Вишиваний світ Віри Роїк

     Автор не прагне відтворити весь творчий  шлях свого персонажа – йому набагато важливіше передати цілісність його характеру, складність, суперечливість і неповторність його долі. До того ж характер героя в в даному портретному нарисі завжди знаходиться на передньому плані, а все інше (час, простір, деталь) ніби перебуває десь за кадром, на периферії розвитку сюжету.

                                                                                 Таблиця 3.1

Порівняльна характеристика портретних нарисів газети «Слово Просвіти»          

     Газета  «День»

     «День» – щоденна всеукраїнська газета суспільно–політичної тематики, що містить як поточні новини, так і аналітичну інформацію. Виходить трьома мовами. Містить такі розділи: 1–ша шпальта, Панорама дня, NB!, Акція «Дня», Україна Incognita, Суспільство, Історія та «Я», Пошта «Дня», Культура, Прес–клуб «Дня», TOP–net, Укрвїнці – читайте!, Наприкінці «Дня».

     Українська  та російська версії виходять п'ять днів на тиждень (у вівторок, середу, четвер, п'ятницю та суботу), англійська – двічі (у вівторок і четвер). Усі статті газети також розміщуються на сайті у вільному доступі. Власник – ЗАТ «Українська прес–група», головний редактор –  Івшина Лариса Олексіївна. Газета заснована у вересені 1996 року.

     Розрахований  на освічені верстви населення «День», зосереджується передусім на діяльності еліт, хоча влада й не посідає серед них чільного місця. Рівень україноцентричності текстів про культуру тут приблизно такий, як у матеріалах на інші теми. Аналітичне спрямування у «Дні» виявлено дуже виразно: проблемних статей серед великих текстів у ньому набагато більше, ніж родієвих, а нарисів та інтерв’ю про приватне життя дуже мало.

     Із  самого свого початку «День»  запровадила західноукраїнську версію зі сторінкою регіональних матеріалів, яка, щоправда, проіснувала недовго. Десять років по тому цю практику розвивали вже «Газета по–українськи» та «Сегодня». Матеріалів про різні частини країни у двомовного «Дня» приблизно порівну.

     Позірна практичність представлення подій, що сталися в різні роки, робить менш помітним спосіб і факт згадування одних подій й оминання інших [37, с. 286]. 

     Аналіз  текстів

     Проаналізуємо текст Надії Гупалик із газети «День» №76–77, стр. 12 від 29 квітня 2011 року «Невтомність пошуку» [Додаток Е].

     Даний портретний нарис є певним симбіозом портретного і звичайного журналістського нарису. Чому? Бо маємо головного героя, навколо якого і побудований матеріал – вчительку Олександру Павлівну, маємо доволі детальні біографічні дані про неї, маємо чіткі, але дуже широкі емоційні «мазки». Все це риси портретного нарису. Але цей текст таким не є, через відсутність ефекту присутності читача у житті головного героя. Це один з основних девізів портретного нарису. І його в тексті ми не побачили. Ми не побачили вчительку під час уроків, в колі сім’ї, не відчули, так би мовити, запахів крейди і нових книжок та списаних зошитів.

     У автора даного тексту вийшов такий  собі міні художній твір.

     «Дозволили тільки вигнати худобу. Наляканий цим жахіттям сусідський хлопчик Юрко Мацик чомусь прибіг на їхнє подвір’я й помчав на город. «Стой!» – закричав партизан, що наглядав, аби господарі не гасили вогонь. Не звернув уваги малий і піддав ходу. Автоматна черга – і хлопчина, розкинувши руки, зупинився навіки. «Та він же дитина!» – з розпачем вигукнула її ненька. «А мне какая разница. Сказано стоять – значит стой, сволочь! Мне ведь человека убить все равно, что муху», – похвалився «народний месник»« – цей художньо–емоційний уривок доводить дану тезу.

     Мета  такого нарису – показати справжню українську жінку, сповнену, не зважаючи на вік, ентузіазму і новий цікавих  ідей, показати її творчий шлях, віддати  шану працівниці. «…Олександра Павлівна не втомлюється працювати для свого Полісся, дарма що доводиться оплачувати експедиції своїм коштом. Тож книжки «Нуйно: на скрижалях історії та сьогодення», «Коса ж моя шовковая», «Народний календар Волинського Полісся» – то нові кроки у вивченні народної культури поліщуків. Плідна праця дослідниці відзначена обласною премією імені Миколи Куделі, 2010 року їй було присвоєно звання «Почесний краєзнавець України». Нині Олександра Павлівна Кондратович, попри свій поважний вік, плідно працює над новою книжкою. Побажаймо ж їй здоров’я, творчої наснаги та успіху!...».

     А вже через головну героїню  показати українців – цікавих, креативних, співчутливих і працелюбних. Нарис видався доволі цікавим, тим паче, що він є нетиповим.

     Проаналізуємо текст Лесі Танюк із газети «День» №76-77, стр. 24 від 29 квітня 2011 року «Важкий дар правди» [Додаток Є].

     Даний нарис я вважаю прекрасною ілюстрацією  справжнього портретного нарису, з потужним емоційним зарядом, глибоким знаннями життєпису головного героя  і багатою палітрою художніх засобів  і різного роду художніх вставок.

     Вступ класичний, стимулюючий. «Він прожив своє життя чесним пустельником і бретером, веселим бродягою з усміхненими очима, який вміє говорити правду й тільки правду, – за що й був вигнаний з Радянського Союзу, а потім – як злочинець (!) – позбавлений громадянства...».

     Далі  маємо типові для портретного  нарису інструменти синтезу фізичного  і духовного опису головного  героя: «Сухорлявий, жилавий, з довгими красивими руками, він ніби намацував ними якусь іншу реальність, намагаючись ліпити інший життєвий простір. При цьому, ніяк не усвідомлюючи себе руйнівником основ або збурювачем спокою – просто будь–яке «забронзовіння», будь–яка «застиглість» його миттєво коробила. Некрасов – на відміну від деяких умільців «різати правду–матку в очі» – ніколи не намагався бути правдивим тільки тому, що через якісь причини так було вигідніше або безпечніше, не намагався пом’якшити свою правду або подати її так, щоб вона виявилася дохідливішою, зокрема, для дурнів: він просто не міг інакше».

     Протягом  всього тексту автор тримає читача в певній емоційній напрузі, поволі, не поспішаючи, викладає всі свої знання і спогади про життєвий шлях головного героя – письменника Некрасова.

     Через текст ми бачимо головного героя  як живого – обличчя, статуру, характер, вчинки, реакції, емоції. Власне, це й є основним покликанням такого рідкісного, але дуже цікавого і нетипового жанру як портретний нарис.

     Закінчує  автор свою статтю так само класично, як і починає – яскравим спогадом сучасника головного героя нарису Василя Бикова, що тільки додає довіри до вищесказаного і водночас чудово підсумовує: «Звісно, – писав про нього Василь Биков, – багато в чому В. Некрасов випередив свій час і, як це нерідко трапляється в мистецтві (і не лише в мистецтві), у підсумку був за це суворо покараний. Бо немає пророка у вітчизні своїй – слова, що належать земній вічності й найбільше підходящі для того, щоб значитися на його надгробку. І чи може нас утішити думка, що не лише на його надгробку? Те, що сталося з Віктором Некрасовим, недавно ще було нашим національним побутом, долею, головною сутністю політики держави стосовно честі й гідності взагалі. Недавно ще здавалося: інакше й не може бути, бо інакше й не було ніколи. І обеліски, хрести, струхлявілі пеньки на могилах кращих синів батьківщини розсипалися по всьому неосяжному простору країни й за її межами – від заселеної безвісними могилами Колими до не менш заселеного Женев’єв де Буа під Парижем. Що ж, ми звикли: це наша доля й наша історія, яка досі, на жаль, ще не втілилася в нашу об’єктивну історіографію».

     Проаналізуємо текст Дмитра Дроздовського із газети «День» №76–77, стр. 31 від 29 квітня 2011 року «Повернення Віри Річ» [Додаток Ж].

     Ще  один приклад типового портретного  нарису в дуже нетиповому оформленні і розмірі журналістського тексту.

     Вступ трохи затягнутий, зовсім не мотивуючий до прочитання. «24 квітня видатній британській перекладачці української літератури Вірі Річ виповнилося б 75. Віра Річ полишила земний світ 20 грудня 2009 року. Вона хотіла, щоб її душа знайшла спочинок біля Тараса Шевченка, а отже, останнім бажанням британської перекладачки було те, щоби бодай частину її праху було перевезено в Україну й поховано в Каневі, десь неподалік від Чернечої гори. Хотіла зустрітися з Шевченком після земного життя, сповненого драматизму і трагізму, самотності й культурної покинутості. Віра Річ створила свою Україну всупереч історії, всупереч політикам. І вона любила свою Україну, європейську, демократичну, незалежну. Все життя віддала тому, щоб про Україну взнали у світі якнайбільше. Дружба з Україною тривала, починаючи з 1961 року. Україна не змогла віддячити належним людині, яка працювала задля утвердження у світі української культури, літератури». Так, як мова в тексті йде про людину мистецтва, а тим паче – про перекладачку, то, як на мене, логічніше було б вступати з уривку якого небудь твору або ж перекладу головної героїні.

     Так чи інакше, після вступу йде дуже насичена емоційна, цікава викладка фактичного матеріалу. Особливо цікавим видається  сполучення емоційності і в той  же час раціональності у описі портрету героїні: «Віра Річ ніколи ні в кого нічого не просила через вроджений аристократизм. І це давало їй право залишатися вільною. Справді, навіть у найтяжчі миті виснажливої хвороби свідомість цієї людини ні на мить не казала собі: я хвора, я втомилась, я хочу спокою. Все життя вона працювала. І не любила порожніх псевдоінтелектуальних балачок. Вважала, що коли людина позбавлена комплексів, коли вона поводиться природно, – то це найбільше щастя. Не боялася бути відвертою, ніколи не приховувала своїх найстрашніших хвороб, бо вважала, що людина, яка не боїться хвороби, зможе звільнитися від неї».

     Попри дуже невеликий обсяг матеріалу, автору загадковим чином вдалося  викласти все те, що має знадобитися  читачеві при ознайомленні з персоналією. Особливо зачіпає тісний зв'язок героїні з Україною і Шевченком. Неперевершеним мені видається фінал оповіді, для якого автор обрав уривок з власних спогадів героїні: «Кілька місяців я намагалася віднайти потрібне слово–образ, яке змогло б якнайточніше передати Шевченка в «Заповіті». Намагалася увійти в силове поле контексту і підтексту, щоб звідти виринуло потрібне слово. І тоді почала розуміти, що я шукаю слово, яке використовують священики, щоб святою водою «окропити» тих, хто хоче наблизитися до Божої благодаті, відчути Божий дух у собі. Це мало б символізувати духовне очищення.

     Далі  відбулося те, що називається словом «еврика»... Я знайшла, що 1500 років тому в англійській мові було потрібне мені слово. Згідно з лінгвістичними дослідженнями, це слово прийшло в англійську мову від мов «германських племен». У старій англійській мові це слово звучить як «bletsian». Ще 597 року це «поганське» слово піддалося процесові християнізації й перетворилося на слово «bless» («благословити» в українські мові. – Д. Д.). Саме цим словом і дотепер послуговуються священики, і саме це слово я прагнула віднайти. На щастя, знайшла...»

     Мета  такого нарису цілком зрозуміла і лежить на самій поверхні – безмежна любов до України і українськості, навіть попри кілометри, а також глибинний, вроджений патріотизм, якого варто повчитися.

     Проаналізуємо текст Тетяни Козирєвої із газети «День» №65–66, стр. 31 від 15 квітня 2011 року «Крізь темряву до…щастя» [Додаток З].

     «Вірші почала писати з дитинства. Отримувала навіть замовлення від односельців: «Прийшла якось сусідка і попросила написати весільну пісню Vivat – для кожного з гостей. Дала навіть мені рядочок, який я мала продовжити: «Стоїть липка над водою,/ Липко ж моя, липко,/ Усі мужі йдуть додому,/ А мого – не видко». Це ж після війни відбувалося... І я щось їй придумала. Потім сусідка казала, що від моєї пісні плакало все весілля»...