Зарубіжна література

     Втім, треба із сумом констатувати: у  читача, який не знає, що за наругу над ним учинили, ніякого такого враження не виникне. Він просто з насолодою прочитає дотепний нарис про сатиру й відкладе собі книжку, навіть не підозрюючи, що його пошито в дурні. В цьому-то й полягає виклик Борхеса любителям інтелектуального читання: навіть найбільш начитаний ерудит не почувається в безпеці з ним наодинці. Загадувач загадки в будь-якім разі перебуває у вигіднішому становищі, ніж її відгадувач, і не тільки тому, що знає відповідь, але й тому, що може конструювати складність загадки на власний розсуд, інколи геть не жаліючи того, кому доведеться розв'язувати цей хитрий вузол. Борхес мав безмежний матеріал для загадування, бо все життя мандрував від бібліотеки до бібліотеки. Від домашньої книгозбірні батька до філії міської бібліотеки (де Борхес працював з 1937 по 1946 рік і написав чимало своїх шедеврів, але стверджував, що провів у її стінах «дев'ять глибоко нещасливих років»), а потім, після повалення режиму Перона, – до почесної посади директора Національної бібліотеки Аргентини.

     Ось тут уже саме час обговорити природу ошуканства, яким наповнена постать великого Борхеса і про яке було заявлено на сторінках цього тексту вище. Борхес і справді видається найграндіознішим облудником в історії світової літератури. Але це не є облудність афериста – це радше шляхетна брехливість таємного агента. Хорхе Луїс Борхес виявився блискучим таємним агентом читацького світу, що проник за священні лаштунки письменства. Він не вмів нічого, крім як читати, але доля змусила його навчитися писати. Борхес не міг робити цього як письменник: Господь не наділив його письменницьким талантом – таким, яким його розуміли в доборхесову добу. Але він був неперевершеним читачем, він жив у бібліотеці, у прямому й переносному значенні цього слова, його світ був бібліотекою, і бібліотека була його всесвітом – саме таким він зобразив його у відомому оповіданні «Вавилонська бібліотека», яке й досі гіпнотизує будь-якого книгомана в будь-якому куточку світу. Цей всесвіт зовсім не був осередком щастя й затишку: дев'ять років бібліотечної роботи, як пам'ятаєте, митець назвав «глибоко нещасними», а в дитинстві соромився своєї книжності. Але світ тексту однаково був єдиним, що піддавався його розумінню, і весь інший світ став для Борхеса просто текстом.

     Отож  він винайшов шлях перетворення читання в писання – і, сам того, певно, не бажаючи, відкрив кожному читачу шлях до творення літератури, зруйнував кордони між читацьким і письменницьким існуванням. Нагромаджуючи в текстах свої бібліофільські загадки, Борхес фактично запросив кожного свого читача до співавторства, адже кожен розуміє його есеї в тій мірі, в якій спромагається розв'язати авторські головоломки.

     Хорхе Луїс Борхес, власне, прожив дуже плідне і розмаїте життя. Поки не відмовив зір, Борхес активно співпрацював із не менш ніж дюжиною часописів, серед яких були такі вагомі, як солідний літературний журнал «Носотрос» або авангардний «Сур», котрий доволі швидко здобув велику вагу в літературному світі Аргентини і при витоках якого стояв Борхес та деякі його товариші. Він об'їздив півсвіту, він читав лекції про всіляку всячину, починаючи від середньовічної німецької поезії та закінчуючи китайськими містиками й кабалою, він був президентом Аргентинського товариства письменників (однієї з небагатьох опозиційних до Перона організацій) та професором англійської й американської літератури в Буенос-Айреському університеті (вже після повалення президента Перона).  

     1.2. Концепція філософії в творчості Х.Л.Борхеса

     У різних літературах та різних епохах, постать автора-філософа з’являється часто. У Римсько-католицькій церкві таким голосом був Лукрецій; в Персії – Омар Хаям; в Італії – Данте Аліг'єрі; в Англії, та людина – це Шекспір; в Іспанії – Кеведо; у Франції – Вольтер, Камю, Сартр; в Аргентині цей автор-філософ ХХ століття – Борхес.

     Борхеса відрізняло від професійного філософа, як такого, той факт, що він оцінив доктрини в інтересах естетичних функцій. Перед будь-яким неправильним тлумаченням Борхес безпосередньо визнавав, що: «Я не філософ, не метафізик. Єдине, що я роблю – це експлуатую або досліджую – це більш благородне слово – літературні можливості філософії» [7, с.15]. В іншому абзаці він зазначає: «Я не винайшов жодної теорії світу. Взагалі, оскільки я використовував інші системи метафізики і теології для літературних цілей, читачі вважали, що я визнавав відверто ті системи, коли дійсно єдине, що я робив, це скористувався їхньою перевагою для моїх цілей. Також, якщо б було необхідно визначити себе, то я, себе визначив як аґностика, тобто, людину яка не вважає, що знання – це можливе» [7, с.17]. Борхес насамкінець стверджував те, що для нього було занадто: «Я не мислитиль» [7, с.17]. Тут Борхес зазначав, що для нього філософ – це та людина, яка присвячує себе думці так, як Шопенгауер, Кант, Берклі.

     Сьогодні  знов багато повертаються до обговорення, чи був Борхес філософом, чи оповідачем і поетом, який цікавився філософією. Доречно навести виступ Борхеса про Фернандеса Маседоніо у 1952 році: «Філософ –це та людина, знавець філософської історії, у її хронології та у різних розгалуженнях філософських шкіл...» [40, с.23]. Але важливим є те, що він проголосив, що Маседоніо «був філософом тому, що він палко бажав дізнатися, хто ми є, (якщо ми щось є) і, що або хто є всесвіт...» [40, с.23]. Виходячи з тієї точки зору можна визначити, що Борхес – це філософський письменник, який розкриває філософські ідеї з точки зору літератури, яка зв’язує різні контексти, оцінюючи перш за все фантастичну сторону віри над своєю онтологічною правдою. У «Частковій магії Кіхота» (твір включений до збірки «Інші Інквізиції»), Борхес пише: «Винаходи філософії є не менш фантастичні, ніж мистецтво...» [7, с.276]. У короткому огляді книги про смерті, яка опублікувалась у «Сурі» в 1943 році і була передрукована у «Дискусії» визнав, що антологія фантастичної літератури, яку він компілював, не повна тому, що не включала філософські твори. Які це чуда Уельса або Едґара По – квітка, яка прибуває до нас з майбутнього, з померлої людини, яка перебуває під гіпнозом – протиставлені Божими створінням, з ретельною теорією одного створіння, що якимось чином це троє і, що в самотність триває поза часом; що це камінь беозару перед установленою гармонією, хто є єдинорогом перед Трійцею, хто як Піміо Апулей перед розмноженням Будди Великої машини, що це всі ночі Шехерезади, поряд з одним аргументом Беркла? Оригінальність Борхеса як автора полягала в тому, що він досяг цього раніше, як будь-який інший письменник, помітив співвідношення  між думкою і текстом. Коли Борхеса запитували про його пристрасть до метафізики, він виправдовувався так, що «те, що за звичкою має звичайне місце у філософії, може бути новиною в оповіданні» [40, с.23].

     Хоч Борхес не був філософом у професійному або традиційному розумінні цього слова, це не перешкоджає нам вивчати його внесок у філософський напрямок. У своїх творах, Борхес, був заохочений бажанням представити метафори з філософським змістом. Він тільки обдумав шлях, яким запропонувати в них таємниці, і не шукав форми щоб їх пояснювати. Дунравен, персонаж із «Абенхакан Бохарі, який помер в своєму лабіринті» (включений в збірку «Алеф»), говорить в одній частині, що «розв’язка таємниці – це менше, ніж сама таємниця» [7, с.372]. Цією фразою Борхес дає зрозуміти, що його відрізняє від філософів, які переважно упираються у відкриття різних таємниць, даючи для них аргументації. Частково, його бажанням було подати читачеві теми, які зробили філософією великою: час, азарт, смерть, ідентичність. Його найважливіше досягнення полягає у тому, що своїми творами він давав можливість тисячам читачів познайомитись із філософськими проблемами, що в іншому разі, мабуть, для них би залишились непізнаними. З другого боку, його ставлення до філософських проблем – це є незабутній спадок: очевидно, він не залишає за собою нову систему. Не винайшов і не змінив закони логіки. Не залишив жодної теорії про буття або суть. Але в філософській панорамі, що характеризується виснаженням зразкових епістемологів, обмеженням історичності, заплутуванні суб’єктивності, поширенні філософських акцій і етичних цінностей, Борхес зміг передати мислителям, що стиль думки – це результат переконаності. Коли він значно принизив важливість філософії, як догми, що допускає розуміння всесвіту в цілому, прокладає новий шлях, який імпонує розгляду наново старих, забутих проблем.

     Борхес  прочитав Ніцше, який допускав доктрину вічного повернення, та Шопенгауера, чию головну книгу – «Світ, як воля і репрезентація» – цитує багато разів у своїх творах. За словами Борхеса у пролозі до своєї книги «Артіфісіос», датованої 1944 роком, він порівнює одного з своїх улюблених авторів, Маутнера, з Куінсем, Стівенсоном, Честертоном, Шоу і Леоном Блойєм [7, с.372]. Маутнер справив на Борхеса великий вплив. Безперечно вплив його робіт можна відчувати у Борхесових. Можемо знайти, наприклад, тимчасову інтерпретацію мови в новелі «П’єр Менар, автор «Дон Кіхота»; в збірнику «Tlon, Uqbar, Orbis Tertius»; у «Спрачікрітік» показана розбіжність між мовою і реальністю; в «Еми Цунц» безпосередньо розкрита «Уортабергяуде», або забобонна сила слова – тобто віра в те, що існування слова підтверджується через існування предмета – у короткій розповіді «Тема зрадника та героя» розкривається той же аспект; в «Голубих тиграх» розкривається теза недостатньої логіки при спілкуванні; у творі «Інший» аналізується проблема, метафорична природа у мовленні, говорінні.

     Іншими  мислителями, які цікавили Борхеса, були: Платон, Арістотель, Плотіно. У передмові до «Історії вічності» Борхес пише: «...Спочатку говорю про платонічну філософію; у творі, де є присутнім прагнення до суворої хронології, слід було б більш розумно почати із шестиметрового Парменідеса» [7, с.243].

     З іншого боку, захоплювався Берклом, Гуме та Брадлом, чиї книги він познаходив у бібліотеці батька. Величезну увагу відчув до Бертрана Расселла і до Алфреда Норта Уітехеда. Також до Спінози, після чого Борхес надумав написати есе про філософію Спінози, але зупинила його підозра, що не «зміг би пояснити іншим те, що сам я не можу собі пояснити» [40, с.12].

     У Борхеса є багато із єврейської та східної філософії. Із будизму Борхес прийняв ідею безмежності, яка його дуже сильно притягла. Кант говорив, коли описував антимонії, у «Критиці чистого розуміння», що людський розум відчуває помилково час без початку і кінця. А Борхес навпаки захоплювався тією можливістю нескінченності, що зменшувала вартість, надану датам. Із єврейської філософії бере для себе кабалу, слово, яке етимологічно означає «традиція» і, що можна підсумувати як намір розгадати через Біблію таємниці всесвіту, первинного джерела буття.

     Багато  вчених намагалися визначити філософську  тенденцію Борхеса як письменника: для Х.Реста Борхес – це номіналіст, Х.Нуньо запевняє, що Борхес був дослідником платонізму; А.М.Берренчера вважала його завжди пантеїстом-нігілістом, а тим часом Хайме Аласракі вважав Борхеса пантеїстом спінозистом. Для Баеса Борхес не належав до жодної із тих шкіл, він був – у своєму світогляді – особистий, щоб закритись або надати перевагу одному напрямку і так обмежитись на частковому світогляді. Треба мати на увазі, коли хочемо його класифікувати, що Брохес полюбляв аргументувати парадокси, створювати інтелектуальні ситуації, які б збентежували читача, відстоювати незвичність. За цими принципами він і писав свої твори. Повторюючи Борхесові слова, те що його чарувало від різних філософських напрямків, – це їхні можливості на літературній ниві. Будь-яка думка, що бентежила або ощасливлювала його, ставала його думкою та ідеєю для оповідань. Борхес не є філософом тільки тому, що постарався збудувати дійсну систему пояснень. У «Перевтіленні черепахи» (включеному до збірки «Дискусії») писав: «Дуже ризиковано думати, що координація слів (філософія це не є інша річ) може зображувати всесвіт» [7, с.123]. Борхес вірив, що філософи з метою пристосування фактів до систем, які вони винаходили, мусили обманювати слова. Тому він вирішував не бути послідовником тої чи іншої течії, але це не завадило йому шанувати силу філософії. Однак, очевидно, із всіх можливостей філософії йому більш припала до душі ідеалістична течія. Можна уявити, що Борхес плагіював ці ідеї, додавав свою точку зору та перетворював так, як всі інші речі, до яких доторкався, у свій особливий «Борхіанський» світ.

     Найкращий приклад – оповідання ідеалістичної  філософії є у збірці «Сад розгалужених стежок», «Tlon, uqbar, Orbis Tertius». У цьому тексті Борхес уперто відкриває та доводить існування світу під назвою Тлон. Оповідання написане за зразком наукової літератури, де Борхес показує всі теоретичні та документальні факти, щоб підтвердити існування цього світу. Доводить, що про Тлонів згадується у ХІ томі Англоамериканської Енциклопедії. Борхес описує у творі філософію Тлона, їхню абетку, мову, літературу та порівнює їх світ із членством таємного товариства. У цій історії очевидно, що головний герой є думка, яка протиставляється в діалектичних можливостях. Розповідач – це просто свідок будь-чого зовнішнього, яке його переповнює.

     Він досліджує десятки тем, але його зацікавлює та, де реальність виступає книгою, як прототип. Борхес уявив книгу, яка стирає минуле і створює майбутнє. Відновлює фантастичну утопію з іронічним тоном. У кожному моменті історії можна порівняти їх з текстами Джоната Свіфта – Мандри  Гулівера – або Вольтера.

     Отже, Борхес не був філософом у професійному або традиційному розумінні цього слова, але це не перешкоджає нам відзначити його внесок у філософський напрямок. У своїх творах, Борхес, був заохочений бажанням представити метафори з філософським змістом. Він тільки обдумав шлях, яким запропонувати в них таємниці, і не шукав форми щоб їх пояснювати.

Розділ  ІІ. Літературний світ Х.Л.Борхеса 

     2.1. Час і простір  як полюси літературного  світу письменника

     В взаємодії між людиною і світом, в його сприйнятті і зв'язку, концептуальна структура стабілізує відношення між об'єктами і подіями і їхніми зображеннями в лінгвістичній або логічній формі. На противагу до цієї стійкої ситуації можемо сказати, що це – вигадки Борхеса, які мають справу з своєрідним обставинним світом, в якому стосунки між зображенням і представленими напливами, тобто ситуації, які зображаються, як такі, що стають неможливими.

     Маємо дві можливості їх зрозуміти або сприймати.

     1. Розповіді – ці розкішні конструкції, що належать фантастичному, неможливому почуттю і таким чином не мають відношення до реальності людського пізнання.

     2. Вони фантастичні і реалістичні водночас, але не на вищому рівні реальності, де працює пізнання і зображення, а на – майже зернистому рівні. Тоді реальність з'являється, не як підлегла до лінгвістичної або логічної форм щоденного життя.