Стратегічне планування інноваційного розвитку організації

• дочірнє підприємство в повній власності;
• спільне підприємство;
• ліцензування;
• договір про франшизу (франчайзинг);
• офшорне виробництво;
• експорт та імпорт.

Дочірнє підприємство в повній власності.

Цей тип міжнародної  стратегії визначається як створення  закордонного підприємства, яке повністю належить і контролюється транснаціональною компанією (ТНК). Це дочірнє підприємство буває, як правило, частиною формальної структури організації. Воно вимагає прямих вкладень капіталу та трудових ресурсів. В основному тут існують два варіанти розвитку:

• створення підприємства на порожньому місці - утворення нових підприємств в іноземній державі;
• часткове або повне поглинання зарубіжних підприємств чи їх активів.

Спільне підприємство

Спільне підприємство базується на угоді, згідно з яким два або більше партнерів володіють і управляють закордонним підприємством. Це підприємство зазвичай розміщується в рідній країні одного з партнерів.

Існує ряд причин, за якими компанія вважає вигідним створити спільне підприємство:

• економія фінансових вкладень обох партнерів і зниження витрат;
• швидке заволодіння каналами розподілу, що зменшує витрати на маркетинг;
• збереження незалежності двох сторін.

  Ліцензування.

Це угода, за якої компанія отримує можливість виробляти  продукт (послугу), розроблений кимось і захищений патентом. У типовому випадку сторона, що продає ліцензію, надає дозвіл іншій стороні використовувати патент, торгову мврку. Компанії, які витрачають значні суми на дослідження і розробки, швидше за все, будуть ліцензіарами, а ті, які цього не роблять, будуть виступати в ролі ліцензіатів.

Договір про  франшизу (франчайзинг)

Договір про  франшизу може приймати безліч форм, але  у своїй основі являє ділову угоду, за яким одна сторона дозволяє іншій  вести діяльність, використовуючи її товарний знак, логотип, продукцію, а також методи ведення операцій у обмін на винагороду. Якщо ліцензування пов’язано з виробничим компонентом діяльності, то договір про франшизу пов’язаний зі збутом.

Офшорне виробництво

Офшорне виробництво означає, що одна стадія виробничого процесу  розміщується за кордоном для того, щоб зменшити витрати. Офшорна фірма зазвичай розміщується в країні з невисокою вартістю робочої сили, а кінцевий продукт продається на внутрішньому ринку країни, в якій зареєстрована корпорація. Це досить поширена стратегія в області, наприклад, електроніки та текстилю.

Експорт і імпорт

Участь в експортно-імпортних  операціях часто є єдиним вибором  для малої фірми, яка прагне вийти  на міжнародний ринок. Це також варіант  для більш великих компаній, які  хочуть прорватися на міжнародний ринок з мінімальним об’ємом вкладень. Виділяються три важливих елементb, що визначають успіх в галузі експорту:

• наявність в організації спеціалістів за експортними продажу;
• необхідність концентрації компанії на її найважливіших іноземних ринках, а не реалізація стратегії нескоординовних продажів за кордон;
• необхідність ретельного вибору, Підготовки та контролю іноземних посередників і забезпечення наявності ефективного зворотного зв’язку з іноземним ринком.

Отже, розглянувши  питання, що стосується змісту, сутності та форм стратегії розвитку організації, можемо говорити про наявність різних форм стратегічного розвитку організації. Однак в загальному вигляді останній варто розглядати з позиції корпорації, підприємства та конкретного підрозділу. А тому і стратегія має свій специфічний характер в залежності від того на якому рівні вона приймається та реалізується. У самому загальному вигляді, абстрактно, організація має п’ять форм стратегічного розвитку:залишити все без змін; забезпечити внутрішнє зростання;вибрати стратегію зовнішнього росту;провести вилучення вкладень;вийти на міжнародний ринок. Кожна із зазначених стратегій має свої різновиди так званих підстратегій, які дозволяють організаціям тримати свої позицію на ринку, розвиватися та виходити на міжнародні ринки. Під сутністюстратегії розвитку підприємства варто розуміти набір рішень щодо вибору цілей і напрямків діяльності і моделі дій стосовно розміщення, розподілу, координації ресурсів підприємства для забезпечення його розвитку. Вона формулює цілі та основні шляхи для їх досягнення, таким чином, що підприємство має спільний напрямок розвитку. За своїм змістом стратегія розвитку підприємства – це довгостроковий плановий документ, тобто це результат стратегічного планування. В свою чергу стратегічне планування – це процес здійснення цілей на певний період та напрямків діяльності підприємства.

 

 

2.2. Сутність, зміст та особливості стратегічного планування інноваційного розвитку організації

 

Одне з найважливіших вимог сучасності – інноваційний характер розвитку економіки. Інновації стають необхідною умовою економічного зростання. Основними факторами, що стримують інноваційний розвиток, є: нестабільність загальноекономічних і правових умов, вада інвестицій як безпосередньо в інноваційну сферу, так і в підприємства традиційних галузей; відсутність взаємозв’язку науково-дослідних організацій з конкретними промисловими підприємствами, досвіду комерціалізації високих технологій. Розвиток інноваційної діяльності також стримується недоліком власного досвіду і знань в галузі планування, відсутністю системності, державної підтримки, проблемою кадрів. Можливо, останнє потрібно поставити на перше місце. Гасло «Кадри вирішують все» актуальний в будь-якій країні і в будь-яку епоху.

Формування інноваційної стратегії передбачає вибір і  обгрунтування напрямів інноваційної діяльності, концентрацію фінансових, матеріальних, трудових, інтелектуальних  ресурсів на обраних напрямках. Завдання ускладнюється тим, що розробка і  реалізація інноваційних стратегій являє собою не тільки економіко-підприємницький, технологічно-впроваджувальний, а й соціальний питання. Не існує типової інноваційної стратегії, що підходить для всіх бізнесових струткур у всіх ситуаціях. Вони повинні розроблятися стосовно території з урахуванням її умов – технологічних, економічних, виробничих, політичних, географічних та ін.

В сучасних умовах розвитку ринкового середовища та зростаючої мінливості характеру діяльності підприємства виникає необхідність стратегічного  підходу до управління зокрема до планування діяльності підприємства.

На думку П.Н. Завліна основними етапами стратегічного планування на підприємстві є:

• визначення місії підприємства;
• формулювання стратегічних цілей;
• аналіз зовнішнього середовища та оцінка актуальності і реальності діяльності підприємства;
• аналіз потенціалу підприємства, перспектив його розвитку;
• вибір генеральної стратегії;
• аналіз стратегічних цілей;
• розробка функціональних та ресурсних стратегій;
• впровадження, контроль та оцінка результатів вибраної стратегії (див. рис 2.1) [25, 140]:.

Як вже зазначалось  вище, стратегічне планування інноваційного  розвитку підприємства являє собою  адаптивний процес вибору збалансованих  між собою напрямів його інноваційного  розвитку у рамках обраної місії  та прийнятої мотивації діяльності, а також обґрунтування обсягів,  способів залучення та використання всіх видів ресурсів, необхідних для забезпечення ефективної реалізації цих напрямів, виходячи з виробничого та інноваційного потенціалу підприємства.

 

Рис. 2.1 Етапи стратегічного планування

 

Розглянемо  детальніше підсистеми стратегічного  планування інноваційного розвитку підприємств (див. рис. 2.2.).

Однією з  ключових умов успішного функціонування системи стратегічного планування інноваційного розвитку є створення відповідних систем забезпечення,  які в свою чергу можна розділити на дві складові: ресурсне забезпечення і науково-методологічне, методичне забезпечення та інструментарій.

Ресурсне забезпечення представляє собою комплексне залучення різноманітних ресурсів, необхідних для здійснення процесу планування.  Наприклад,  до кадрового забезпечення відносяться фахівці в області планування з необхідною кваліфікацією,  підготовкою,  тобто працівники,  які безпосередньо займаються процесом планування.  Інформаційне забезпечення представляє собою сукупність зовнішньої та внутрішньої інформація, яка необхідна для прийняття планових рішень. Технічне забезпечення –  це технічні засоби,  необхідні для здійснення процесу планування (ЕОМ, програмне забезпечення тощо).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 2.2. Елементи стратегічного планування інноваційного  розвитку підприємства

Фінансове забезпечення – це кошти, необхідні для здійснення процесу планування. Організаційне  забезпечення – це керівники різних ланок, які координують здійснення процесу планування.  

Науково-методологічне,  методичне забезпечення та інструментарій –  це сукупність різноманітних  науково обґрунтованих підходів,  методик,  методів та інструментів обробки інформації (стратегічний аналіз тощо) та прийняття рішень.

Системі стратегічного  планування властивий ряд принципів,  що встановлюють загальні правила проектування й ефективного функціонування цієї системи в управління інноваційним розвитком: цілеспрямованість; наукова та методична обґрунтованість;  єдність науково-технічних,  соціальних та економічних завдань розвитку;  гнучкість та еластичність;  безперервність та циклічність; бюджетна збалансованість та ін.

Система стратегічного  планування визначає основні завдання інноваційної діяльності зогляду на загальну стратегію підприємства та його інноваційні позиції.  Вибір цілей розвиткузалежить від інноваційного потенціалу підприємства та інноваційно-інвестиційного клімату вкраїні.  Інноваційними цілями можуть бути створення нового продукту,  впровадження новоїтехнології, перехід на новий вид сировини, реструктуризація фірми тощо Таким чином, дана підсистема формування цілей та напрямів інноваційного розвитку реалізує такі функції: формуються та обґрунтовуються цілі інноваційного розвитку,  планується інноваційна стратегія відповідно до загальної стратегії;  на основі прогнозних оцінок відповідно до обраних цілей вибирається множина потенційних продуктових та процесних інновацій.  Дана підсистема ґрунтується на наступних принципах:  збалансованості,  який полягає у відповідності рівня продукції,  що планується випускати,  та рівня технічної бази виробництва цієї продукції; синхронності,  який полягає у взаємоузгодженому та паралельному плануванні напрямів інноваційного розвитку;  цілісності,  який полягає у неможливості зведення ефективності відвпровадження множини потенційних інновацій до суми ефективностей від окремих інновації; комплексності, який полягає в комплексному плануванні потенційної множини інновацій.

Підсистема прийняття рішень реалізує такі функції:  оцінюється можливість реалізації та ефективність планованих заходів;  вибираються стратегії фінансування інноваційних процесів; формується «гнучкий»  портфель інновацій підприємства на плановий період.  Критерії вибору оптимальних проектів інноваційного розвитку підприємства в нестабільному ринковомусередовищі детально розглянуто у роботі.

Результатом стратегічного  планування є сукупність планової документації, яка повинна містити в собі плани освоєння нових видів продукції, плани виробництва, інвестиційні програми, фінансовий план тощо [42, 150].

Стратегічне планування інноваційного розвитку є елементом  загальної системи планів підприємства, тому ці плани повинні бути взаємоузгодженими та взаємодоповнюючими. Система контролю здійснює контроль за процесом стратегічного планування на всіх його етапах [27, 84].

Одним із ключових елементів розробки стратегії інноваційного  розвитку є вибір періоду стратегічного планування, тобто планового горизонту такого розвитку. Оскільки розробка стратегії інноваційного розвитку є частиною загальної стратегії підприємства і має підпорядкований характер, то горизонти її планування знаходяться у часових межах стратегічних планів підприємств. Як правило, для більшості українських підприємств стратегічне планування здійснюється на період не менше 3 років, у деяких випадках до 5 - 10 років.