Шпаргалка по "Менеджменту"

Загальні положення  і вимоги, які регламентують умови праці на підприємствах та організаціях, визначені законодавством про працю. Згідно з цими положеннями і вимогами розробляються й періодично переглядаються спеціальні правила, норми та інструкції з охорони праці і виробничої санітарії. Більшість нормативів і рекомендацій з умов праці встановлюються на рівні державних стандартів (Державні санітарні норми виробничого шуму, ультразвуку та інфразвуку — ДСН 2.3.6 037-99, Державні санітарні норми виробничої загальної та локальної вібрації — ДСН 3.3.6 039-99, Державні санітарні норми мікроклімату виробничих приміщень — ДСН 3.3.6 042-99 тощо). Санітарні норми, встановлені для підприємств, визначають правила, вимоги, положення, які регламентують умови праці. Вони представлені у вигляді різних документів: довідників, збірників норм та правил, інструкцій, постанов, законодавчих актів.

Виділяють таку класифікацію санітарних норм:

• за призначенням — проектування промислових підприємств, організація технологічних процесів, санітарного стану підприємств, техніки безпеки та виробничої санітарії, норми для окремих видів виробничих шкідливостей;
• щодо обов’язковості застосування — обов’язкові і рекомендовані;
• залежно від впливу умов праці на організм людини — оптимальні й допустимі;
• залежно від сфери застосування — загальні та галузеві;
• залежно від терміну дії — постійні та тимчасові.

Згідно із санітарними  нормами всі промислові об’єкти  залежно від ступеня шкідливості  і небезпечності для населення  поділяються на п’ять класів. Для  кожного з них установлена  санітарна зона, мінімальна допустима відстань між промисловим об’єктом, жилими спорудами, культурно-профілактичними закладами. Так, для підприємств І класу санітарно-захисна зона встановлюється 1000 м, для ІІ — 500 м, для ІІІ — 300 м, для ІV — 100 м і для V класу — 50 м.

До І, ІІ, ІІІ  класу належать підприємства хімічної та металургійної промисловості, деякі підприємства з видобутку руди, виробництва будівельних матеріалів, до ІV — підприємства з обробки деревини, підприємства текстильної, легкої, харчової промисловості, до V класу — підприємства металообробної промисловості без ливарних процесів, меблеві фабрики, друкарні тощо.

Обладнання робочих  місць та умови праці на них  повинні відповідати вимогам  таких нормативних документів:

• розміри й обладнання виробничих приміщень — СН 245-71 (Санітарним нормам проектування промислових підприємств) і ОНТП-24-86 (Загальнодержавним нормам технологічного проектування), а допоміжних — СНиП 2.09.04-82 (Будівельним нормам і правилам). Наприклад, для забезпечення нормальних умов праці на одного працівника встановлюють санітарні норми — обсяг виробничого приміщення не менше 15 м³, площу — не менше 4,5 м². На підприємствах передбачаються кабінети психофізіологічного розвантаження, приміщення для виконання фізичних вправ, санітарно-побутові приміщення;
• показники мікроклімату (температура, відносна вологість повітря, швидкість руху повітря, теплове випромінювання) в робочій зоні — Державним санітарним нормам ДСН 3.3.6 042-99;
• рівні вібрації не повинні перевищувати допустимих значень Державних санітарних норм ДСН 3.3.6 039-99;
• концентрація шкідливих речовин у повітрі робочої зони (газо-, паро- або пилоподібних) не повинна перевищувати гранично допустимих концентрацій (ГДК) шкідливих речовин у повітрі робочої зони, що містяться у переліку «Предельно допустимые концентрации (ПДК) вредных веществ в воздухе рабочей зоны» № 4617-88, доповненнях № 1-7 до нього, а також ГДК, затверджених Головним державним санітарним лікарем України після 1 січня 1997 р.;
• рівні виробничого шуму, ультразвуку та інфразвуку не повинні перевищувати допустимих значень Державних санітарних норм ДСН 3.3.6 037-99;
• параметри виробничого освітлення (коефіцієнт природної освітленості, освітленість робочої поверхні, показники осліпленості) повинні відповідати вимогам СНиП-4-79).

Згідно з нормами визначаються гранично допустимий рівень виробничого фактора (ГДР), гранично допустима концентрація (ГДК), допустимий рівень виробничого фактора.

Гранично  допустимий рівень виробничого фактора — це рівень виробничого фактора, дія якого при роботі встановленої тривалості за час усього трудового стажу не призводить до травми, захворювання або відхилення в стані здоров’я в процесі роботи або у віддалені періоди життя теперішнього і наступних поколінь.

Гранично  допустима концентрація означає концентрацію, яка при щоденній (крім вихідних днів) роботі протягом 8 год або іншої тривалості, але не більше 41 год за тиждень за час усього робочого стажу не може викликати захворювань або відхилень у стані здоров’я.

Допустимий  рівень виробничого фактора — це рівень виробничого фактора, дія якого при роботі встановленої тривалості за час усього трудового стажу не призводить до травми чи захворювання, але може викликати рідкісні швидкоплинні відчуття, зміну функціонального стану організму, що не виходять за межі фізіологічної спроможності пристосування.

У зв’язку з  тим, що будь-який трудовий процес виконується  в певних умовах, санітарні норми  тісно пов’язані з нормами  праці. Тому при фізіологічному обґрунтуванні  норм праці необхідно враховувати  реальні умови і можливість скорочення факторів виробничого середовища, які несприятливо впливають на організм працівника.

Вплив несприятливих  умов на організм працівника обмежує  в нормах праці установлення необхідного  часу регламентованого відпочинку. При  цьому санітарні норми є свого роду еталоном, з яким зіставляють різні варіанти умов виконання робіт. Залежно від ступеня впливу умов праці на організм працівника визначають тривалість робочої зміни і режим внутрішньозмінного відпочинку, що, у свою чергу, визначає норми часу і виробітку. Санітарні норми широко застосовуються при аналізі умов праці і впровадженні заходів щодо їх поліпшення.

Розробка на підприємствах планів поліпшення умов праці має своєю основою санітарні  норми.

Перевірка санітарного  стану промислових підприємств і організацій органами санітарного надзору здійснюється на основі санітарних норм.

Санітарні норми  мають динамічний характер і змінюються залежно від зміни виробничих умов, навколишнього середовища та інших факторів. Удосконалюють санітарні  норми на основі науково-технічного прогресу внаслідок вжиття заходів щодо поліпшення умов праці, виникнення технічних, організаційних та економічних можливостей дотримання і вдосконалення відповідних норм. Санітарні норми і правила затверджуються уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі охорони здоров’я.

105. Система  видатків бюджету, їх класифікація

Видатки бюджету обумовлюються  насамперед їхнім суспільним призначенням, адже саме такий їх розріз найповніше відбиває сутність і призначення  бюджету. Економічну функцію держави забезпечують видатки на економічну діяльність та науку, соціальну — видатки на соціальний захист населення, соціальне забезпечення та соціальну сферу, оборонну — на оборону, управлінську — на утримання управлінських структур (органи державної влади й управління, судові структури і прокуратура, правоохоронні органи і служба безпеки, митна і податкова служби) та на міжнародну діяльність. Окремо в бюджеті виділяються видатки, пов'язані з системою державного кредиту, — на обслуговування внутрішнього і зовнішнього державного боргу.

Видатки бюджету на економічну діяльність в Україні охоплюють  державні капітальні вкладення, бюджетні кредити підприємствам, державні субсидії й дотації, операційні витрати (на виробничу  інфраструктуру — геологорозвідувальні роботи, роботи щодо землевпорядкування тощо). Вони спрямовуються в галузі економічного комплексу. При цьому видаткам бюджету відводиться допоміжна і регулятивна роль у системі фінансового забезпечення економіки, основними формами якого є самофінансування і кредитування.

Видатки бюджету на соціальний захист — це державні субсидії і  допомоги окремим громадянам, які  внаслідок об'єктивних, незалежних від них причин не можуть самостійно повною мірою забезпечити себе. Видатки  на соціальну сферу структуруються за галузевими ознаками: на освіту, охорону здоров'я, духовне і фізичне виховання. Нині відповідно до прийнятої в Україні фінансової моделі бюджетні асигнування є головними у системі фінансового забезпечення соціальної сфери. Однак постійно розвивається сфера платних послуг, яка засновується на самофінансуванні і кредитуванні, а також спонсорство і меценатство, розглядаються напрями переходу до страхової медицини. Видатки на соціальне забезпечення пов'язані із державним забезпеченням тих громадян, Ідо з об'єктивних причин не можуть утримувати себе самостійно, наприклад інваліди від народження, самотні особи похилого віку тощо.

Видатки бюджету на науку  відбивають фінансування державних  і міждержавних науково-технічних  програм, фундаментальних досліджень. Нині бюджетні видатки на науку значно скоротились, однак альтернативні джерела фінансування (комерційна наукова діяльність, спеціальні фонди і відрахування) не набули належного поширення.

Видатки бюджету на оборону  охоплюють витрати на закупівлю  озброєнь і військової техніки та на утримання військових частин. Крім того, до них також належать витрати на наукові дослідження у сфері оборони і на виплату пенсій військовослужбовцям.

Видатки у сфері міжнародної  діяльності — це сплата внесків  до міжнародних організацій, членом яких є Україна, утримання дипломатичних представництв за кордоном, відрядження за кордон представників органів державної влади.

Видатки на обслуговування державного боргу — це витрати  на погашення заборгованості та виплату  процентів за державними позиками.

У цілому система  видатків бюджету повинна забезпечувати  надійне функціонування держави  і сприяти економічному зростанню, що досягається за рахунок раціональної структури видатків.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

106.Система  доходів бюджету, їх зміст і  загальна характеристика.

Держава може виконувати свої функції та завдання, передбачені  Конституцією, якщо вона має у своєму розпорядженні достатню кількість  коштів. Залучення державою коштів, тобто мобілізація державних доходів, є складовою частиною фінансової діяльності держави.Державні доходи - це сукупність різних видів грошових надходжень до фондів держави, що використовуються нею для виконання її завдань і функцій. Доходи бюджетів утворюються за рахунок надходжень від сплати фізичними і юридичними особами податків, зборів та інших обов'язкових платежів, надходжень з інших джерел, встановлених законодавством України. Ці кошти зосереджуються у централізованих і децентралізованих грошових фондах. Формування цих грошових фондів здійснюється в результаті розподілу і перерозподілу валового внутрішнього продукту.Залежно від порядку формування системи державних доходів їх можна розподілити на:централізовані - кошти, які залишаються у розпорядженні держави в процесі розподілу валового внутрішнього продукту, та спрямовуються на формування централізованих грошових фондів Державного та місцевих бюджетів, Пенсійного фонду України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, Державного фонду охорони праці, Фонду для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення та інші;децентралізовані - це доходи, які залишаються у розпорядженні державних підприємств, установ, організацій при розподілі та перерозподілі валового внутрішнього продукту і формуються, головним чином, за рахунок їх прибутку. Основою для їхнього формування є прибутки і доходи державних підприємств, установ, організацій, населення. 
Центральне місце у системі доходів держави посідають доходи бюджетів держави. Безпосередньо за їхньою допомогою мобілізується основна частка фінансових ресурсів держави при формуванні бюджетних іпозабюджетних фондів, які необхідні для фінансового забезпечення виконання державою покладених на неї функцій. 
Доходи бюджету (відповідно до Бюджетного кодексу) - усі податкові, неподаткові та інші надходження на безповоротній основі, справляння яких передбачено законодавством України (включаючи трансферти, дарунки, гранти).Згідно з Бюджетним кодексом бюджетна система України складається з державного та місцевих бюджетів. Основна частка державних доходів формується за рахунок доходів державного бюджету. 
Доходи Державного бюджету України включають:1) доходи (за винятком тих, що згідно зі статтями 64, 66 та 69 Бюджетного кодексу закріплені за місцевими бюджетами), що отримуються відповідно до законодавства про податки, збори і обов'язкові платежі та Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів";2) власні надходження установ, які утримуються за рахунок Державного бюджету України відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 17 травня 2002 р. № 659 "Про затвердження переліку груп власних надходжень бюджетних установ, вимог щодо їх утворення та напрямів використання" і доходи з інших визначених законодавством джерел, включаючи кошти від продажу активів, що належать державі або підприємствам, установам та організаціям, а також проценти і дивіденди, нараховані на частку майна, що належить державі в майні господарських товариств;3) гранти і дарунки у вартісному обрахунку;4) міжбюджетні трансферти з місцевих бюджетів.

Доходи місцевих бюджетів, відповідно до складу вітчизняної системи оподаткування, а також у контексті організації міжбюджетних відносин можна об'єднати у такі чотири групи:

- власні доходи;

- закріплені доходи;

- регулюючі доходи;

- офіційні трансферти.Виходячи  з вищенаведеного можна констатувати, що основними фінансовими інструментами  формування доходів бюджету є:- плата (при цьому обов'язково  ставимо запитання - за що?) передбачає  певну еквівалентність взаємовідносин  між державою та платниками.

- відрахування (на що? від чого?) проводяться за встановленими  нормативами та передбачають, як  правило, цільове призначення  платежів

- податки (для чого?) як плата суспільства державі  за виконання нею певних функцій,  як відрахування частини валового внутрішнього продукту на суспільні цілі та потреби.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

107. Система  законодавчих актів охорони праці

Основою законодавства  України з охорони праці є  Конституція України, що

гарантує громадянам право на безпечні й здорові умови праці й система

законодавчих  актів України, спрямованих на реалізацію цього

конституційного права.

Основними законодавчими  актами цієї системи є наступні Закони України:

 · «Про охорону праці».

 · «Про охорону здоров'я».

 · «Про пожежну безпеку».

 · «Про обов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку

на виробництві  й професійного захворювання, що привели  до втрати

працездатності».

 · «Про використання ядерної енергії і радіаційний захист».

 · «Про забезпечення санітарного й епідемічного благополуччя населення».

 · «Про цивільну оборону».

 · Кодекс законів «Про працю України».

Основні положення  законодавства України про працю  і охорону праці

У наведеній  вище системі законодавчих актів  основна роль приділяється

Закону «Про охорону праці» (редакція від 2002 р.). Цей закон визначає

основні положення  з реалізації конституційного права  громадян на охорону

їхнього життя  й здоров'я у процесі трудової діяльності, регулює за

участю відповідних  державних органів відносини  між власником

підприємства  і працівником з питань безпеки  праці, виробничої санітарії,

встановлює єдиний порядок організації охорони  праці у виробничій сфері в

Україні.

Чинність Закону України «Про охорону праці» поширюється  на всі