Вишиваний світ Віри Роїк

Відомим біографічним портретним нарисовцем України можна назвати О. Гончара. У своїх художніх нарисах й не тільки художніх, автор бере не лише певні біографічні факти, а й залучає відомості, які дозволяють якомога повніше виявити характер людини, багатства її душі, мету життя. Такими є, наприклад, портретні нариси «Чарівниця» (1971), «Яблуневоцвітний геній України» (1981–1991), «Сурмач» (1971). В останньому, ведучи мову про відомого поета–лірика Андрія Малишка, який рано пішов із життя, О. Гончар відтворює образ свого героя як людини, сповненої творчого горіння, що своєю діяльністю приносить славу своєму народу: «Було в ньому стільки нестримної життєвої енергії, що, здавалось, ніколи не буде їй вичерпу» [15, с. 703]. Публіцист подає портретні характеристики А. Малишка, при цьому намагається показати їх у часовій динаміці.

Спершу  перед нами «зовсім молодесенький, просвітлений натхненням, чистий якийсь, з чубчиком непокірним» [15, с. 614] молодий поет, потім «був Малишко – фронтів, закурений порохом і димами походів, Малишко–сурмач» [15, с. 614], а далі – у повоєнні роки – іронічний, веселий, дотепний, що вже при першому особистому знайомстві пропонує: «Хочеш, підемо до мене обідати?» [14, с. 615]. З роками його «буйна натура поступово входила в береги, тривала недуга наклала на поета свій карб, – аж незвично було бачити Малишка тихим, упокореним… Але спокій був здебільшого зовнішній – в глибині нуртувала та ж, нічим не погашена, пристрасть поетова, й непогамовна вдача, весняна буря його пісень» [15, с. 617]. Слід зазначити, що портретний нарис «Сурмач» має виразне мемуарне начало, що не суперечить параметрам жанру, оскільки йдеться про недавно померлого поета.

Про те, що мемуарність є не випадковою специфічною рисою Гончарових портретних нарисів, свідчить твір «Столітній Панч» (1991). Навівши в ньому кілька мемуарних навіть не епізодів, а лише штрихів, автор виходить на особливо довірливу розмову з читачем, створюючи ілюзію співучасті його як і автора в долі героя. Зокрема, вишиковуючи в один ряд імена митців, чий творчий шлях починався в двадцяті роки минулого століття, рідко кому з яких удалося досягти поважного віку, О. Гончар одним реченням, але особливо інтимним, відтворює трагічну долю цілого покоління, їхню непересічність в історії української культури: «При зустрічі з Петром Панчем, чи з Довженком, чи з Яновським, чи з художником Анатолем Петрицьким не раз думалося: це ж вони з того легендарного покоління «перших хоробрих», що разом зі своїми однодумцями дали українській літературі такий потужний творчий розгін, це ж вони товаришували з Миколою Хвильовим, Лесем Курбасом, веселили Україну своїм блискучим «Літературним ярмарком», це ж він, Петро Панч сказав над могилою Миколи Хвильового своє проникливе прощальне слово…» [15, с. 150–151]. Зовні здається, що письменник–публіцист веде мову про загальновідоме, але оцей інтимний початок («При зустрічі з…») робить портрет надзвичайно довірливим, примушуючи читача задуматися й над своєю роллю в духовній естафеті поколінь діячів вітчизняного мистецтва, кожне з названих імен в якій є знаковим в історії. Не дивно, що далі в О. Гончара з'являються рядки, якими він ніби виокремлює із загалу названих і неназваних видатних корифеїв української культури. З погляду Гончара–публіциста, вони виділяються «почуттям невтраченої гідності, внутрішньої духовної непоступливості, рисами справжньої інтелігентності» [15, с. 150–151].

     Ювілейний портретний нарис. Приводом для написання подібного твору є святкування ювілею відомого діяча культури, мистецтва, літератури, науки і так далі. В даному випадку завдання журналіста полягає у тому, щоб показати той позитивний вклад, який внісла людина до життя суспільства. Щоб нарис не вийшов «парадним», від публіциста вимагається особлива майстерність. Ювілейна дата має бути лише приводом для роздуму про долю людини. Функція журналіста тут полягає у тому, щоб передати читачу духовні шукання особи.

     Як  показує практика, особливою популярністю користуються у читачів нариси про  письменників, діячів культури, мистецтва  і науки. І це зрозуміло. Про людей творчих професій читати завжди цікаво, тому що їх життя представляє постійний творчий пошук. Але в даному випадку інтерес для читачів представляє не аналіз художніх, мистецтвознавчих або наукових творів, а особа творця, його індивідуальний портрет.

     Діапазон  окреслення героя може бути найширшим, починаючи від характеристики його художньої або наукової діяльності і закінчуючи відомостями про творчі задуми і факти біографії.

     У ювілейному портретному нарисі мова може йти як про світосприймання  героя, й події, що вже склалися, так й про його нові творчі пошуки й плани.

     Нарисовці в подібного роду творах, як правило, мають на меті звернути увагу на різні аспекти творчої діяльності людини, виявлявити найбільш значимі моменти духовного становлення особи, оцінити його творчу дорогу, Функція журналіста тут полягає у зверненні уваги читача на праці людини в контексті духовного життя суспільства.

Гарний  приклад ювілейного портретного  нарису – текст Віктора Хоменко із газети «Слово Просвіти» №18, стр. 14 від 5–11 травня 2011 року «Вишиваний світ Віри Роїк».

     «У Сімферопольській галереї Будинку художника відкрито виставку засновниці школи сучасної української вишивки у Криму Віри Роїк. Експозиція Героя України, відзначеної Орденом княгині Ольги, заслуженого майстра народної творчості України, заслуженого художника Криму, лауреата Державної премії Автономної Республіки Крим і премії імені Володимира Короленка – присвячена її 100літньому ювілею.

     Відзначили  його 25 квітня на всеукраїнському рівні  й у Криму, де Віра Роїк жила і  творила з 1952 до 2010 року. Шанувальники таланту Віри Сергіївни матимуть можливість доторкнутися до її творчості, помилуватися унікальними вишивками ще й у Лівадійському палаці, поспілкуватися з її численними ученицями, котрі проведуть виставковий тур по містах і районах усього Криму, побувати на урочистому вечорі її пам’яті. За словами директора Кримського етнографічного музею Юрія Лаптєва, наприкінці на ступного року в Сімферополі заплановано відкрити музей української вишивки імені Віри Роїк. Директор запевнив, що під новий музей уже виділено приміщення, для ремонту якого влада має надати 100 тис. грн. Тут планують розмістити зразки української вишивки, починаючи з середини XIX століття, а також роботи самої Віри Роїк. Адже вишивальниця залишила нам величезний творчий спадок – більше тисячі оригінальних робіт, понад триста з яких майстриня виконала за власними орнаментами. Віра Сергіївна вивчила вишивку кожного регіону України, і це знайшло відображення в її роботах. У російськомовному Криму вона створила український оазис духовності. На виставці представлено предмети декоративно ужиткового мистецтва, виконані Вірою Сергіївною у різні часи і в різній техніці. Тут також вбрання виконане у національному стилі. На окремих стендах кращі роботи її учениць, унікальна колекція з понад 300 наперстків майстрині з сорока країн світу, її фотографії. Кожен експонат демонструє колорит, самобутність, витончений смак і високу майстерність вишивальниці»…

     Завдання  портретно-проблемного нарису – не звичайний переказ про долю людини. Тут планка набагато вища. Щоб розповісти людям щось нове про відому всім особу, розкрити в нарисі якусь соціальну проблему, в якій фігурує певна людина, необхідно ознайомитися з архівними матеріалами, листуванням, свідоцтвами сучасників і тому подібне. Функція нарисовця тут полягає у тому, аби по–новому і нестандартно осмислити долю людини, її справи, вчинки і звершення, а головне – виявити різні прояви людської душі [32, с. 216].

Хорошим прикладом портретно–проблемного нарису можна назвати матеріал В. Маслака «Образ національно–визвольної війни українського народу в російській науково-популярній літературі».

«…Визначне місце в історії України належить Богдану Хмельницькому, котрий підняв народ на визвольну боротьбу проти польсько–шляхетського ладу і заклав підвалини нової держави.

Батько  Богдана –  Михайло Хмельницький – був дрібним українським шляхтичем, який за тогочасним звичаєм перебував на службі у багатого польського магната С. Жолкевського. Як людина енергійна й освічена, він привернув до себе увагу корсунсько–чигиринського старости й незабаром став підстаростою. Михайло Хмельницький заснував ряд міст і сіл на прикордонні з малозаселеним степом, зокрема власну слободу Суботів. Бувши православним шляхтичем, одружився з козачкою, що за законами Речі Посполитої означало втрату шляхетства.

Точна дата народження Б. Хмельницького невідома. Ймовірно це 27 грудня 1595 р. Шести років  батько віддав Богдана на навчання до єзуїтської колегії, де він вивчав латинську й польську мови. Проте  навчання в колегії не призвело до зречення православної віри. Після навчання молодий Хмельницький вступає до Чигиринської козацької сотні, ходить у походи, набуває військового досвіду. Саме в цей час козацьке військо перебувало під булавою славетного запорозького гетьмана Петра Сагайдачного. У 1620 р. разом із батьком, який очолював козацьку сотню, Богдан за наказом уряду Речі Посполитої вирушив до Молдавії.

У вересні 1620 р. в битві під Цецорою  було знищено тисячі воїнів і мирних жителів, яких турки–переможці безжалісно вбивали, переслідуючи залишки польської армії С. Жолкевського. У цій битві загинув і сотник Михайло Хмельницький, а Богдан потрапив у полон до турків, де перебував два роки. Під час поневірянь у неволі оволодів турецькою мовою, що пізніше стало йому в пригоді. Після звільнення з полону, з якого, можливо, був викуплений матір’ю, а можливо, був обміняний козаками на полонених турків, Б. Хмельницький опинився на Запорожжі, де брав участь у повстанні козаків (1625 р.) під керівництвом Марка Жмайла. Ходив він і в морські походи. Особливо успішним був похід на Царгород (1629 р.), звідки козаки привезли багату здобич. Відтак повернувся до Чигирина й продовжував службу як реєстровий козак. Десь у цей період Богдан одружився з Ганною – дочкою переяславського козака Сомка. Документи першої половини 30–х рр. XVII ст. не зберегли відомостей про Богдана Хмельницького та його ставлення до повстання 1630 р. Великий вплив на формування його політичного та воєнного досвіду мало повстання 1637 р. під проводом Павла Бута (Павлюка)…».

Дієвим  засобом формування історичної пам’яті  є науково–популярна та художня література. Хоча за ступенем охоплення загалу обидва різновиди літератури поступаються літературі навчальній, а звідси й мають вужчий діапазон впливу, проте й вони вносять посутню частку в розвиток суспільної свідомості, і то освіченої частини исоціуму. Тим паче, що в нашому випадку в Російській імперії деякі науково–популярні нариси писалися безпосередньо з освітньою метою і були рекомендовані Міністерством народної освіти як додаткова література для шкіл різного рівня (книги І. Катаєва, І Слєпушкіна). З іншого боку, науково–популярна та художня література віддзеркалює стереотипи сприйняття історії української Національно–визвольної війни поза дослідницьким прошарком інтелектуального середовища, взаємодію цього середовища з історіографією та з політикою влад.

     Науково–популярний жанр в ділянці історії української Національно–визвольної війни виникає в другій половині ХІХ ст. Осьовим сюжетом для створення більшості відповідних праць була постать Богдана Хмельницького. Власне крізь призму життєпису українського гетьмана й розглядаються події війни. Однак у хронологічно перших двох науково–популярних творах, які до всього належали російським дослідникам першої руки., подибуємо загальні нариси про війну, вмонтовані в канву “історій» про інші сторінки минулого Російської імперії чи її окремих складових. Піонером на цій ниві був М. Коялович. На початку 60–х рр. невдовзі після появи десятого тому «Історії Росії з найдавніших часів»1 С. Соловйова і під її ідейним впливом він зробив спробу подати в науково–популярному вигляді власні концептуальні погляди на історію української Національно––визвольної війни.

     У рамках «Читань з історії Західної Росії», які вперше побачили світ у 1864 році, а згодом у доопрацьованому вигляді в 1868, 1874, 1883 рр. автор, в рамках цілісного викладу української, білоруської та литовської історії, окремий розділ присвячує Національно–визвольній війні.

     Для М. Кояловича Національно–визвольна війна була інструментом майбутнього «остаточного розв’язання російсько–польського питання», під чим в дусі «прагматичної схеми російської історії» розумілося не лише об’єднання усієї києво–руської спадщини

під “законною» владою московського монарха, але й знищення польської державності. Україна ж у повній відповідності до офіційних тлумачень влад подавалася як складова Західної Росії. При цьому М. Коялович йде ще далі, оголошуючи українців іманентними прибічниками монархізму. Народ «не дивлячись на руйнівний вплив Польщі, твердо зберігав в собі джерело монархізму»3. Таке анахронічне після опублікованих у 1861–1862 рр. в «Основі» народознавчих праць М. Костомарова накинення українцям згаданої світоглядної риси робилося головно для того, щоб викликати асоціації про одноплемінність населення Московії, України й Білорусі, а також, щоб додатково обґрунтувати свій концепт про щире бажання українського населення під час Національно–визвольної війни перейти під владу московського царя.

Проявом монархізму українців була й підтримка  козаками Владислава IV в його прагненні зміцнити королівську владу. М. Коялович радикалізує тривку вже історіографічну традицію, згідно з якою польський король санкціонує збройний спротив козаків і тим самим улегітимнює майбутню війну. Автор не обмежився тезою про те, що Владислав IV увійшов у становище народу, «сміливо підтримав бажання русских (руських. – В. М.), ласкав козаків», а коли Б. Хмельницький приїхав зі скаргою на Чаплинського, сказав козакам, що «вони мають шаблі, їм залишається добитися своїх прав4. Монархіст за переконанням М. Коялович пояснює нерішучість Б. Хмельницького після перших перемог саме небажанням зрадити короля: «Боротьбу він розпочав за порадою короля… Потрібно було очікувати розпоряджень короля чи можливості вступити з ним у прямі зносини» – зазначає науковець Ковалович. Стосовно безпосередніх причин війни, то вона, за М. Кояловичем, стала наслідком релігійних протиріч та жорсткої антикозацької політики Польщі»…

     Психологічний портретний нарис має за мету розкрити психологічну суть соціально значимої людини, проникнути «в саме нутро». І навіть не стільки подати цікаві відомості і факти з життя, як ненавмисно винести вердикт внутрішньому світу людини. Його завдання – показати глибину переживань людини, відобразити повноту її особистості, зберегти в миті безкінечний рух людських почуттів і дій.

Прикладом психологічного–портретного нарису можна назвати текст Лесі Танюк із газети «День» №76–77, стр. 24 від 29 квітня 2011 року «Важкий дар правди».

«…Він прожив своє життя чесним пустельником і бретером, веселим бродягою з усміхненими очима, який вміє говорити правду й тільки правду, – за що й був вигнаний з Радянського Союзу, а потім – як злочинець (!) – позбавлений громадянства...

Починаючи цей свій монолог про Віктора  Платоновича, я мрію лише про одне: щоб ви закохалися в Некрасова так, як закохався в нього колись я, – наповал, беззастережно, одразу й назавжди. Він не вирізнявся записним красномовством, не намагався розташувати до себе співрозмовника й не ліз йому в душу – навпаки, з новими для себе людьми був частіше неусмішливий і прямолінійно–грубуватий, навіть із друзями, а після чарки горілки взагалі міг наговорити казна що. Уся його постать, істота випромінювали непереборну привабливість (як для жінок, так і для чоловіків) для молодих і старших, для розумників і для дурнів: стосовно до Некрасова це було почуття, що межує з метафізикою.