підприємства” є формування системи теоретичних і практичних знань про методи і процеси управління формуванням, функціонуванням та розвитком потенціалу підприємства як збалансованої соціально-економічної системи.

Основними завданнями дисципліни є:

-             вивчення новітніх підходів до управління формуванням, розвитком, конкурентоспроможністю потенціалу підприємства, результативністю його використання за сучасними соціально-економічними критеріями;

-             набуття вмінь обґрунтовувати і використовувати механізми запобігання кризі та антикризового управління суб’єктами господарювання.

Внаслідок вивчення дисципліни студентами повинні бути здобуті знання про методи і процеси управління формуванням, функціонуванням та розвитком потенціалу підприємства як збалансованої соціально-економічної системи та навички щодо обґрунтування і використання механізмів запобігання кризі та антикризового управління суб’єктами господарювання.

1.       ОРГАНІЗАЦІЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ НА ПІДПРИЄМСТВАХ

1 .1. Активізація науково-технічної діяльності як умова інноваційного розвитку підприємств

Рівень науково-технічного розвитку в сучасному світі є одним з найважливіших показників не тільки соціально-економічного роз­витку країни, а й основним ресурсом її економічного зростання і геоекономічної стійкості, визначає місце країни в світовій економі­ці. Співвідношення потужності держав, їх міжнародна вага визна­чаються не стільки наявністю в них будь-яких традиційних вироб­ничих ресурсів, скільки порівнянням інноваційних можливостей і умінням ефективніше їх використати.

Значно зростає роль інновацій у сучасній економіці і для окре­мого підприємства. У сучасних умовах господарювання вони ре­ально служать могутнім каталізатором розвитку економіки, надій­ною гарантією високоефективного бізнесу. Це обумовлено тим, що в ринковій економіці інновації являють собою інструмент конку­ренції, оскільки інновація веде до: зниження собівартості, цін, зро­стання прибутку, створення нових потреб, притоку грошей, підви­щення іміджу (рейтингу) виробника нових продуктів, відкриття і захоплення нових ринків, в тому числі зовнішніх. Із загостренням конкуренції на світових і національних ринках, прискоренням вна­слідок цього науково-технічного розвитку для переважної біль­шості підприємств інноваційна діяльність є об'єктом підвищеної і повсякденної уваги. Результати проведеного американськими науковцями дослідження промислових компаній СШЛ свідчать, що на початку XXI ст. лише для 8% з них значення нововведень як обов'язкова умова ефективної бізнесової діяльності залишиться практично незмінним, тоді як 51% чекає помітного його посилення, а 41%- істотного зростання.

Головним чинником стійкого економічного розвитку нашої країни можуть бути тільки науково-технічні інновації та їх безпосереднє впро­вадження на підприємствах. Головна мста промислової політики поля­гає у підвищенні ефективності і конкурентоспроможності українських підприємств на зовнішньому і внутрішньому ринках і переході її на цій основі до стадії підйому. Звідси і стратегічна задача полягає в забезпе­ченні випереджальних темпів зростання обсягів наукомісткої продук­ції машинобудування, для якої характерний високий рівень технологій, а також легкої і деревообробної промисловості - галузей з традицій­но швидким оборотом капіталу - при збереженні темпів зростання в базових галузях, зокрема металургійній і хімічній, а також зниження сировинних і енергетичних витрат [37].

Для оцінки результатів інноваційної діяльності, яка, безумовно, відображає ступінь взаємозв'язку та інтеграції наукової і виробни­чої сфер на основі використання нових науково-технічних знань та організаційний рівень у створенні й поширенні інновацій в матері­альній сфері, розглянемо лише окремі показники, такі, як участь у виконанні наукових і науково-технічних робіт та їх фінансуванні, обсяг відвантаженої інноваційної продукції та впровадження інно­вацій, отримані охоронні документи на винаходи.

Результати досліджень свідчать, що в Україні, незважаючи на складні економічні умови і зниження чисельності кадрового складу, науково-технічний потенціал на сьогодні залишається досить по­тужним. У 2003 р. науковою і науково-технічною діяльністю займа­лося 1416 організацій, установ і підприємств [62].

Результати підрахунків участі організацій у виконанні наукових та науково-технічних робіт та їх фінансуванні за регіонами пред­ставлено у табл. 1.1. Найбільша концентрація наукових організацій (73,5% від їх загальної кількості) спостерігається у восьми еконо­мічно розвинутих регіонах: у Київській області знаходиться 27,1% наукових організацій, в т. ч. у Києві кожна четверта, або 24,6%. Май­же 16,4% таких організацій є у Харківській області; 7% - у Дніпропет­ровській; 6,2% - у Донецькій; 6,2% - у Львівській; 4,9% - в Одеській; 3% - в Луганській; 2,7% - в Запорізькій. В 17 інших регіонах, в яких кількість населення становить 47,7%, кількість організацій, що вико­нували НДДКР, сягає всього 26,5% [62].

Таблиця 1.1

Участь організацій у виконанні наукових і науково-технічних робіт та їх фінансування за регіонами України у 2002 - 2003 рр.

За даними табл. 1.1 фінансування розподілено ще більш неодно­рідно, оскільки обсяги фінансування у 8 регіонах становили 83,6%, тоді як у 17 інших - лише 16,4%. Серед 8 регіонів на м. Київ припадає 39%, що значно перевищує частку працюючих в ньому організацій. Деяке перевищення спостерігається також в Одеській і Запорізькій областях, тоді як у Львівській та Луганській зафіксовано, що про­цент фінансування НДДКР нижчий, ніж частка наукових установ. Вказана невідповідність може бути пов'язана з рівнем наукового по­тенціалу організацій та кількістю виконуваних ними робіт. У 2003 р. склалася позитивна тенденція до збалансованості фінансування по регіонах з одночасним збільшенням його обсягів по перспективних регіонах, де спостерігається осередок наукового потенціалу держа­ви [62; 63].

На інноваційні процеси в Україні негативно впливає кризо­вий стан науки. Якщо в розвинених країнах на науку витрачається - 4,5% валового внутрішнього продукту, то в Україні при уза­коненому фінансуванні 1,2% практично обсяги фінансування в 2004 р. становили 1%, що є досить високим рівнем у порівнянні з попередніми роками (у 2000 - 2002 рр. фінансування становило 0,4% на рік) [60]. Ситуація ускладнюється труднощами з отриман­ням кредитів в централізованих інноваційних фондах, високим рів­нем облікових кредитних ставок у комерційних банках, що робить нерентабельним скільки-небудь серйозні інвестиції в інноваційні проекти з досить тривалим терміном окупності. Незадовільне ста­новище з фінансуванням національної науки не тільки різко знижує її ефективність, але і ставить під загрозу сам факт її існування. Так, значно зменшується обсяг наукової сфери: чисельність вчених-винахідників у науково-технічній сфері зараз становить 13,1% від рівня початку 90-х рр., притому, що загальна чисельність науковців з науковим ступенем постійно зростає [61]. Такс становище свід­чить про відплив науковців у комерційний сектор і навіть за кор­дон, що призводить до скорочення фундаментальних досліджень і переваги над ними прикладних, зі значним їх скороченням в загальному обсязі. Чисельність винаходів з розрахунку на 100 тис. осіб населення, яка в 1990 р. в Україні становила 35,2 (у Франції - 16,1; С.'ШЛ - 19,1; ФРН - 27,5; Росії - 35,6; Японії - 40,7), скоротилася до 1997 р. в 10 разів, що відкинуло країну на 10 років назад і по­ставило її за цим показником в число найменш технологічно роз­винених, в той час як у країнах Заходу цей показник збільшився в 1,2 - 1,4 рази [22]. Однак зазначимо, що ситуація за 2002 - 2004 рр. значно поліпшилася, виросла не тільки кількість винаходів (майже у 1,7 рази в порівнянні 2004 р. до 2000 р.), а й відсоток їх впровадження у виробництво (з 11,7% у 2002 р. до 17,8% у 2004 р.), а також загаль­на вартість виконаних науково-технічних робіт (з 12,6 млрд грн до 18,8 млрд грн).

Інноваційна активність промислових підприємств стримується відсутністю власних коштів, труднощами з сировиною і комплекту­ючими, недостатністю державної підтримки вітчизняного виробни­ка при активному проникненні на український ринок західних фірм. Досвід промислово розвинених країн переконує, що для підтримки оптимального рівня технологічного оновлення необхідно щоріч­но витрачати кошти в розмірі 5,5 - 6,5% обігу галузі [74]. В Україні ця сума має становити, наприклад, для хімічної галузі не менш як 210 - 245 млн грн капіталовкладень. Ллє вже на 2002 р. через хроніч­не недоінвестування та брак поточних фінансових ресурсів щорічна потреба галузі у різних видах інвестиційних надходжень оцінюється на рівні 1 млрд грн [62]. Зростаюче недоінвестування галузі істотно впливає і на стан основних фондів, технічний і технологічний рівень виробництва, екологічну безпеку. Внаслідок цього відбувається зни­ження конкурентоспроможності продукції не лише на світовому, а й на внутрішньому товарному ринках, що, у свою чергу, впливає і на розвиток національної економіки.

На зовнішніх ринках Україна зберігає роль постачальника си­ровини і ринку збуту для західних країн. Технологічний розвиток вітчизняної промисловості все в більшій мірі починає залежати від зарубіжних інвестицій та інтелектуальної продукції інших країн.

Відсталість технологічної структури, низький технічний рівень виробничої бази промисловості у порівнянні зі світовим рівнем, слабке фінансування державою науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, несприйнятливість економіки загалом до науково-технічних інновацій не дають можливості переламати не­сприятливі тенденції соціально-економічного розвитку країни. Еко­номіка України відкинута на багато років назад, за оцінками експер­тів, у деяких галузях на рівень 60-х років. Технічна відсталість веде до подальшого поглиблення економічної відсталості країн.

Зламати цю ситуацію можна тільки на основі політики еконо­мічного зростання. Інструментом, що забезпечує її реалізацію на сучасному етапі, є державна інноваційна політика, спрямована на розвиток інноваційного потенціалу промислових підприємств.

Виходячи з цього, в складний для України період трансформа­ції економіки надто важливим є збереження і відновлення науко­вого промислового потенціалу країни, забезпечення подальшого науково-технічного розвитку, що зробить можливим перехід від економіки з переважним обсягом виробництв з низько технологічним устроєм до створення і використання технологій більш висо­кого рівня.

З 2000 р. намітилося деяке пожвавлення в промисловому комп­лексі, частка якого в структурі ВВП становила 42%, що відбилося в зростанні промислового виробництва на 10,8%, але не викликало особ­ливого оптимізму [22]. Так, з 1990 р. частка металургії виросла з 9,4% до 30,4%. У той же час майже вдвічі скоротилася частка машинобуду­вання і харчової промисловості, в 7,5 рази - легкої промисловості [63]. Для порівняння, в СШЛ, Англії, Франції і Німеччині частка металургій­ного комплексу в промисловості становить 4 - 7% [31].