Стратегічне планування інноваційного розвитку організації

Поняття розвиток у загальному вигляді визначається як зміна процесу, явища від більш простого до більш складного і більш ефективного. Сутність процесу розвитку з погляду функціонування підприємства становить зростання рівня його організації, коли в міру накопичення інформації зменшується невизначеність.

Розглядаючи зміст поняття «розвиток», В.О. Василенко, визначає його як незворотну, спрямовану, закономірну зміну системи на основі реалізації внутрішньо притаманних їй механізмів самоорганізації. Таким чином, основними властивостями розвитку є незворотність, спрямованість, закономірність, а також впорядкованість та активна роль внутрішніх механізмів самоорганізації [9, 19].

Поняття «розвиток організації» починає розглядатися у науковій літературі у 1950-х рр. У той час організаційний розвиток вважався специфічною стратегією системних змін, спрямованою на підвищення ефективності діяльності організації за рахунок удосконалення управління організаційними процесами, структурами і культурою.

Серед сучасних вітчизняних авторів варто  виділити визначення організаційного розвитку О.О. Орлова, яка розглядає його як систему планованих внутрішніх організаційних заходів, спрямованих на оптимізацію функціонування організації щодо наявних та очікуваних станів її оточення [59, 44].

Аналізуючи  зазначені  визначення  понять  «стратегія» і «розвиток», можна прослідкувати тісний взаємозв’язок між ними. З одного боку, вчені, що досліджують проблеми стратегічного управління, розглядають розвиток як результат реалізації стратегії. З іншого боку, вчені, які розробляють теорію організаційного розвитку, визначають стратегію як інструмент забезпечення  розвитку  підприємства. У даному контексті можна погодитися з С.М. Ілляшенко, що стратегія формує бачення майбутнього розвитку [35, 78].

Отже, розглянувши зміст понять «стратегія» та «розвиток», можна зробити висновок, що вони тісно пов’язані між собою. На нашу думку, стратегія розвитку підприємства може бути визначена як довгостроковий план, який містить комплекс рішень щодо вибору напрямку розвитку підприємства, визначення його основних цілей, а також моделі дій щодо формування та ефективного використання його потенціалу.

Зосередимо  увагу на розгляді поняття організації.

У словнику з  економіки, знаходимо визначення організації  як певного угрупування людей, яке  займається виготовленням продукції  чи наданням послуг з метою отримання  прибутку.

Організація являє собою специфічне соціальне утворення, форма спільної діяльності людей у виробництві матеріальних благ (товарів) і послуг, наділена певними особливостями [33, 56].

На думку Б.Санто, організація – специфічне соціальне утворення, систематично орієнтоване на виробництво товарів і (або) послуг [6].

Оскільки, предметом  дослідження виступає стратегічне  планування інноваційного розвитку, тому зупинимось на розгляді поняття  інновацій.

У літературі нараховується  сотні визначень, що мають відношення до понять новшества, інновації, нововведення. У багатьох випадках різноманітні визначення доповнюють один одного, а у деяких випадках – суперечать один одному. Тому, на нашу думку, для уточнення перерахованих вище понять необхідно розглянути деякі погляди на їх сутність. Узагалі, поняття «інновація» уперше з’явилося в дослідженнях культурологів в XIX столітті і означало введення елементів однієї культури в іншу.

Перший найбільш повний опис інноваційних процесів був  представлений на початку XX століття видатним економістом Й. Шумпетером, що аналізував «нові комбінації» змін у розвитку економічних систем (1911 р.). Він виділяв п’ять типових змін, які можуть здійснюватися у компаніях: використання нової техніки, нових технологічних процесів або нового ринкового забезпечення виробництва (купівля-продаж); впровадження продукції із новими властивостями; використання нової сировини; зміна в організації виробництва і його матеріально-технічного забезпечення; поява нових ринків збуту [65, 134].

Б.Твісс визначає інновацію як процес, у якому винахід або ідея набувають економічного змісту. Він вважає за необхідне розрізняти «науково-технічне нововведення» і «дослідження і розробки, хоча часто вони охоплюють ті й самі види діяльності компанії. Відмічається, що перший термін припускає підхід із позиції всієї компанії до проблеми ефективного застосування техніки, а не опис діяльності тільки підрозділу, що здійснює НДДКР [70, 145].

Б.Санто вважає, що інновація – це такий суспільний, технічний, економічний процес, який через практичне використання ідей і винаходів призводить до створення кращих за своїми властивостями виробів, технологій, орієнтований на економічну вигоду, прибуток, додатковий прибуток, охоплює весь спектр видів діяльності – від досліджень і розробок до маркетингу [61, 6].

Ф.Ніксон визначає інновацію як сукупність технічних, виробничих комерційних заходів, що призводять до появи на ринку нових і поліпшених процесів та устаткування.

У Законі України «Про інноваційну діяльність» інновації визначаються як новостворені (застосовані) і (або) вдосконалені конкурентноздатні технології, продукція або послуги, а також організаційно-технічні рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якісь виробництва і (або) соціальної сфери [31, 266].

Отже, стратегічне  планування інноваційного розвитку організації передбачає адаптивний процес вибору збалансованих між  собою напрямів його інноваційного  розвитку у рамках обраної місії  та прийнятої мети діяльності, а  також обґрунтування обсягів,  способів залучення та використання всіх видів ресурсів, необхідних для забезпечення ефективної реалізації цих напрямів, виходячи з виробничого та інноваційного потенціалу підприємства.

 

Висновки  до першого розділу

 

Як  бачимо, дослідженню проблеми стратегічного планування інноваційного розвитку організацій присвячено чимало робіт. Зокрема, аналізуючи  еволюцію поглядів різних вчених на обрану проблему, варто зазначити, що витоки стратегічного планування започатковані з часів заснування Пруссією Генерального штабу в 1803-1809 рр. Незважаючи на величезну кількість досліджень, автори яких присвячують увагу вище зазначеній проблемі, стратегічне планування інноваційного розвитку і надалі залишається бути актуальним та має вагомий вплив на розвиток бізнесових структур суспільства та власне самої держави. Сучасний етап розвитку науки стратегічного менеджменту на теренах України характеризується переходом від етапу захоплення до етапу поширення та становлення.

Дослідження проблеми стратегічного планування інноваційного розвитку організації (на прикладі ТОВ «Ековент-Комплект») базується на інструментарії, який включає в себе підходи, принципи та методи, у зв’зку з чим буде використаний системний підхід, а також такі принципи як принцип сходження від абстрактного до конкретного, принцип системності та принцип всеоглядності. Що стосується методів, то дослідження стратегічного планування інноваційного розвитку організації потребуватиме наявності таких теоретичних методів як історичний метод, метод аналізу, метод класифікації, абстракції, узагальнення, ідеалізації та аксіоматичний метод.

Проанлізувавши  окремі погляди вчених на складові поняття в подальшому дослідженні  під стратегічним плануванням інноваційного  розвитку будемо розуміти адаптивний процес вибору збалансованих між собою напрямів його інноваційного розвитку у рамках обраної місії та прийнятої мети діяльності, а також обґрунтування обсягів,  способів залучення та використання всіх видів ресурсів, необхідних для забезпечення ефективної реалізації цих напрямів, виходячи з виробничого та інноваційного потенціалу підприємства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2

ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ ДОСЛІДЖЕНЯ СТРАТЕГІЧНОГО ПЛАНУВАННЯ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ ОРГАНІЗАЦІЇ 

 

 

1. Стратегії розвитку організації: сутність, зміст та форми

 

В сучасних умовах розвитку ринкового середовища та зростаючої мінливості характеру діяльності підприємства виникає необхідність стратегічного підходу до управління зокрема до планування діяльності підприємства.

Як вже зазначалось  вище, під сутністю стратегії розвитку підприємства варто розуміти набір рішень щодо вибору цілей і напрямків діяльності і моделі дій стосовно розміщення, розподілу, координації ресурсів підприємства для забезпечення його розвитку. Вона формулює цілі та основні шляхи для їх досягнення, таким чином, що підприємство має спільний напрямок розвитку. За своїм змістом стратегія розвитку підприємства – це довгостроковий плановий документ, тобто це результат стратегічного планування. В свою чергу стратегічне планування – це процес здійснення цілей на певний період та напрямків діяльності підприємства. Розробка стратегій підприємств – це досить складний і тривалий процес, враховуючи постійну переоцінку і періодичну перевірку вибраних цілей, аналізуючи при цьому стан середовища діяльності самого підприємства.

Основне завдання, тобто загальну ціль підприємства прийнято називати місією підприємства. Її вибір залежить від зовнішнього середовища та чинників існування конкретного підприємства. На основі загальної місії підприємства формулюються його стратегічні цілі. Від їх характеру буде залежати реальність та ефективність вибраної стратегії підприємства. Якщо стратегічні цілі будуть конкретними, вимірюваними, чітко орієнтовані в часі, досяжними, збалансованими, взаємо підтримуючими та ресурсно забезпеченими, то і стратегія підприємства буде визначена правильно та ефективно.

До цих пір  стратегічне управління було представлено в загальних поняттях. В організації стратегії плануються і здійснюються одночасно або послідовно на декількох рівнях. Розглянемо три рівні - корпоративний, рівень підприємства, або бізнес-одиниць, складових корпорації і функціональний [9, 48].

Корпоративна стратегія - перший рівень. Вона визначає організацію  в цілому, поведінка її підрозділів  або бізнес-одиниць, товарні лінії, комбінація яких дозволяє приймати компанію як цілісність, і відповідає на запитання: Яким бізнесом займається корпорація? Стратегічна діяльність на корпоративному рівні включає в себе, наприклад, придбання нового бізнесу, розширення або скорочення вже існуючого, створення спільних підприємств.

Корпоративний рівень управління представлений головним керуючим (генеральним директором, президентом корпорації і т.д.), радою  директорів та іншим старшим персоналом, який приймає стратегічні рішення  для всієї організації. Зазвичай в обов’язки цих керівних осіб входять: визначення місії і цілей організації, виявлення ключових областей діяльності, виділення ресурсів для кожного виду діяльності, а також формулювання стратегій, які охоплюють корпоративну діяльність. Корпоративна стратегія включає також питання фінансової та організаційної структури підприємства в цілому. Стратегічними завданнями корпоративного рівня можуть бути, наприклад, такі: відкрити нове підприємство за кордоном або створити офшорне виробництво в країні з дешевою робочою силою.

Стратегія підприємства – другий рівень, часто характеризується як конкурентна або ділова стратегія. Фундаментальним тут є питання: Як і з ким конкурувати на конкретному ринку? У компанії рівень підприємства складається з керуючих окремих господарських підрозділів, що входять в організацію. Головна роль цих керуючих полягає в тому, щоб переробляти загальні відомості про напрямки і наміри, які надходять з корпоративного рівня в конкретні стратегії групової та індивідуальної діяльності. Головна роль цих керуючих полягає в тому, щоб переробляти загальні відомості про напрямки і наміри, які надходять з корпоративного рівня в конкретні стратегії групової та індивідуальної діяльності. Типові стратегічні питання на цьому рівні можуть виглядати наступним чином:

1. Чи повинна  продукція підприємства відповідати  асортименту товарів конкурента?

2. Наскільки  повинні бути модернізовані підприємство  і обладнання?

3. Яким чином  буде фінансуватися передбачувана  діяльність?

4. Чи потрібно  залишати нерозподілений прибуток для майбутніх вкладень?

5. Чи потрібно  прагнути до того, щоб організація  була технологічним лідером?

«Функціональна стратегія» є третім рівнем. Фундаментальним тут є питання: Що вносять різні функціональні дії в інші рівні стратегії? Виконавці не мають можливості оцінити всю широту картини, проте вони відповідають за розвиток функціональних стратегій, які допомагають реалізувати стратегічні завдання, поставлені керуючими на корпоративному рівні і рівні підприємства. Функціональні органи дають істотну інформацію для формулювання стратегії і забезпечують заходи, оцінюючи ступінь втілення її в життя.

На рівні  оперативного управління створюються  передумови чи умови для вирішення  стратегічних завдань [42, 185].

А.Я. Кібанов вказує, що в широкому сенсі організація може застосовувати для змін зовнішньої обстановки дві стратегії. Організація може реагувати пристосуванням і зміною своїх дій з метою домогтися відповідності, змінюючи параметри зовнішнього середовища, що можна назвати внутрішньою стратегією. В іншому випадку організація може спробувати змінити обставини так, щоб вони краще відповідали можливостям організації. Це – зовнішня стратегія. Розглянемо детальніше ці два типи стратегій, які в свою чергу мають різні форми [39, 145].

Внутрішні стратегії

Зміна сфери діяльності. Найпростішою відповіддю, яку організація може зробити, зіткнувшись з несприятливими умовами зовнішнього середовища, є перенесення діяльності в середовище з меншою невизначеністю її параметрів. Наприклад, керівництво організації може розглянути можливість розміщення бізнесу в іншій ринковій ніші, в якій конкурентів менше чи вони представляють меншу загрозу. Якщо організація не здатна до подібних змін, вона може зробити вибір на користь різноманітності власних цілей, зміни структури та характеру діяльності таким чином, щоб домогтися оперативності в реагуванні на зміни параметрів зовнішнього середовища. Ці заходи можуть призвести до того, що рівень спеціалізації знизиться, організація різноманітить напрямки своєї діяльності, тим самим як би «підстраховуючи» від погроз з боку змінних параметрів зовнішнього середовища. Якщо зовнішня обстановка стабільна, то більш вигідною може виявитися спеціалізація. Проте в динамічній зовнішньому середовищі неспеціалізовані організації можуть перебудовуватися швидше і краще використовувати можливості, які дають ці зміни.