Зовнішнє середовище організації: поняття, елементи, характеристики, методи аналізу, особливості зовнішнього середовища вітчизняних орган

Між тим досвід інноваційно-активних підприємств  показує, що впровадження інновацій  суттєво впливає на їх економічні показники: понад 90% таких підприємств  одержали приріст обсягів випуску, 40% замінили застарілу продукцію  на нові її види, понад 30% - знизили матеріало- та енергомісткість продукції, 25% - впровадили нові технології природоохоронного  типу.

Розвиток національної інноваційної системи гальмується і станом кадрового наукового потенціалу країни. Вітчизняна забезпеченість науковими  кадрами з розрахунку на 1000 чоловік  зайнятого населення нижче в  порівнянні з США і Японією  – в 2 рази, Німеччиною і Францією – в 1,7 разу.

Низький рівень оплати праці, недосконалість захисту  інтелектуальної власності, неможливість реалізувати свої творчі здібності  обумовлюють недостатню мотивацію  до інтелектуальної праці, і таким  чином впливають на стан інноваційного  розвитку економіки. Тому стратегічним завданням економічної політики повинне стати формування механізмів, зокрема ринкових, здатних створювати адекватні стимули для інновацій.

Істотним  резервом для розширення можливостей  інноваційного зростання в масштабі держави є розвиток інноваційного  потенціалу регіонів.

Науково-інноваційний потенціал регіону характеризує можливість здійснювати науково-інноваційну  діяльність в академічному, галузевому, вузівському, заводському секторах науки і інноваційній сфері, які  функціонують на конкретній території. Для цього необхідна забезпеченість науковими кадрами, матеріально-технічною  базою, відповідним фінансуванням, інформаційними ресурсами.

Регіональний  підхід до інноваційної діяльності припускає, по-перше, довести макроекономічні  реформи  до кожного регіону, а  по-друге, створити в регіонах передумови, які реально потрібні зараз для  ефективної діяльності виробників. Це означає, що при переході до ринкової економіки в регіонах повинні  змінитися як спонукальні мотиви, так і умови для взаємодії  між інноваційною сферою і сферою управління регіонами, повинні виявитися  їх зацікавленість і потреба один в одному.

Оцінка інноваційної діяльності регіону повинна відбиватися  в зростанні капітальних вкладень на розвиток головних складових інноваційної сфери, а саме: на новітні технології і сприяння розвитку наукових досліджень, на збільшення витрат на освіту, підготовку і перепідготовку кваліфікованої робочої  сили в регіоні.

Останніми роками в Україні зроблені спроби по збереженню і розвитку наукового, науково-технічного і інноваційного потенціалу. Прийнята «Стратегія економічного і соціального  розвитку України на 2004-2015 роки», реалізовуючи яку українські вчені приступили до вироблення концепції інноваційної моделі розвитку економіки. Проте роль і місце національної інноваційної системи в даній концепції  не визначено, не конкретизована її структура. Аналізуються лише окремі сегменти: формування інституційного пристрою інноваційної економіки, технологічні пріоритети інноваційного  розвитку виробничої сфери економіки, фінансування науково-технологічної  і інноваційної діяльності, розвиток інноваційного підприємництва, ринок  об'єктів права промислової власності, державна політика в національній інноваційній системі. 

На цьому  шляху Україна зіткнулася з цілим  рядом проблем:

- відсутність системної, чіткої  структурної законодавчої бази  для здійснення всіх стадій  інноваційної діяльності, а також  нормативно-правової бази, що є  регулюючою умовою створення  підприємств і норми взаємин  між суб'єктами інноваційної інфраструктури;

- обмежений платоспроможний попит  на внутрішньому ринку на передові  технології і нововведення, наявність  низького попиту з боку реального  сектора економіки на перспективних  – з погляду їх комерційного  застосування – результати науково-технічної  діяльності, відсутність сформованого  ринку інноваційної продукції;

- нерозвиненість спеціальних фінансових  механізмів підтримки окремих  елементів інноваційної структури,  інноваційного підприємництва і  самостійних інноваційних проектів, а саме фондів ризикового фінансування (венчурних фондів), спеціальних  фінансових механізмів підтримки  фірм на етапі їх швидкого  зростання, сертифікованих оцінювачів  фірм та інтелектуальної власності,  страхування інноваційних інвестицій, лізингу високотехнологічного устаткування  і приладів, фондового ринку для  наукоємних компаній, торгових домів  і таке інше;

- відсутність дієвих механізмів  реалізації визначених державою  пріоритетних напрямів розвитку  науки та технологій, множинність  наукових організацій, що претендують  на відповідну державну підтримку.  Наслідком цього стає розпилювання  бюджетних коштів і недофінансування  досліджень (розвиток знань) в перспективних галузях науки, що забезпечують конкурентоспроможність економіки країни на світовому ринку;

- ослабленність коопераційних  зв'язків між науковими організаціями,  установами освіти й виробничими  підприємствами;

- нерозвиненість сучасних форм  інноваційного менеджменту та  комерціалізації нововведень;

- низька інноваційна активність  провідних промислових підприємств;

- низька інформаційна прозорість  інноваційної сфери, перш за  все, недолік інформації про  нові технології та можливі  ринки збуту принципово нового (інноваційного) продукту, а також  відомостей для приватних інвесторів  і кредитних організацій про  об'єкти вкладення капіталу з  потенційно високою прибутковістю;

- низький рівень розвитку малого  інноваційного підприємництва;- низька  інноваційна культура населення  та підприємців.

Ці бар'єри  і проблеми інноваційного розвитку в сукупності визначають головну  проблему – темпи розвитку, структура  та науково-технічний рівень досліджень і розробок наукової сфери країни не відповідають потребам розвитку національної економіки, її структурної перебудови й підвищення конкурентоспроможності. При цьому пропоновані розробки, проекти не знаходять попиту на інноваційному  ринку і практичного застосування в економіці з-за дисбалансу ланок  науково-інноваційного комплексу  та низької сприйнятливості до інновацій  українських підприємств й організацій.

Таким чином, адаптація та застосування кращих досягнень світової практики дозволить оптимізувати використання інноваційного потенціалу України  і істотно підвищити конкурентоспроможність національної економіки на основі побудови ефективної національної інноваційної системи.

 [9]

До  складу національної інноваційної системи  входять такі підсистеми: 1. Підсистема генерування та розпо-всюдження знань, що є основою НІС і являє собою сукупність інституцій, що виконують фундаментальні наукові дослідження й розробки, а також прикладні дослідження. До неї належать: Національні академії наук, університети, науково-дослідницькі центри.

2. Підсистема  інноваційної інфрастру-ктури. Інноваційна  інфраструктура — це весь необхідний  спектр державних і прива-тних  установ та організацій, які  забезпечу-ють розвиток і підтримку  всіх стадій інно-ваційного циклу.  Інноваційна інфраструктура є  сполуч-ною ланкою між результатами  наукових до-сліджень і ринком, державою і підприємни-цьким сектором  економіки, до неї належать: - виробничо-технологічні  структури (те-хнопарки, інноваційно-технологічні  центри, бізнес-інкубатори, інноваційно-технологічні  та інжинірингові фірми, фірми,  що виготовляють імпортозаміщувальну  продукцію); - об’єкти інформаційної  системи (ана-літичні і статистичні  центри, інформаційні бази і мережі); - організації з підготовки і  перепідго-товки кадрів у сфері  технологічного мене-джменту (поява  нової категорії фахівців з  комерціалізації результатів науково-дослідних  і дослідно-конструкторських ро-біт  науково-дослідних і дослідно-конструкторських  робіт (НДДКР); - фінансові структури  (бюджетні, по-забюджетні, венчурні, страхові  фонди, кре-дитно-гарантійні організації  небанківського сектору, банки,  фінансово-промислові гру-пи, орієнтовані  на технологічну інноваційну  діяльність); - система експертизи (центри  можуть надавати експертні висновки  для виробни-ків, інвесторів, страхових  служб і т.д.); - система патентування, ліцензування й консалтингу з  питань охорони, захисту, оцінки  і використання інтелектуальної  вла-сності, оцінки комерціалізації  наукових ре-зультатів; - розвинута  система сертифікації, ста-ндартизації  й акредитації. 

Національна інноваційна система представлена такими секторами:

1. Науково-освітній  сектор, основним завданням якого  є генерування та розпо-всюдження  нових знань. 

2. Державний  сектор, основним за-вданням якого  є забезпечення необхідних умов  для безперервного інноваційного  роз-витку національної економіки. 

3. Приватний  сектор – підприємницт-во, основним  завданням якого є ефективне  перетворення результатів НДДКР  в іннова-ційні продукти та  послуги.

Проте чинним законодавством і дотепер  чітко не визначені засади розвитку національної інноваційної системи (НІС), не конкретизована її структура.

Глибина взаємодії між секторами  НІС визначає темпи та динаміку інноваційного  розвитку країни Основним фактором успішності функціонування НІС виступає ступінь  партнерства між представниками приватного та державного секторів системи, оскільки інноваційний розвиток залежить від бажання та можливості інституцій ефек-тивно взаємодіяти, обмінюватись і спільно використовувати необхідну  інформацію та технології .

[2]

 

За функціями, що виконуються в  процесі інноваційної діяльності, економічних суб’єктів умовно можна віднести до певних секторів (див.схему 1,4), що, з одного боку,характеризуються відносною функціональною самостійністю, з іншого – синергетичною єдністю й рухливістю. Отже, за умов подальшого розвитку суспільного поділу праці (й інших факторів виробництва) актори інноваційної діяльності тяжіють один до одного внаслідок інтеграційно-інноваційного сплаву суспільних, колективних й особистих інтересів на підґрунті наявних відносин власності та можливостей їх реалізації.Саме така взаємодія суб’єктів інноваційної діяльності й формує національну інноваційну систему, яка закладає підвалини саморозвитку національної економіки. Серед інших секторів НІС важливої ролі набуває сектор «вільного інноваційного простору», який надає можливість акторам в разі нагоди з потенційних ставати активними учасниками інноваційної діяльності у тому або іншому секторі і, тим самим, наближатися з так званої «периферії» до активного «ядра» НІС. За ступенем інноваційної активності суб’єктів НІС умовно можна згрупувати у певні сектори за виміром «ядро» - «периферія»(мал1,5)

Структура НІС за функціональними  секторами

 

Схема руху субєкта інноваційної діяльності в ядерній структурі  НІС

[31]

Загалом, в Україні, як і в інших  країнах СНД, можливості просування інновацій ґрунтуються на наявності  і видах суб'єктів інноваційної діяльності (ІД) з урахуванням спадщини інфраструктури радянського періоду. Розподіл функцій між основними  суб'єктами технологічної інноваційної діяльності представлено в таблиці 3:

[30]

 Функціональні сфери зовнішнього середовища.

Зовнішнє середовище — це сукупність господарських суб'єктів, економічних, суспільних і природних умов, національних та міждержавних умов і чинників, що діють у глобальному оточенні. Зовнішнє середовище будь-якого підприємства можна визначити як сукупність двох сфер: макросередовища та мікросередовища.

Макросередовище складається з  елементів, які не знаходяться у  зв'язку з підприємством постійно, але впливають на формування загальної  атмосфери бізнесу. Це середовище непрямих контактів підприємства. До його елементів  належать:

— економічне середовище; політичне  середовище;

— соціальне середовище;

— природне середовище;

— технологічне середовище;

— екологічне середовище та ін.

Мікросередовище — це середовище, елементи якого прямо і постійно впливають на діяльність підприємства. До елементів мікросередовища відносяться:

— постачальники;

— посередники;

— споживачі;

— конкуренти;

— робоча сила;

— державні органи.

[6]

Соціальне середовище. Зростання населення, розвиток культури, освіти визначають характер зростаючого потенційного ринку; вимірювання потреби в  кількості та якості благ, які споживаються (продуктів, житла, комфорту), зміна  стилю життя призводить до трансформації  понять зайнятості та відпочинку, здорового  способу життя, комфорту житла, а  все разом - мотивація для зміни  виробництва благ і послуг.

 

Правове середовище. Всі бізнес-організації  працюють в юридичних рамках, норми  права регулюють поведінку бізнес-організацій  і вирішують спори, конфлікти  між ними і суспільством у цілому. Тому розвиваються закони, контрактне право, захист споживачів тощо.

 

Державне середовище. Держава в  економіці може відігравати три  різні ролі: невтручання держави  в процеси економіки (вільний  ринок); радикальне втручання в економіку (соціалізм і комунізм); прагматичне  втручання, тобто узгодження політичних поглядів, індивідуальної ініціативи, прибуткової мотивації, ринкових сил (ринок, що регулюється).

 

Політичне середовище. Внутрішній ринок  знаходиться під впливом політичних подій і рішень, аналогічно цьому  політичні фактори можуть впливати на операції у сфері міжнародного бізнесу.

 

Технологічне середовище. Динаміка попиту і пропозиції на ринку праці, ресурсів і фінансів впливає на темпи  інноваційних процесів у технології. Сили конкуренції стимулюють процес розвитку технологій.

 

Економічне середовище. Процеси  виробництва продукції та послуг завжди знаходяться в конкретному  зв´язку з економічним середовищем: рівнем зайнятості, платіжним балансом, темпами економічного росту.