Зарубіжна література

     Всі речі є слова

     мови, в якій Хтось або Щось, ніч і  день,

     пиши  цю безмежну незрозумілу мову,

     яка вважається історією світу [7, с.346].

     Поезія  Борхеса, це поезія без великих новин  стосовно формальності – з одного боку – з іншого, це поезія літературних знахідок, де містично асоціюється  та співвідноситься, екзотеричне із езотеричним, що відшкодує буття  та існування і, що об'єднує екзотичне (нордичне) з гаучиським і так додає до поезії художню пропозицію. Борхес творив літературу з філософії і філософію з літератури. Праця Борхеса – це гіпотеза  літератури. Темами його творів так, як і його історій, були смерть, час, етика, особиста ідентичність. При згадуванні сліпоти, наприклад, указує напрямок до гностичних перспектив.

     У «Поемі дарів» та в «Другій поемі дарів» для багатьох критиків його творчості Борхес найкращий як поет. У цих поемах він дякує, перш за все, за книги. Пише в першій поемі:

     Я, що зобразив собі рай

     під виглядом Бібліотеки [7, с.235].

     У другій поемі :

     ... за розум, що не припиняє  снитися

     жодним  планом лабіринту ...

     ... За Шопенгауера,

     що, можливо, розшифрував всесвіт...

     За  останній день Сократа ...

     за  Берклі, невинного, як пташина ....

     за  Сенеку  і Лукано, Кордобу,

     що  раніш за іспанців вони написали

     всю іспанську літературу ....

     за  Зенкову черепаху і Ройсову карту...

     за  мову, що може симулювати розсудливість...

     За  Уітмена і Франциска Асізького, що вже написали

     поему...

     За  сновидіння і смерть,

     ті  два приховані скарби,

     за  інтимні дари, які замовчуються,

     За  музику, таємну форму часу... [7, с.237].

     У хорошій поемі кожне слово  дивиться читачеві в обличчя. У цих  і інших поемах Борхеса відчувається не те, що щось нове дає нам, але те, що беремо участь в пам'яті чогось незабутнього, чого не знали. Так, як у випадку з великими філософськими ідеями, які переважно є питаннями, а не відповідями, які відкриваємо як забуту частину нас. В пролозі до «Глибокої троянди» Борхес писав: «Мета серйозного поета полягає в тому, щоб відновити слово, хоч частково, його первинні і нині приховані переваги. Два обов’язки повинен виконати кожний вірш: «повідомити факт і доторкнутися до нас фізично, як близькість моря»» [7, с.37]. За словами Ф.Баеса, «у своїх поезіях Борхес досяг того, що старовинні і дивні думки змогли доторкнутися фізично читача. Із всіх поетів, яких читав, Борхес – це єдиний, який зміг створити мені відчуття свободи завдяки магії деяких віршів. Його найбільше досягнення, безперечно, полягає в тому, що він зрозумів, що емоційна правда це ціль, а не лише засіб у поемі».

     Творчість Борхеса має в собі того ексцентричного коана, якого згадує Зенон у своїх творах. Його «Повне зібрання Творів», які парадоксально, рік за роком виявляються не такими повними – на сьогоднішній день щоразу знаходяться нові збірники його творів, які не увійшли у Повне Зібрання – являє собою заплутане читання і є більш, ніж збірник творів, – підручник таємниць, які виявляють різноманітні аспекти світу і у той же час вони заплутують нас.

     Борхес, захоплений лабіринтами і дзеркалами, готував своє Повне зібрання творів неначе коридор лабіринтів, спроможний до віддзеркалення безмежності: повторює метафори, теми, повні абзаци есе або коротких оповідань, перекручує дані, створює уявних авторів і книги, щоб досягти своєї мети. Кінцеве зображення, яке нам передає, це повне зібрання, те, на сторінках якого знаходиться всесвіт і, можливо, що «Бібліотека Бабеля» – одне з оповідань, включених до збірки – це часткова біографія читача, який намагається підійти до них, до пошуків ключів, що все обгрунтовують або пояснюють.

     Можна погодитись із словами, які написав Баес у своїй доповіді, надрукованій у літературному журналі «Летралія – тіерра де лет рас», що можливо існує та сторінка Борхеса, що містить в собі п’ять передумок, які за словами Ф.Гойла, знищили б поняття теперішньої цивілізації, тієї, яку знаємо. «Щоб не було абсурдно подумати, що цієї ночі хтось прочитає цю сторінку – або вже її прочитав – щоб хтось із присутніх в цій залі зрозумів все і з абсолютною упевненістю знав, що він не той, про кого він сам думає, а інший, інший, який живе справжнім життям і, що його сновидіння зображають лише картини, на які його надихає ніч, щоб пізнати цю реальність, що він належить собі – тобто іншому» [16, с.33]. 

     2.3. Образ класичного аргентинського героя в творчості Борхеса

     Історія Аргентини нараховує всього кілька століть (освоєння її почалося тільки в XVIII столітті), але цей час було надзвичайно насичено політичними та культурними подіями, завдяки яким сформувалася держава з багатою та самобутньою культурою. Літературний процес протікав в країні також прискорено, надзвичайно бурхливо і цікаво. Визначальним у цьому сенсі стало XIX століття. Літературні течії змінювали одина одну настільки ж швидко, наскільки швидко змінювалися суспільно-політичні настрої: у 10-ті роки панувала класицистична поезія, з 30-х по 80-ті – романтизм, потім модернізм в поезії, реалізм у прозі. Неважко здогадатися, що кожна нова література шукає своїх національних героїв. В Аргентині таким героєм став гаучо – типовий мешканець степових просторів, званих пампою. Образ гаучо зародився разом з країною і протягом всієї історії, з'являючись у творах різних авторів, розвивався і переосмислювався. Аргентинський фольклор був тісно пов'язаний з гаучо. Одними з перших, хто використав цей образ, були поети – гаучісти, в 30-ті роки XIX ст. з'явилося навіть поняття – «поезія гаучо» – книжково-письмова течія, що виникла у взаємодії літературної і фольклорної традицій. У Борхеса відсоток оповідань та есе про гаучо не такий великий, але сам автор визнавав, що цей образ і тема національної аргентинського характеру завжди були йому близькі й важливі для нього.

     У 1933 році Борхес пише оповідання «Чоловік з рожевого перехрестя», яке пізніше входить до збірки «Всесвітня історія підлоти» (1935). Оповідач, він же один з головних учасників подій, розповідає Борхесу про один випадок з Росендо Хуаресом і Франсіско Реалем. Головний герой не може перенести образи, які чужинець Резатель, Франсіско Реаль, завдає Росендо Хуарес, славнозвісному «сміливцю» з його поселення. Головний герой, пригнічений образою Резателя і боягузтвом Росендо, в темряві ночі вбиває кривдника. У цьому оповіданні Борхес втілює в літературну форму, пануючий в середовищі гаучо, культ ножа і хоробрості. Письменник дозволяє нам поглянути зсередини на життя і переживання гаучо. Він виключає повністю свою оцінку того, що відбувається, передаючи події з точки зору і вустами їх безпосереднього учасника, який судить про все згідно з логікою, принципам, моралі, прийнятої в його середовищі. «Росендо Хуарес на прізвисько Різник був верховодою в нашому селищі. Він по-справжньому володів ножем (...). Умів похизуватися в кіломбо, заявляючись туди на своєму вороному у збруї, прикрашеній срібними бляхами. Чоловіки і собаки його поважали, і жінки теж. Всі знали, що на його рахунку двоє вбитих» [7, с.341]. Такий вже звичний нам образ злого гаучо: сміливість, ніж, кінь,«нещастя». Але немає ніякої оцінки ззовні, тільки сприйняття людини його середовища. Зауважимо, що в цьому оповіданні Борхес ще активно використовує місцеву лексику: кіломбо, канья, мілонга і т.д., але це і зрозуміло, адже оповідач – гаучо. Резатель приходить у село здалеку, щоб «знайти чоловіка, який покаже йому, що таке сміливець і герой», але Росендо не хоче з ним битися і чи то випадково, чи то навмисно викидає ніж у річку [7, с.342]. Тут же від нього всі відвертаються, освистують, його жінка йде з переможцем зі словами: «Він не чоловік, він усіх нас обманював» [7, с.345]. Виходить, що відвага – це найголовніше якість для гаучо, для чоловіка, саме по ньому судять про людину. Боягузтво Росендо зачіпає головного героя за живе, він приймає образи Резателя на свій рахунок і не може дозволити, щоб чужинці вважали їх боягузами. Тієї ж ночі він розправляється з противником. Його дії продиктовані гордістю і бажанням помститися, ненависть до Резателю проходить у нього тільки тоді, коли той вмирає. Справедливість ножа – ось єдина відома йому і можлива в їх середовищі справедливість. Але головного героя, незважаючи ні на що, не можна назвати безстрашним сміливцем – прибулець відкинув його, «як цуценя, плутаються під ногами» [7, с.342]. Крім того, він з обережності або зі страху не зізнається, що вбивство чужинця – його рук справа, хоча цим він міг заслужити загальну повагу. Але в той же час герой благородно захищає Луханеру, на яку падає підозра, чим добивається її прихильності. Можна припустити, що вбивство Резателя стало якимсь поривом, спробою довести собі власну непересічність і здатність на чоловічий вчинок, так само як і захист Луханери. Сміливість – це єдиний закон, релігія, міфологія та історія яка існує для гаучо. Але не кожен здатний жити у відповідності з цим законом. Оточуючі ж приймають тільки переможців. Тому Луханера приходить вночі до героя як до свого захисника і переможця. Переможені ж нікому не потрібні, про них відразу забувають: «Був справжній чоловік, а тепер потрібен одним тільки мухам» [7, с.342].

     Про відвагу, як життєвий принцип гаучо  і інша розповідь – «Кінець» (зі збірки «Вигадані історії», 1944). Мова йде про епізод зустрічі Мартіна Ф'єрро з негром, який чекав сім років, щоб помститися за смерть брата. Але читач розуміє, в чому справа і хто є хто тільки в кінці. Письменник по суті переказує своїми словами частину всенародно відомої поеми Ернандеса і дописує свій фінал. Борхес творить у цьому оповіданні іншу реальність: з одного боку, нам представлений інший, ніж у Ернандеса варіант розвитку долі Мартіна Ф'єрро, з іншого – сама картина і обстановка розповіді дуже реалістичні. Події, побачені очима старого напівп'яного гаучо, представлені без найменшого відтінку героїзму. Це його реальність. Лише тонкими натяками автор підводить нас до розгадки сюжету: «Він продовжував відвідувати пульперію, ніби чекав когось» [7, с.435]. Зустріч супротивників проходить спокійно, вони шанобливо розмовляють один з одним, лише в голосі Мартіна Ф'єрро чутна втома: «Він постав перед негром і з дивною втомою додав: – Облиш гітару. Сьогодні на тебе чекає інша гра» [7, с.435]. Також він застерігає від сутичок, поєдинків, різанини своїх дітей, він не хоче, щоб вони йшли в цьому сенсі по його стопах: «Сказав, між іншим, що людина не повинна проливати кров іншої людини» [7, с.436]. Для борхесівського Мартіна Ф'єрро ніж і вбивство – це доля, яка йому зумовлена, і яку вже не змінити. Але він вже не гордий цим, скоріше він змирився. Негр просить героя тільки про одне – проявити в поєдинку всю свою сміливість, як сім років тому. Так помста буде справедливою. Він домагається свого – Мартін Ф'єрро убитий. Але, виконавши свій обов'язок, він стає ніким: «Завершивши свою праведну справу, він знову став ніким. Точніше незнайомцем, якому вже нічого робити на землі, бо він убив людину» [7, с.437]. Людина, в ім'я честі готова на все, він раб помсти. Але це не приносить йому щастя і не робить честі. Він став ніким. Борхес показує цей «історичний» момент без найменшого натяку на важливість і значущість того, що відбувається. Він загострює увагу на індивідуальності ситуації, її буденності, безглуздості і невідворотності.

     Культ відваги і ножа знаходить нові відтінки в оповіданні «Південь». Головний герой – Хуан Дальмау відправляється до своєї садиби на Південь, щоб відновити здоров'я після важкої хвороби, і ця подорож стає і подорожжю в минуле: «Безлюддя було цілковитим і мовби навіть ворожим, і Дальману здавалося, що він подорожує в минуле, а не тільки на Південь» [7, с.337]. Слід зауважити, що багато дослідників трактують цю подорож як «інший» момент, тобто той варіант долі героя, який він проживає в іншому часі та просторі (для Дальмау це стан гарячки і марення під час хвороби). Реальна ця подорож чи ні, але вона приймає несподіваний оберт. В Альмасені його намагається втягнути у сварку компанія п'яних гаучо, Дальмау намагається уникнути конфлікту і піти, але господар закладу називає його по імені, що зобов'язує героя відповісти кривдникам. Він перебував в атмосфері справжніх гаучо, як ніби перенісся в минуле: «... справжні гаучо на зразок цих залишилися тільки на Півдні» [7, с.337]. Гостре відчуття іншого світу, змішаності тимчасових планів надає героєві атмосфера Альмасену, а посилює це почуття і додає якусь таємничість присутність старого гаучо: «На підлозі біля стійки сидів, скорчившись, без жодних ознак життя, старезний дід (...). Він був темний, низькорослий і сухий і, здавалося, перебував поза часом, у вічності» [7, с.337]. Образ старого гаучо асоціюється у героя зі знаком Півдня, зі знаком вічності. Він – втілення найважливіших для аргентинця якостей: сміливості та честі. Тому не випадково, що саме від нього Дальмау отримує зброю, коли справа доходить до сутички: «З свого кутка раптом ожив старий гаучо, в якому Дальмау бачив знак Півдня (свого Півдня), кинув оголений кинджал, що впав прямо до його ніг. Немов би Південь вирішив, що Дальману слід відповісти на виклик» [7, с.338]. Задирає його молодий компадріто робить це без причини, за для бажання познущатися над чужинцем. У його свідомості існує тільки один закон – закон ножа, який дає йому єдиний вибір: «вбити або померти». В оповіданні перед нами постають два обличчя аргентинського суспільства: інтелектуал Дальмау і компадріто, що живе за законами пампи. Відзначимо,що така двоїстість існує і в самому головному герої, в його душі теж відбувається своєрідний поєдинок: б'ються його європейський та аргентинський початки. Але, врешті-решт, перемагає друге. Незважаючи на те, що Дальмау знає, що він приречений, тому що не вміє битися на ножах, він вирішує прийняти виклик і врятувати свою честь. Така його доля, його справжнє призначення: «Переступаючи поріг, він відчув, що померти в поєдинку від удару ножем, борючись під чистим небом, стало б для нього звільненням, щастям і святом в ту першу ніч в лікарні, коли в нього встромили голку» [7, с.339]. Звичайно, смерть – це не те, чого він бажає, але він підкоряється бажанню серця і приймає смерть під відкритим небом. Слід сказати, що існують різні трактування «Півдня»:

     а) Дальмау «їде» туди після смерті (майже як в оповіданні «Інша смерть»);

     б) це варіант долі героя;

     в) смерть Дальмау знаходить в лікарні, а поїздка – його хворобливе марення;

     г) їде на Південь, але «через» минуле.

     У нашій роботі ми спираємося на останній варіант про те, що герой поїхав умаєток, але «через» минуле.

     Дуже  схожий сюжет ми виявляємо у вірші «Уявлені вірші» (1943), який увійшов до збірки «Інший і колишній» (1964). Сам вірш – думки вмираючого доктора Франсіско Нарсісо де Лапріда, якого вбиває повстанець-гаучо. Доктор Лапріда – «досвідчений правознавець, який сповістив свободу цим варварським краям». Він, як і Дальмау, наукова європеїзована людина, і, не маючи іншого виходу, рятуючись від погоні, біжить на Південь:

     Я, думав прожити зовсім інакше,

     Серед параграфів, статей і книг,

     Помру в рідинах під відкритим небо

     І все-таки я потай торжествую,

     Як  ніколи: я нарешті знайшов

     Свою долю на цьому континенті [7, с.339].

     Він сприймає, як і Дальмау, смерть під  відкритим небом як свою справжню долю. Зауважимо, що ні Дальмау, ні Лапріда  не вибирають цю долю, вона наздоганяє їх. Лапріда, як і Дальмау, спокійний  і рішучий. В останні хвилини життя він знайшов себе – свій аргентинський початок, точніше, свою аргентинську смерть «під відкритим небом»:

     Ось він, перший

     Удар  заліза, що розпоров груди,

     Навахо, грузне в горлі [7, с.339].

     При такому погляді, може здатися, що Борхес ідеалізує різні і вбивства. Але  за власними словами письменника «ця атмосфера його гнітила» [7, с.339]. Він сприймав бійки і різні як невід'ємну частину історії своєї країни і психології свого народу.

     Розповіді про гаучо з'являються в зрілій творчості Борхеса епізодично. Кілька таких творів ми знаходимо в збірці «Алеф» 1949 року. В оповіданні «Мрець» мова йде про життя Бенхаміна Оталори. У 19 років він перемагає у двобої, знаходить впевненість в собі і біжить в Уругвай, де знайомиться з місцевим ватажком Асеведо Бандейра. Молода людина стає одним з людей Бандейри, і через рік він вже справжній гаучо. Ним опановує думка зайняти місце старого ватажка, йому дістається його кінь і жінка. Оталора навіть підмовляє охоронця Бандейри. Здається, все складається, як не можна краще, але під час одного свята він розуміє, що його зрадили з самого початку і дозволяли збуватися його честолюбним планам лише тому, що вважали його вже мертвим. Охоронець Бандейри вбиває Оталору. «Істина відкривається людині одного разу в житті, часто вона трагічна» – так можна сформулювати основну ідею оповідання. Для Оталори такий момент настає перед смертю: «Оталора встигає зрозуміти перед смертю, що його з самого початку зрадили, що він був заздалегідь приречений, що йому дозволили любов, владу і тріумф, тому, що вже вважали мертвим, тому, що для Бандейри він був вже мертвий» [7, с.467]. У цей момент настає прозріння. Борхес, без сумніву, створює загальну картину життя гаучо і їх моралі, але насправді його цікавить окремо взята особистість з її внутрішнім життям і протиріччями, в основі яких часто лежить зіткнення людських почуттів, емоцій, слабкостей з тими правилами, які прийняті в середовищі гаучо. Так, сміливість «напоказ» і честолюбство Оталори створюють йому на час ілюзію переваги. Йому хочеться стати тим, кого «шанують і бояться», почуває себе здатним очолити загін контрабандистів, але він обманюється. Часто він відчуває приниження, іноді їм рухає догідництво: «Він відчуває себе трохи приниженим, але задоволеним» [7, с.467]. Оталора вирішує грати проти правил, спробувати змістити того, хто в реальності сильніше його. Йому лестять жарти інших гаучо, про те, що той мріє вибитися в начальники. Всі, крім нього самого, бачать його сутність, Оталора ж не бажає глянути правді в очі, що і коштує йому життя. Підкреслимо ще раз, що визначальним у цьому оповіданні стає момент істини, коли головний герой за секунду до смерті розуміє всю правду.