Взаємодія корпоративної культури та зовнішнього середовища на підприємствах України

    Слід  зазначити, що не покращується структура українського малого підприємництва. У середньому по країні на одному малому підприємстві в Україні в 2004 році було зайнято 6 осіб, причому за регіонами цей показник мав незначні відхилення від середнього значення по Україні. Впродовж наступних років простежується тенденція практично незмінності кількості працюючих на одному малому підприємстві: в 2006 – 2008 роках величина цього показника коливалась в межах 5-7 , залежно від розміру малого підприємства [18].

    За  даними Державного комітету статистики Україна, фінансовий результат ( сальдо) від діяльності погіршився і в 2008 році має від’ємне значення. Але й у 2007 (передкризовому) році цей показник у відсотках до фінансового результату від звичайної діяльності до оподаткування по економіці в цілому також знизався відносно 2006 року на 2,6%.

    Натомість, зростає питома вага підприємств, що одержали збиток, у відсотках до загальної їх кількості з 33,7 % у 2006 до 37,3 % у 2008 році.

    Загальні  параметри розвитку малого підприємства усе ще не відповідають можливостям і потребам української економіки. Незважаючи на відносно стійке зростання підприємницького сектору економіки, яке  спостерігається в останні роки, ні його потужність, ні темпи не можуть бути визнані задовільними. Зберігаються такі негативні моменти розвитку, як: збитковість малих підприємств; незадовільна, з погляду розвитку матеріального виробництва, галузева структура; зношення основних виробничих фондів і використання відсталих технологій; нерівномірний розвиток підприємства в регіональному розрізі, наявність значного неофіційного сектору. Такий стан справ можна пояснити тим, що в країні досі не створено сприятливого підприємницького середовища.

    Наведемо  аналіз складових існуючого в  Україні підприємницького середовища: 

    3.1. Процедури відкриття та закриття бізнесу.   

    Значно  ускладнюють відкриття бізнесу  вимоги, що згідно з чинним законодавством всі суб’єкти підприємницької діяльності, ще до того, як розпочнуть свою діяльність, обов’язково повинні отримати дозволи  органів пожежного нагляду та санітарно-епідеміологічної служби незалежно від того, яким видом діяльності має намір займатись суб’єкт.

    При цьому не враховується, що серед  видів економічної діяльності значна їх кількість не має підвищеної пожежної небезпеки та шкідливого впливу небезпечних факторів на здоров’я людей. Видача дозволів регламентується 167 законами, 150 постановами Кабінету Міністрів України ті іншими нормативними актами. Протягом останніх років постійно збільшувались як обсяг (номенклатура) адміністративних послуг, так і розмір плати за них. 

    Аналіз  показав, що питання  необхідності надання  міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади та підпорядкованими їм органами платних послуг суб’єктам  підприємницької діяльності, а також  визначення розмірів цін ( штрафів) на зазначені послуги не має свого нормативного урегулювання , що призводить до некерованості процесів у цій сфері державного управління, ускладнює започаткування та проведення господарської діяльності суб’єктами господарювання, особливо у сфері малого та середнього бізнесу.

    Також і досі суб’єкти господарювання не мають вільного доступу (обмежений  доступ або доступ на платних основах) до переліку обов’язкових до виконання  нормативів та правил ( санітарні правила  та норми, будівельні норми, нормативи з безпеки працівників та пожежної безпеки, тощо), незнання яких суттєво впливає на кількість порушень та, в свою чергу, веде до впровадження штрафних санкцій.

    Умови закриття бізнесу ще складніші : потрібні ще більше коштів та час. Крім того, в  більшості регіонів України не дотримуються терміни здійснення перевірок у зв’язку з поданням заяви про знаття з обліку. Згідно діючого порядку, податкові органи повинні приступити до документальної перевірки на протязі 1 місяця після одержання заяви. 

    3.2. Умови ведення підприємницької діяльності.  

    Якщо  проаналізувати витрати вітчизняних  малих підприємств [19], можна побачити, що щороку зростають операційні витрати на одиницю реалізованої продукції, як в цілому по Україні з 98,4 коп./грн.. у 2006 р. до 99,8 коп./грн. у 2008 році, так і по регіонах.

    Заслуговує  на увагу той факт, що в структурі  операційних витрат малих підприємств  левову частку займає вартість товару і послуг, придбаних для перепродажу , та реалізації без додаткової обробки (більш ніж 60%), а витрати на оплату праці та соціальні заходи, відповідно, всього 5,1 % і 1,7 % амортизація ж не перевищує 2%.

    Найгірша  ситуація , на наш погляд, склалась з  часткою оплати праці у складі операційних витрат підприємницьких  структур, частка складає, в середньому по Україні біля 5 % і практично не змінюється за останні роки. Така ситуація не створює стимулів до високопродуктивної праці і, на нашу думку, є одним з головних чинників тенденції зниження продуктивності праці в останні роки.

    Розглянемо  динаміку фінансових результатів від звичайної діяльності до оподаткування малих підприємств (табл.. 3.3)[20], можна побачити, що практично незмінною (біля 33%) залишилась частка збиткових підприємств, хоча у 2008р., не дивлячись на те, що частка підприємств, які отримали прибуток майже в 2 рази більша, ніж частка підприємств, що отримала збиток, фінансові результати (сальдо) виявилось від’ємним (-37482,2 млн. грн..). найбільший вплив на такий результат показники роботи сфери операцій з нерухомості, оренди, інжинірингу та надання послуг підприємцям. У зв’язку з тим, що мале підприємство не досить розвинуто і промисловому контексті, доля промислових малих підприємств і від’ємному фінансовому сальдо невелика – всього 6%. 

    Таблиця 3.3

    Фінансовий  результат від звичайної діяльності до оподаткування

    3.3 Інвестиційний клімат.  

    Багато  дослідників [21] згідно з думкою, що однією з головних перешкоди  для інвестування в українську економіку є складність  процедури здійснення та проведення інвестицій та переказу доходів від здійснення інвестиційної діяльності.

    Українське  законодавство на містить порядку  повернення іноземних інвестицій для  випадку, коли розрахунки за об’єктами інвестування здійснювалися в не грошовій формі та механізму повернення інвестицій у випадку , коли нерезидент, що передав об’єкт інвестування в іншого нерезидента та здійснив розрахунки за межами території України, відчужує об’єкт інвестицій на користь резидента.

    Крім  того, порядок доходів від інвестиційної діяльності залежить від того, яким чином здійснювалися розрахунки за об’єкт інвестування. Як наслідок, обмежується право нерезидентів - інвесторів безперешкодно одержувати дивіденди та інші доходи від здійснення інвестиційної діяльності безпосередньо від емітента на рахунок нерезидента закордонному банку.

    У випадку ж , коли українська компанія сплачує дивіденди, відсотки або  інші доходи від здійснення інвестиційної  діяльності нерезиденту – інвестору, який придбав акції чи облігації за грошові кошти, або акції чи інші корпоративні права у іншого нерезидента з використання інвестиційних рахунків, дивіденді або інші рахунки від інвестиційної діяльності мають виплачуватись або через рахунок торговця, або через інвестиційний рахунок нерезидента – інвестора. Проте, порядок переказу доходів доки не встановлено для випадків, коли українська компанія сплачує дивіденди, відсотки чи інші доходи від здійснення інвестиційної діяльності нерезидента – інвестора, який придбав корпоративні права на вторинному ринку, акції або інші корпоративні права і іншого нерезидента (якщо розрахунки здійснювалися за межами України), цінні папери чи корпоративні права без здійснення грошових розрахунків (міна, внесення майна в натуральній формі до статутного капіталу, реорганізація тощо).  

    3.4 Технічне регулювання ( сертифікація та стандартизація) 

    Також неможливо назвати сприятливі для  розвитку підприємництва, особливо виробничого  та малого.. адже продукція 42% усіх підприємств  та 67%промислових підприємств регулюються або обов’язковими стандартами, або технічними умовами. За даними Міжнародної фінансової корпорації (IFC)[22] підприємництво потребувало 88 календарних днів для підготовки та реєстрації всіх технічних умов.

    При цьому Державний комітет України  з питань технічного регулювання та споживчої політики одночасно відповідає за розробку і за затвердження стандартів, за видачу сертифікатів, за проведення перевірок виробничників, а також за контроль ринку і захист прав споживачів. Така плутанина функцій,, включаючи поєднання Держспоживстандарті функцій комерційного характеру(сертифікація) з функціями контролю. Це зніжує ефективність нагляду шляхом створення незрозумілих та суперечливих вимог, є неефективним з точки зору розміщення обмежених державних ресурсів і створює додаткове навантаження для підприємців.

    Низькі  міжнародні рейтинги України, не в останню  чергу, спричинені високою вартістю вимог системи технічного регулювання, які стримують розвиток підприємницького сектору та економіки в цілому. Надмірне регулювання підриває потенційні конкурентні переваги України, пов’язані з вигідним географічним розташуванням, людськими і природними ресурсами, промисловою інфраструктурою тощо.

    Існуюча сертифікація акцентує увагу на санкціонуванні конкретних зразків продукції, замість того, щоб зосереджувати головну увагу, власне, на виробничому процесі. Як наслідок, гарантія постійної безпеки товарів є дуже слабкою. Крім того, оскільки занадто директивні й застарілі вимоги часто призводить до несумлінності з сучасними технологічними процесами, багато підприємств не мають іншого шляху, як вдаватися до «Тіньових засобів», оскільки вони не можуть дотримуватися українських стандартів.

    На  сьогодні ший день система технічного регулювання в Україні залишається  одним з основних бар’єрів і на шляху інноваційного розвитку, оскільки робить процедуру розробки і внесення на ринок нового продукту  або впровадження нової технології надто складною і дорогою.

    У міжнародній та європейській практиці стандартизації функції управління системою технічного регулювання розподіляються між регуляторними органами, який є державною установою, до компетенції якої належить розробка або прийняття вимог, норм та правил, і виконавчим регуляторним органом , я кий є державною установою, що відповідає за належне дотримання цих норм (табл.. 3.4) 

    Таблиця 3.4