Зарубіжна література

     Борхес  – це, один із авторів, який створив  свою власну термінологію. Він має  тенденцію змішувати великі філософські питання у змісті своїх коротких оповідань та есе. Часто вони правдиві, інші переходять до другої стадії – іронії – та утворюють правдоподібні факти залежно від точки зору Борхеса.

     Так ми починаємо розтлумачувати так  званий борхіанський світ. Але перш ніж перейти до аналізу, треба  мати на увазі борхіанські ідеї щодо читання і взагалі значення книг та їхнього впливу на людину. Щоб читати твори Борхеса, потрібен елітний читач, і це вже підтверджували перші критики його робіт.

     Ми  знаємо, що Сервантес показав нам у своєму творі «Дон Кіхот», як через читання Дон Алонсо Кіхано був перетворений в Дон Кіхота і як він перевтілює світ і людей, що навколо нього, в літературу і вигаданих персонажів.

     Таким фактам – перевтілитися через  книгу і перетворити світ на книгу (фізично і ментально) – Борхес протиставляє ці два класи існування, щоб одержати чисте відображення, відчужене, до межі можливого, від матеріальності. Наділяє твори багатою фантазією у межах реальності і нерухомості у так званому борхіанському читанні. Але таке читання вимагає, як це не дивно, конкретного типа читача понад усім на даний момент, коли «вже не залишається читачів, у прямому значенні цього слова, а всі стають тільки потенційними критиками» [67, с.32]. Теперішній читач, за словами Борхеса, страждає забобонами. Читач все хоче розуміти.

     Борхіанський  читач користується славою як читач, який не уникає  технічних дрібниць, а читає в тиші. «Вже практикується читання в мовчанні, це позитивний центом», стверджує Борхес у своєму есе «Забобонська етика читача» [67, с.23]. А з часом, у своєму дослідженні походження культу книг написав: «Та людина (Святий Амбросіо) переходив безпосередньо від писаного знаку до інтуїції, нехтуючи дзвінкий звук. Це незнайоме мистецтво, яке він увів – мистецтво тихого читання – привело до чудесних наслідків. Після довгих років це мистецтво привело до поняття книги як мети, а не як інструменту досягнення мети» [67, с.23]. Коли питання іде про Борхеса, то він сам відповідає у своїх творах, що вважає себе не письменником, а читачем:

     Хай інші вихваляються сторінками, які написали;

     а мені гордять ті, які я прочитав [7, с.334].

     У цьому способі все життя Борхеса  минає перед ним як відкрита книга, і в дитинстві:

     Повільно  сторінки гортає дитина і серйозно

     мріє  з туманами, речами, про які ще не знає [7, с.231]. 

     І так само у старості, таким чином – читання, оскільки читання – для Борхеса – це як всесвіт – безмежне:

     Не  закінчу розшифрувати старі північні мови,

     не  опущу стурбовані руки в золоті Сірґуда:

     завдання, яке починаю, це безмежне

     і супроводитиме мене до кінця,

     не  менше таємничий, ніж цей всесвіт

     і я, все ще початківець [7, с.231].

     І тому, що життя це безперервне читання, смерть порівнюється з не розшифрованими символами:

     очікує  тебе мармур,

     що  не читатимеш [7, с.231].

     Ці  концепції, що життя – це книга у борхіанському світі, настання його сліпоти, привиди, нові поняття – універсальна трагедія для спокійного і вічного читача:

     Ніхто не знизує до сліз або до дорікання

     цю  майстерну декларацію Бога,

     що  з чудесною іронією

     дав мені в той же час книги і  ніч

     ...

     Я, що зображував для себе рай

     під виглядом бібліотеки [7, с.232].

     Як  не дивно, Борхес погоджується з Джойсом стосовно способу прийняття життя, коли підтверджує, що «З усіх речей, які мені трапились, осліпити – це не найважливіше» [40, с.123]. І тут можна знайти в цьому підтвердження ознаки борхіанського світу – усміхатись дружно перед неминучим. Це ставлення, яке можна відчути впродовж його творів, надає сліпоті перевагу. Він розглядає цей недолік, як спосіб життя, яке йому і допомогло зустрітися з іншими літературами – маємо на увазі не тільки інший спосіб написання, а відкриття для себе нових літератур. Він відключився фізично від реальності так, як Демокрит Абдера, який «вирвав собі очі, щоб зовнішня реальність не бентежила його» [16, с.33]. У багатьох інтерв’ю, коли питання стосувалося Буенос-Айреса, Борхес підтверджує таку ж  позицію: «Я пам’ятаю Буенос-Айрес, який вже не існує, і, мабуть, ніколи не існував» [67, с.12]. Тобто у його уяві тільки існує його ілюзія, образ, який він сам видумав для себе і який він передає читачеві.

     Цей спосіб життя та постійне читання  – життєве читання – перетворюється на інструментарій його творів. Це не означає, що Борхес сліпим ще читав – для  цього в нього була секретарка, яка вичитувала не тільки нові твори, а і його власні. Означає, що спосіб читання його творів не завжди сприймається. Читач потрапляє у таємну гру, де автор водить його лабіринтами, повторами та нереальними фактами і образами.

     Для Борхеса те, що він писав і те, що читав, – це одне і те саме –  дві сторони одного зображення:

     Мої книги (що не знають, що я існую)

     є так же частини мене, як це сіре лице

     сірих скронь і сірих очей,

     що  марно шукаю в дзеркалах

     і яке пробігаю рукою.

     Не  без гіркої логіки думаю,

     що  істотні слова, які виражаються,

     знаходяться у цих сторінках,

     які не знають хто я, не в тих, яких я писав.

     Краще так. Голоси мертвих

     скажуть мені назавжди [7, с.265].

     Поступово читач входить у чудесні лабіринти  тем. У борхіанському світі теми смерті, часу, лабіринтів, бібліотеки перетворюються на віддзеркалення різних реальних персонажів та історії з фантастикою. Багато із сучасних письменників теж звернулися до цих тем. Наприклад, Умберто Еко у своєму романі «Ім’я рози» надає риси схожі на Борхеса, своєму персонажу Бурґосу. Як і Борхес, Бурґос – це сліпий монах, бібліотекар у своєму власному лабіринті. Хоч сам Еко вважає, що дав персонажу риси притаманні Борхесові, тільки як алегорія, як можливість показати світові свою повагу до Борхеса. Але цей персонаж, як і Борхес, розкриває прихований культ до книг, як і Борхес, живучи в лабіринтах – у романі у вигляді бібліотечного лабіринту – у Борхеса у письмовому та мовному вигляді.

     Тісно пов’язана із лабіринтами у Борхеса  і тема часу. Час  для кожного  по-своєму можна пояснювати. Для  поетів, таких, як Неруда та Енамуно, час  сприймається цілковито з романтичної точки зору:

     Час це рішучий,

     не  звучить свій дзвін,

     Він зростає, ходить,

     всередині нас,

     з'являється  як глибока вода

     в погляді…[7, с.267].

     Поет  є воїн, який зустрічається один на один з часом. Перемагає поет. Він залишає на папері те, що час не зможе змінити, хоч змінюються політики та люди – поезія залишається. Поет є свідомий цієї перемоги, і так Енамуно пише:

     Він, що сказав я, тінь життя,

     скаржиться  часові

     і сьогодні чує її:

     Це  моя тепер, не його!

     Так, самотній читачу, що так прислухуєшся

     голос мертвого,

     Твої  будуть ті мої слова [7, с.267].

     Однак Борхес не погоджується з висловами Енамуна та Неруди. Він вирішив змінити погляд на час. Багато із критиків творів Борхеса – наприклад А.Маркес – порівнюють його із новим Тіресіас, який обманює, щоб потім самому собі заперечити в своїх поемах чи історіях, створюючи лабіринти, з яких не можна вийти. Вони тільки відкривають нові питання та сумніви про мистецтво як таке. Якщо порівняти Борхеса з Енамуном та Нерудою, відрізняє їх те, що для нього мистецтво – це інтелектуальна робота, а не натхнення муз, як вважав По, Бодлер та інші символісти разом з Полем Валері.

     Борхес  забудовує час такий, як йому потрібно для своєї мети. У його поемах час жорстоко розкривається як неминуча реальність: «час живе в мені». Борхес усвідомлює  себе як час у часі, безжалісно знає, що дні минають і що вони – то він сам. І знов повертаємося до лабіринтів: «я не я, ти не я і я не ти».

     У такому світлі Борхес і Кеведо стикаються у так званій метафізиці часу:

     учора минув, завтра не прибув;

     сьогодні  безпосередньо минає без зупинок  на точку:

     я є один, був і один буду, і один утомлений [7, с.286].

     Його  поезія направляє погляд на життя, обмеженість  і простір людства: звідси з’явиться  щиріший Борхес, глибший та екзистенціаліст, який солідаризується сліпо з часом:

     Я що є Час і кров і агонія [7, с.286].

     Той життєвий час претендує на вічність. Борхес знає, що  існує частка людини, яка робить його індивідуальним, не зважаючи на час та простір, залишається  незмінним. Борхес відкриває для своїх поезій безсмертну людину:

     Правдива  причина –

     це  розмиті та загальні сумніви

     про таємницю часу;

     це  здивованість перед чудом,

     що  на зло безсмертних шансів,

     що  на зло, що ми

     краплі  ріки Геракліта,

     щось  залишається в нас:

     нерухомість [7, с.285].

     Це  безсмертя людини погоджується в іншому. Борхес переносить безсмертя на образи всіх, ким він не може бути. На всіх, кого він примарив:

     сліпо претендує душа, арбітрарні продовження,

     коли  має впевнений в інших життях,

     коли  ти сам є дзеркало і подвоєння

     тих, що не досягли твого часу

     і інші будуть (і є) твоя безсмертність на землі [7, с.286].

     Для Борхеса людське існування взаємодіє  із тимчасовими межами. Така взаємодія  розбиває наше розуміння хронометричного  часу. На думку Октавія Пас, який підтверджує, що самотність, яку відчуває людина упродовж свого життя, це ностальгія тіла, ностальгія за минулим часом і простором. Сьогодні людина роз’єднується зі своєю вічністю, «тільки час розділимо на вчора, сьогодні, завтра, на годинах, хвилинах, секундах, людина перестає бути одна з часом, перестає співіснувати із течією реальності» [19, с.93].

     Борхес  відчував глибоку ностальгію, про  яку говорить Пас, тому у його поезіях  часто розкривається повнота  насиченості миті:

     Там, де сни містяться

     у ширині часу, душі відрізняються

     від скутих термінів, що містять

     щоденні завдання [7, с.284].

     Оригінальність  творів Борхеса полягає в тому, що часто залишається чіткий характер розповідного викладу у літературних текстах з метою надання їм філософського забарвлення. Він  включає факти, перекручені дати, вигадує книжки, протиставляє між собою протилежні тези. До такої міри він перекручує дані та форму писання, що про нього кажуть критики, що він «видумав власний стиль, який знаходиться між есе та новелою» [67, с.27].

     2.2. Філософська поезія Х.Л. Борхеса як відтворення міфології світу

     Ґ.Сукре у своїй роботі «Борхес – поет» пише, що Борхес є, як Маларме і Валері, поет поетів, «свята людина, яка досліджує в прототипах, в істотних формах світу» [66, с.44]. Борхес, так само, як у своїх історіях та есе, писав філософську поезію, в якій відновлював непошкоджений спів міфів людської культури та магічне захоплювання ними. Борхес відмовився писати поеми за схемою Едґара По, тобто поеми інтелектуально заплановані. Але його поеми не народжувалися з ініціативи чутливості, а із жорстокого читання по колу або із мотивів, що універсалізують та роблять безчасовим своєрідне походження тексту. Кожна реальність Борхеса перетворюється у текст: раптове, екстраординарне, недоречні речі, набувають в його руках відбірного та симетричного почуття. Вірші Борхеса відгадують таємницю, метафізику, розчиняють реальність, за допомогою поєднання образів та дивовижних метафор. Дивовижно те, що вони вітають і відстоюють безсакральний матеріалістичний стан речей. Неруда і Франсіс Понґе були спроможними віршувати  природну силу речей; Борхес – реальність речей, можливості, що речі є просто азбукою незнайомої книги, всесвіту: