Система виробничого менеджменту продукції підприємства

       Ґрунтуючись на системних принципах аналізу  організації і приймаючи диференціацію  й інтеграцію як головні характеристики організаційно-виробничої системи  в ній, необхідно враховувати  ключову детермінанту зовнішнього  середовища – невизначеність. Диференціація  визначається як стан поділу організаційно-виробничої системи, що має тенденцію до розвитку специфічних властивостей відповідно до вимог зовнішнього середовища. Відповідно інтеграція є процесом досягнення єдності зусиль різних підсистем  при виконанні завдання підприємства, котре передбачає закінчений відтворювальний  цикл деяких продуктів або послуг. Невизначеність характеризується для  кожного підприємства з погляду  однорідності й різноманітності  його зовнішнього оточення оцінюванням  ясності інформації, що надходить  із зовнішнього середовища; часом  зворотного зв’язку стосовно дій, які здійснює організація; ступенем програмованості умов організаційно-виробничої діяльності [18, с. 325].

       Отже, зовнішнє середовище виступає головним фактором, що визначає організаційну  диференціацію й інтеграцію на мікроекономічному  рівні господарювання. Між характеристиками ринкового, виробничого і науково-технічного середовища, внутрішньою структурою і механізмом дії підприємницької  системи існує стійка залежність. При проектуванні організаційно-виробничої системи, як правило, доводиться вирішувати такі важливі питання: яка невизначеність зовнішнього середовища організації  впливає на досягнення її мети; у  яких частинах організація має бути механічною, а в яких органічною; як мають підрозділятися завдання і  як має диференціюватися організація (за функціями, галузями тощо); які організаційні  механізми слід використовувати  для координації та інтеграції діяльності; які мають бути витрати на управління?

       Відповіді на ці запитання можна шукати різними  шляхами й засобами, але важливе  значення як орієнтир і допоміжний інструмент проектування має набір  організаційних форм та механізмів диференціації  й інтеграції, побудований для  мінливих характеристик організаційної ситуації.

3. Особливості виробничого менеджменту аграрних підприємств

       Загалом сільське господарство є специфічною  галуззю. Воно значною мірою відрізняється  від інших галузей народного  господарства, що визначає особливості  аграрного менеджменту, який представляє  собою діяльність з організації  й координації виробництва на сільськогосподарських підприємствах  з метою одержання зростаючого  прибутку в довгостроковому періоді, а також досягнення інших специфічних  для кожного власника підприємства чи менеджера цілей. Він може розглядатися і як комбінація окремих складових  діяльності підприємства – виробництва, комерційної діяльності, фінансів, маркетингу, управління трудовими ресурсами [13, с. 20].

       Можна виділити такі особливості цієї галузі, які мають безпосередній вплив  на виробничий менеджмент:

       1. Головним засобом виробництва  у сільському господарстві є  земля, тоді як у промисловості  – обладнання, механізми, будівлі  тощо. При цьому основна частина  земельних площ орендується новоствореними  аграрними підприємствами у землевласників, колишніх членів колективних  сільськогосподарських підприємств.  Використання орендованої, а не  власної землі зумовлює особливості  організації роботи на ній,  що пов’язано передусім з виплатою  орендної плати землевласникам, контролем з їхнього боку за  збереженням родючості землі,  можливістю одностороннього розірвання  договору оренди за умови його  недотримання.

       2. У сільському господарстві економічний  процес відтворення переплітається  з природними процесами. Засобами  виробництва тут виступають живі  організмів – тварини і рослини,  що розвиваються за біологічними  законами. В ґрунті також відбуваються  біологічні процеси, де під  дією мікроорганізмів здійснюються  розпад і біосинтез різних  органічних сполук, унаслідок чого  утворюються специфічні для ґрунту  органічні речовини та мінерали. Звичайно, ця особливість відображається  в діяльності менеджера й проявляється у необхідності особливого ставлення працівників до засобів та предметів виробництва – землі, тварин, птиці, бджіл та інших живих організмів.

       3. Сільське господарство, як жодна  інша галузь народного господарства, залежить від кліматичних умов, що безпосередньо впливають на  організацію виробництва та управління  ним. Крім цього, кліматичні  умови є визначальним чинником  спеціалізації сільськогосподарського  виробництва, а це зумовлює  його специфіку всієї організації.

       4. На відміну від промисловості,  де зазвичай відбувається рух  предметів праці, а знаряддя  виробництва (машини, обладнання) закріплені  на одному місці, у сільському  господарстві рухаються знаряддя  виробництва, а предмети праці  – рослини та тварини –  знаходяться на одному місці.  Це впливає на формування виробничих  витрат, оскільки зумовлює порівняно  велику потребу в механізмах  і витратах на переїзди й  транспортування продукції [13, c. 22].

       5. У сільському господарстві частина  виробленої продукції використовується  у подальшому виробництві (певну  кількість зерна, картоплі та  іншої продукції залишають на  насіння, для годівлі худоби, частина  поголів’я тварин використовується  для відтворення стада і т.  ін.), тому не вся вироблена  в цій галузі продукція є  товарною. Це зумовлює особливості  планування обсягів виробництва  та розподілу продукції, а також  організації виробничих процесів.

       6. На відміну від промисловості  в сільському господарстві робочий  період не збігається з періодом  виробництва. Це пояснюється тим,  що виробничий період тут –  це час, коли процес здійснюється  за безпосередньої участі людини  й часу, що проходить під дією  природних чинників. Така особливість  сільського господарства накладає  свій відбиток на процес організації  виробництва і відповідно на  прийняття управлінських рішень.

       7. Сезонність виробництва у рослинництві, коли виробничий процес має  найвищу та найнижчу інтенсивність.  Виробництво тут здійснюється  за певними циклами – підготовка ґрунту до посіву, догляд за посівами, збирання урожаю. Поряд з цим за окремими культурами виробничі цикли збігаються, що зумовлює необхідність у додатковому залученні трудових і матеріальних ресурсів для своєчасного виконання робіт. Сезонність також спричиняє проблеми у використанні техніки, коли, наприклад, зернозбиральний комбайн працює лише два-чотири тижні на рік, а протягом іншого часу перебуває на зберіганні. І навпаки, в період міжсезоння виникає проблема зайнятості трудових ресурсів та засобів виробництва.

       8. Взаємодоповнюваність його основних  галузей – рослинництва та  тваринництва. Тваринництво не може  розвиватися без кормової бази, а рослинництво – без органічних  добрив, що надходять від тваринництва. Крім того, паралельний розвиток  обох галузей дозволяє раціональніше  використовувати трудові та матеріальні  ресурси.

       9. Виробництво сільськогосподарської  продукції і формування цін  на неї здійснюються в умовах, наближених до досконалої конкуренції,  тоді як ціни на ресурси  для сільського господарства  та на продукцію переробних  галузей формуються в умовах  недосконалої конкуренції [13, c. 24].

       10. Низький рівень ліквідності сільськогосподарських  підприємств не дозволяє їм  одержувати на етапі переходу  до ринкової економіки в потрібному  обсязі інвестиції від інших  суб’єктів бізнесу. Це також  пов’язано з низьким рівнем  обороту коштів у цій галузі.

       11. Особливості формування і функціонування  соціальної сфери в сільській  місцевості, що проявляються у  специфіці сільських громад, яка  полягає у поєднанні виробничих  та соціальних проблем життя  громади.

       Крім  того однією зі специфічних особливостей сільського господарства є той факт, що тут у більшості випадків поєднуються  функції власника і менеджера. Незалежно  від того, чи це фермерське господарство, приватне сільськогосподарське підприємство, товариство з обмеженою відповідальністю, кооператив або навіть акціонерне товариство, в усіх цих організаційно-правових формах підприємств тією чи іншою  мірою поєднуються завдання, що мають виконувати власник підприємства і менеджер [17, с. 124].

       Можна виокремити п’ять основних функцій  аграрного менеджменту: планування, організація, робота з персоналом, управління й контроль.

       Основне завдання планування як функції менеджменту  полягає у визначенні того, що, коли, де і хто повинен виконувати. Планування у сільськогосподарському підприємстві посідає перше місце серед  усіх інших функцій менеджменту  і передбачає:

• розробку щоденного робочого плану з чітким визначенням: що повинно бути виконано сьогодні та хто повинен це здійснити;
• визначення проблем, що стоять на шляху до встановленої мети, і розробка альтернативних варіантів їх вирішення;
• складання фінансового плану з визначенням грошових потоків за їх джерелами, грошових витрат, розміру та джерел необхідних кредитів;
• розробку альтернативних виробничих програм на наступний рік з урахуванням рівня прибутковості за видами продукції;
• обґрунтування масштабів розширеного відтворення господарства (кількості землі в обробітку, кількості працюючих, рівня їхньої кваліфікації, поголів’я худоби і птиці тощо).

       Планування  не означає, що менеджер розробляє певні  плани напередодні наступного року і на цьому функція планування вичерпується. Планування в менеджменті  – це безперервний процес, що передбачає аналіз та прогнозування, безпосередню розробку планів (кількісних і якісних  показників), виконання планів, контроль і оцінку їх виконання, коригування  планів відповідно до тих відхилень, що виявляються в процесі виконання  планів [1, с. 118].

       Організація у менеджменті є об’єднанням  виробничих ресурсів для виконання  певної роботи, причому з максимальною ефективністю. Організація передбачає:

• визначення, хто кому підлеглий і хто за що відповідає;
• розробку й доведення до кожного працівника його функціональних обов’язків;
• встановлення робочого розпорядку і схем діяльності для кожного виробничого процесу за видами виробництва.

       Така  функція менеджменту, як робота з  персоналом, або менеджмент персоналу, теж є дуже важливою. Це пояснюється  особливістю виявів цієї функції  на аграрному підприємстві. По-перше, аграрне підприємство, як правило, не може обійтися без залучення додаткової робочої сили в напружені періоди  сільськогосподарських робіт. Це зумовлює постійну необхідність у доборі й  розстановці працівників, ураховуючи також їхню психологічну сумісність. По-друге, існують особливості в  організації матеріального стимулювання працівників, пов’язані з умовами  їхньої роботи (постійні, сезонні, такі, що працюють повний робочий день чи тільки його частину, виконують висококваліфіковану  або низькокваліфіковану роботу, можливість оплати праці відрядно чи погодинно).

       Управління  як функція менеджменту – це насамперед процес делегування влади, що вважається найскладнішою частиною менеджменту, особливо на невеликих аграрних підприємствах. Усі працівники повинні знати  свою відповідальність, тобто коли вони можуть приймати виробничі рішення  самостійно, а коли ці рішення має  приймати хтось інший. Від знань, уміння й мистецтва менеджера  в побудові управління на підприємстві залежить успіх будь-якої роботи.

       Функція контролю на аграрному підприємстві полягає не тільки у визначенні відхилень  від планового завдання під час  його фактичного виконання, встановленні причин відхилень і розробці коригувальних  дій, що забезпечать виконання планового  завдання, а й у можливості коригувати саме планове завдання в умовах неможливості або недоцільності його подальшого виконання. Така ситуація може виникнути  у випадку помилки при встановленні планового завдання або зміни  умов його виконання, що й фіксується за допомогою контролю [19, с. 72].

       Отже,виробничий менеджмент – це комплексна система забезпечення конкурентоздатності товару, що включає питання побудови виробничих і організаційних структур, вибору організаційно-правової форми управління виробництвом, збуту і фірмового обслуговування товару відповідно до попередніх стадій життєвого циклу.