Зарубіжна література

     Моральний кодекс гаучо, змальований письменником, це мужність і безстрашність, вірність дружбі та ненависть до зрадників, презирство до смерті і прагнення будь-якою ціною відстояти власну гідність. Найвища доброчесність гаучо  – готовність безтрепетно зустріти смертний час, найбільший сором – боягузтво і зрада. Носій цього кодексу – гаучо – креол або метис, вільний скотар і воїн, чиєю відвагою та самовідданістю була завойована незалежність Аргентини та Уругваю. На межі ХIХ – ХХ ст. великі землевласники зрадили гаучо, відібравши у них землю і позбавивши права кочувати у пампі. Гаучо перестали існувати як соціальний прошарок, перетворившись на наймитів у багатих маєтках або переселившись на міську околицю. Гаучо, як правило, не могли пристосуватися до міських умов – щоразу виникали конфлікти з суспільством і законом. Колишній гаучо став парією, зарізякою і куманьком.

     Звичаям зірвиголів з околиці присвячене одне з перших оповідань Борхеса  «Чоловік із Рожевого перехрестя». Його початковий варіант мав назву «Людина з узбережжя». За словами самого Борхеса, «узбережжя» тут означає передмістя, окраїну, не обов’язково морську, а також це окраїна рівнини, околиця пампи. В оповіданні зображено межову ситуацію, що виявляє справжню сутність людини, коли незрілий юнак через уражене самолюбство, ревниву пристрасть до жінки і зневажений місцевий патріотизм зважується на убивство більш авторитетного і небезпечного супротивника.

     Борхес  шукає ситуацію, випадок, мить, коли людина раз і назавжди дізнається, хто вона. Так, в оповіданні «Біографія Тадео Ісідоро Круса» його герой – гаучо, на формування якого вплинула рівнина: він уникав міст і, навіть опинившись з військом у Буенос-Айресі, не наважився вийти із заїжджого двору. При дивовижній сміливості у сутичках, він побоювався незвичного для себе середовища: «Особливим чуттям (що сильніше від усяких сил і доказів здорового глузду) він зрозумів: у нього з містом нема нічого спільного» [54, с.32]. Тяжко поранений, Крус був схоплений поліцією і відправлений у солдати, а згодом, завдяки своїй безстрашності у боях, отримав звання сержанта сільської поліції. Але через кілька років, наздоганяючи злочинця, упізнав у його ситуації свою долю і змушений стати до бою проти своїх людей поряд з утікачем. Герой твору – глибоко маргінальна особистість, оскільки, випавши зі своєї системи, залишається носієм її «кодексу честі», що й керує його вчинками у межовій ситуації.

     Маргіналом  є Росендо Хуарес з новели «Історія Росендо Хуареса» – відчайдушно сміливий зарізяка, який роками «зображував Морейру, як свого часу кожен другий гаучо» [7, с.346]. Герой опиняється у межовій ситуації: не змігши зупинити друга, що загинув через кохання до жінки, він почував себе винним у цьому. Смерть друга стає поворотним пунктом долі Росендо, змушуючи його усвідомити мізерну ціну людського життя і нікчемність власного існування. Отримавши виклик від чужинця, він поводиться підкреслено невідповідно до свого статусу – відмовляється битися з ним, кидаючи ножа. Причому уникає поєдинку не зі страху, а виражаючи своєрідний протест: «І тут трапилось те, чого ніхто не хоче зрозуміти. У цім скаженім забіяці я побачив себе як у дзеркалі, і мене охопив сором» [7, с.356]. Герой, як ніхто інший, усвідомив трагічну приреченість гаучо як прошарку, що вироджувався; усвідомив, так би мовити, зсередини, що й призвело до переоцінки усіх цінностей. Герой перебував у такій системі цінностей, де його вчинок трактується як не вчинок (анти-вчинок), автоматично виключаючи його з даного семіотичного середовища. Свідомо закреслюючи свою колишню славу, Росендо намагається остаточно порвати з власним минулим, залишає свою батьківщину, а після повернення селиться у тихому кварталі. Таким чином, образ гаучо у Борхеса амбівалентний. З одного боку, автор захоплюється їхньою відчайдушною сміливістю, силою та витривалістю, з іншого – дає читачеві усвідомити згубність їхнього стилю життя у першу чергу для них самих, тотальну непристосованість до будь-яких форм життя і направленість на руйнацію. Війна була для них не втіленням стратегії, а грою молодецтва. Борхес підкреслює граничність, загальну потойбічність гаучо, його неналежність до будь-якого із сучасних світів. Якщо мешканці села чи міста здобувають певний імунітет перед вірусом часу завдяки своїй праці, осілості чи якимось суспільним зв’язкам, то вічні маргінали гаучо особливо вразливі у цьому плані через відсутність усього вищезазначеного. Автор підкреслює особливу невкоріненість гаучо, який нічого не лишає після себе: «Образ чоловіка на коні дихає прихованим вогнем. Приходить і відходить Бич Божий Аттіла, приходять і зникають Чингізхан і Тимур, вершник рушить і зводить безкраї царства, але все це тільки сон. Його справи примарні, як він сам. Орач дає життя слову «культура», місто – слову «цивілізація», а вершник пролітає хвилинною грозою. Звідси й постає гостра незахищеність гаучо в часі, перед історією, що й виявляють метафори безнадійно втраченого минулого та підкреслена схематичність образу у міфотворчості: «Теперь он – прах планеты, пыль столетий. Под общим именем сойдя в безвестность, Как многие, теперь он – ход в сюжете, Которым пробавляется словесность» [67, с.45].

     Особливо  трагічна, за Борхесом, гра в гаучо, коли сучасники уявляють себе гаучо, адже їх епоха минула; трагічне життя, представлене як спроба відповідати  культурному міфу, оскільки у такій ситуації людина незмінно виступає маргіналом, перебуваючи на перетині двох різних площин – уяви і реальності. Зокрема у новелі «Південь» письменник репрезентує трагічну історію новітнього Дон Кіхота – людину культури, яка «загубилася» в семіосфері культурних міфів, знаків і значень: колишній бібліотечний секретар Дальманн, захопившись створеним сучасною культурою романтичним ореолом гаучо, вирішив повернутися в занедбану садибу своїх предків на околиці, тобто «обрав лінію романтичного пращура, чи романтичної загибелі», і тим самим підмінив життєву стратегію культурним міфом, обравши його за лінію поведінки. Так, уявивши себе гаучо, він має іти до кінця і, отримавши виклик від підпилого зарізяки зі світу своєї уяви, який раптом за межами звичного міського середовища став реальнішим від дійсності, мусить відповідати на нього, наражаючи себе на смертельну небезпеку. У цьому середовищі вже не сховатися за приписами сучасної культури, про що свідчить марне намагання героя відгородитися книгою «Тисяча і одна ніч» від жорстокого світу околиці та зачіпань її мешканців. У культурологічній фантасмагорії Борхеса герой іде на смерть, у буквальному сенсі слова захищаючи своє ім’я (елемент атрибутики гаучо, його морального кодексу!): знаковим у тексті постає епізод номінації героя, тобто називання його на ім’я: «Дальманну не видалось дивним, що ця людина називає його на ім’я, але він відчув, що примирювальні слова лише погіршили справу. До цього моменту дурнувата витівка пеонів зачіпала випадкову людину, по суті, нікого, зараз же випад виявився спрямованим проти нього особисто, і це могло стати відомо сусідам» [40, с.23]. Як людина культури, герой до кінця намагається відповідати створеному образу і гине, прийнявши виклик: «Відчував, що, якби тоді міг обрати чи вигадати собі смерть, він обрав би чи вигадав саме таку» [40, с.23].

     Таким чином, від персонології околиці ми переходимо до проблеми духовної маргінальності, що незмінно постає в творах письменника. Автор «селить» своїх героїв на околиці історії та культури, прагнучи філософськи осмислити маргінальне становище творчої особистості, адже справжній митець завжди перебуває на маргінесі сучасної йому «епістеми», оскільки вже самим своїм статусом ставить під сумнів загальні уявлення та стереотипи свого часу.

     Так, у новелі «Борхес і я» аргентинський письменник відзначає, що змінив міфологію околиць на ігри з часом і простором, своєрідно підкреслюючи двійництвом ідейно-тематичну двоїстість власної творчості й духовну маргінальність митця, обумовлену плинністю людського «я», повсякчасною роздвоєністю між «я» теперішнім та його колишніми іпостасями, постійним перебуванням на межі духу і буття: «Тепер і ці ігри належать Борхесу, а мені слід вигадати щось нове…Я не знаю, хто з нас двох пише цю сторінку» [7, с.257].

     Проблема  духовної маргінальності постає у збірці «Інший і колишній», більша частина поезій якої присвячена мислителям і поетам, містикам та філософам, тобто всім тим, кому призначено за статусом (чи швидше за стилем життя) грати в «Ігри з часом і простором». Вже сама назва підкреслює одночасне поєднання в такій особистості «інакшості» і постійності, звичності і надзвичайності. У вірші, присвяченому Е.Сведенборгу, автор відзначає надлюдськість містичних устремлінь, відчуженість і вивищеність його прагнень, а в поезіях «Джонатан Едвардс» та «Емерсон» духовна маргінальність героїв, що прагнуть до пізнання вічності, також підкреслюється їхньою відстороненістю від реального світу та позачасовістю. Таким чином, цей тип маргінала у Борхеса ґрунтується на одвічній суперечності буття і пізнання, духу і тлінності; це ідеальний образ «людини культури», створений засобами самої культури на рівні естетики письменника, і на рівні його метафізики.

     Таким чином, в новелах Х.Л.Борхеса змодельовано основні суперечності людини, внутрішню  двоїстість її суті, світогляду, тобто все те, що дозволяє визначити героя творів як «людину культури» і водночас свідчить про його маргінальний статус у постмодерністській парадигмі.

     Письменник  змальовує особливості постмодерного  типу мислення і світосприйняття, а відтак пропонує власну парадигму інформаційної культури постмодерну. Герої Х.Л.Борхеса глибоко маргінальні постаті, оскільки, втілюючи антиномічні інтенції сучасної культури, дуальність постмодерного мислення і світоглядний хаос ХХ ст., часто губляться в семіосфері культурних знаків і значень, що призводить до трагічних наслідків.  

     3.2. «Вавилонська бібліотека»  – метафора Космосу  та культури

     Емерсон назвав бібліотеку магічним кабінетом  з великою кількістю зачарованих  духів. Вони повертаються до життя, коли ми викликаємо їх; до того часу, поки ми не відкриваємо книгу, вони буквально, фізично втілюють собою том, один з багатьох.

     «Людина книги» – так назвала Борхеса  глибока дослідниця його творчості І.О.Тертерян [67, с.12]. Один з «семи вечорів» письменник присвятив аналізу сліпоти як своєрідної грані культури. Багато що, на жаль, в цьому аналізі спирається на власний досвід письменника, який з юних років мав слабкий зір, а в зрілі роки майже зовсім осліп – в шістдесят шість років (в 1955 р.) Борхес став директором Національної бібліотеки і практично втратив зір.

     Одним з найважливіших концептуальних образів, що отримує реалізацію у  Х.Л.Борхеса, є образ зруйнованої  бібліотеки. Образ бібліотеки в цілому уособлює аксіологію культури, книжної  цивілізації: величезний, всеохоплюючий і невичерпний Каталог значень – це найяскравіший символ структурації культурних цінностей (індивіда, суспільної групи, доби, культури взагалі); це – форма консервації культури. Образ зруйнованої, спаленої чи розпорошеної бібліотеки втілює симптоми рефлексії сучасної культури, культури на зламі.

     Як  відомо, алфавіт, слово, книга, бібліотека – це знаки культури, символи  культуротворення. Причому цей символічний  ряд опосередковано може втілювати  різні стани усної, писемної, друкованої та інформаційної культури. І серед них бібліотека, безперечно, уособлюватиме такі фази розвитку культури, на яких відбувається самоусвідомлення і каталогізація набутого, інвентаризація усіх цінностей. Тобто бібліотека – це завжди спосіб упорядкування культурних значень і смислів, систематизація та структурування інформації, перетворення хаосу в космос. Таким чином, в образі бібліотеки первинно розгортаються смислові потенції Космосу.

     Есхатологія бібліотеки втілює апокаліптичні настрої  в культурі. В Постмодерні апокаліпсис переосмислюється в категоріях семіотики – в утрату смислу, в руйнацію Культури як «середовища існування», тобто сфери смислотворення, і втрату «волі до смислу» як основної життєвої сили людини, але водночас – і пошук одкровення в уривках та уламках смислу, цитатах і фрагментах зруйнованих бібліотек сучасного інформаційного простору.

     Для Х.Л.Борхеса бібліотека не була зовнішньою даністю – він знав її «зсередини»: Борхес пройшов звивистий шлях від  службовця муніципальної бібліотеки до директора Національної.

     Аргентинський письменник постулює ідею Всесвіту і  культури як Бібліотеки («Вавілонська бібліотека»). Він погоджується з  тими, хто називає його письменником-бібліотекарем: «Чи дозволите мені повторити, що бібліотека мого батька була визначальним чинником мого життя? Насправді я так і не вийшов звідти, як ніколи не виходив зі своєї бібліотеки Алонсо Кіхано» [67, с.34]. Але, як бібліотека Дон Кіхота – це не просто кілька потертих лицарських романів, а цілий духовний світ зі своїми заповідями і законами, так і бібліотека Борхеса – це вся світова культура. У своїй творчості він звертався до всього надбання культури: його «гіперпростір» – це історія культури, «дійові особи» – художні метафори, вічні образи, філософські гіпотези.

     За  Борхесом, культура – це Всесвіт, відтак існування людини можливе лише в культурі, вийти за її межі не вдається нікому, як не вдається вийти за межі Всесвіту: «Бібліотека – це куля, точний центр якої знаходиться в одному з шестигранників, а поверхня – недосяжна» [59, с.23]. Його космічна Бібліотека величезна, невичерпна і всеохоплююча, її визначальними характеристиками є вічність і нерукотворність, безмежність і періодичність. Людина, недосконалий бібліотекар, могла з’явитися в результаті випадку чи дії злих геніїв, але всесвіт, оснащений вишуканими полицями, загадковими томами, нескінченними сходами для мандрівника і вбиральнями для осілого бібліотекаря, може бути творінням Бога. Тому призначення людини – бути вічним бібліотекарем, читачем чи переписувачем, тобто систематизувати, пізнавати й інтерпретувати створене.

     Така  Бібліотека містить у собі всі  книги всіма мовами – навіть давно  зниклі або ті, що могли бути написані, але не були, тобто всі тексти, які гіпотетично відкладаються  у культурній свідомості людства. У  всій величезній Бібліотеці нема двох однакових книг, але є сотні тисяч недосконалих копій (семіотична думка про те, що кожна книга розповідає про інші). Проте ідея Борхесової Бібліотеки зводиться до однієї книги, що приховує істину. З одного боку, така книга – єдина: «Містики запевняють, що в екстазі їм являється кулеподібна зала із величезною круглою книгою, нескінченний корінець якої проходить по стінах; їх свідчення сумнівні, мова незрозуміла, Ця сферична книга є Богом» [71, с.146]. З іншого – йдеться про виправдання, книги апології і пророцтв, які назавжди виправдовували діяння кожної людини у Всесвіті і зберігали таємниці її майбутнього. Оскільки виправдання у кожного своє, то кожному доводиться шукати свою Книгу. Відтак усі мешканці Борхесового світу перебувають у постійних пошуках Книги, тобто Бога, Абсолютного Духа, істини, сенсу життя, – усі шукають одне й те саме і разом з тим – кожен своє (чи принаймні одне й те ж, але під різними назвами).

     У поведінці різних бібліотекарів  метафорично представлено різні  позиції сучасної людини стосовно культури. Так, одні шукають опори в традиції, інші нігілістично закреслюють її, треті нав’язують цензорський підхід до класичних текстів. Власне, пізнання Бібліотеки – це пізнання буття, його сутності, адже буття, за Борхесом, можливе лише як буття у культурі (культура як абсолютне буття). Тому пізнання Бібліотеки – це пізнання буття Абсолюту, Космосу, людини.

     Нескінченні пошуки Книги багатьох мешканців  Борхесового світу ставлять у  безвихідь – вони божеволіють. Гинуть, нищать книги та один одного. Таким чином, Бібліотека одночасно містить і благо, і небезпеку, відкриває і приховує таємниці. Автором підкреслюється і постійна зміна ставлення до Книги – від фанатичної любові до такої ж ненависті, від радості й надії до відчаю та зневіри.

     Спершу  Борхес зводить сенс Бібліотеки до однієї істинної книги, а згодом сумнівається у її існуванні, що визначається наявністю  у його Бібліотеці тисячі фальшивих  каталогів, одного істинного та доказу його фальшивості. З одного боку, його Бібліотека – вічна й нерукотворна, з іншого – вона порожня і мертва без допитливого читача. З одного боку, людина замкнена в межах бібліотеки, з іншого – Бібліотека безмежна. Ідея розпаду (есхатологія бібліотеки) підкреслюється метафорою Вавилону у назві, адже якщо первинно бібліотека – це космогонія культури, то Вавилон – як провал грандіозного культурного проекту – її есхатологія. Його Вавилонська бібліотека – це переживання руйнації і роздробленості культури, змішання мов, знецінення всіх зусиль і досягнень «людини культури».