Вишиваний світ Віри Роїк

     Основні поняття жанрології виникли в надрах літератури та науки про неї і лише потім були транспольовані в журналістику й використані її практикою й теорією. Зародившись у XVII столітті, журналістика спершу знала лише один жанр – короткої інформаційної замітки, новинарного повідомлення. Але в процесі історичного розвитку розширювала свої суспільні функції, ускладнювала способи відображення світу, вдосконалювала жанрову систему. Журналістика талановито й творчо використала нагромаджений художньою літературою жанровий арсенал.

     Сьогодні  вже є цілком очевидним, що журналістика, зокрема на рівні художньо–публіцистичної творчості, синтезувала в собі родові ознаки. Унаслідок тривалого історичного розвитку в журналістиці утворилося три жанрові єдності: інформаційна, аналітична та публіцистична. Ми пропонуємо назвати їх журналістськими родами, бо рід – це не що інше, як група жанрів, об'єднаних спільними ознаками. Традиція використовувати поняття роду для характеристики усталених груп журналістських творів вже складається в надрах теорії журналістики.

     Наприклад, відомий журналістиколог В. Учонова стало вживає поняття роду стосовно публіцистики. «Публіцистичний рід творчості, – пише вона, – визрівав повільно і складно». А відтак, пристосувати термінологічний апарат

     літературознавства  до вивчення журналістики цілком правомірно і відповідає напрямкові руху новітньої наукової думки.

     Першою  такою єдністю є парадигма  інформаційних жанрів, до числа яких належать замітка, звіт, репортаж, інтерв'ю. Особливістю інформаційного журналістського роду є:

     а)    обрання за предмет новини, важливої суспільної події;

     б)    оперативне представлення її в об'єктивному повідомленні;

     в)    зредукованість коментарів, суб'єктивних оцінок, аналізу.

     Друга жанрова група може бути названа  аналітичним журналістським родом. До його числа належать такі жанри, як кореспонденція, стаття, рецензія і огляд. Родовими ознаками аналітичних жанрів є:

     а)    встановлення журналістом однотипності фактів і явищ і об'єднання

     їх  в логічний ряд;

     б)    узагальнення їх, співставлення з іншими, встановлення зв'язку між ними;

     в)    оцінка ситуації і явища;

     г)    постановка проблеми і виявлення всіх її аспектів;

     д)    висловлення пропозицій про своє бачення розв'язання проблеми.

     Третя жанрова група – публіцистичний журналістський рід. До нього належать такі жанри, як замальовка, нарис, есе, фейлетон, памфлет. У журналістикознавстві прийнято досі вживати для назви цієї групи творів термін «художньо–публіцистичні жанри». Це не зовсім справедливо, оскільки художня публіцистика є лише одним з її різновидів.

     Не  меншу роль у журналістиці відіграють політична та наукова публіцистика. «Вечірні розмови» М. Рильського є класичним зразком саме художньої публіцистики, але «Ментальність орди» Є. Гуцала – то приклад публіцистики політичної, а твір Івана Франка «Що таке поступ?» – то приклад публіцистики наукової. Родовими ознаками публіцистичних жанрів є   вихід на перший план вражень автора від розглянутих фактів, його оцінки їх:

     а)    домінантного значення суб 'єктивних міркувань, авторської думки;

     б)    організаційної ролі образного ряду, у якому пріоритетне значення набуває образ автора–публіциста, поданий з ліричною прямолінійністю як «Я»;

     в)    проведення певної філософської (ідеологічної, моральної)

концепції, яка має самодостатнє значення і  використовує різні типии аргументів, включно з фактичними.

     Нарис – центральний жанр публіцистики, що передбачає розкриття образу цікавої особи, створення портрету колективу, або розповідь про побут, звичаї й людей регіону своєї чи чужої країни. Цей жанр дав назву одній з рольових спеціалізацій у журналістиці: автори нарисів тут називаються «нарисовці». Внутрішньо жанрова типологія нарису включає в себе портретний, проблемний, подорожній, науково–популярний та інші його зразки.

     Головна особливість нарису – широке використання в ньому елементів художнього мислення: створення портретів героїв (причому не лише зовнішніх, але й психологічних), зображення їх у дії, за допомогою розгорнутої мовної характеристики, використання вимислу й домислу, зображення пейзажів, інтер'єрів та екстер'єрів, наведення красномовних деталей і подробиць. Автор створює сюжет, розбудовує публіцистичний конфлікт, вдається до психологічного аналізу. Усе, що може наблизити героїв до читача, запліднити його авторським баченням подій і проблем, активно використовує нарисовець.

     Жанр нарису можна ідентифікувати за наступними ознаками:

     За  час свого існування (а це більше 2-х століть тому) нарис притерпів змін. Наприклад, у тому, що тепер його найбажанішими героями є актори та співаки, а не ті, хто займає керуючі пости (вони тепер посідають друге місце). Неоднаковим є й станове сучасного нарису у різних куточках світу: нарисову на заході часто ототожнюють із жанром есе, точніш,е не диференціюють ці типи творів на окремі жанри. Проте, залишаються й незмінні, сталі речі. Наприклад, нарис пишуть не день і не за два, для нього спочатку збирають інформацію, потім оброблять, (найкраще – самому відвідати місце, про яке пишуть у подорожньому нарисі й познайомитися особоисто з тим героєм, про якого йде мова у портретному нарисі), й лище потім брати до рук ручку чи працювати з клавіатурою.  
 

     1.2. Типологія жанру 
 

     Л. Кройчик вважає, що жанрову природу нарису виявляє синкретичне поєднання трьох начал: соціологічного (научного), публіцистичного й художнього.

     Занурюючись у жанр нарису, стає зрозумілим, що його індивідуальне начало виявляється в його спрямованості на дослідження соціальних відносин та проблем, в розгляді соціальних сторін діяльності особистості, в намаганні автора обирати не індивідуально–неповторні характери, а виявляти об’єктивні причини, які породжують ті або інші соціальні характери і ситуації.

     Нарис – аналітично обгрунтована образна  картина дійсності: система доказів  в нім будується на розробці конфлікту, на взаємодії персонажів, на особливому характері оповідання, що включає  як опис вчинків дійових осіб, так  і міркування автора. Публіцистичне начало нарису виявляється в опорі на факт.

     У документальному нарисі реальні  події – вихідна точка розвитку сюжету. Автор так групує факти, щоб  вони додавали життєвість соціально  значимому характеру. У белетристичному нарисі ситуація виглядає максимально узагальненою, кордони факту розмиті: місце реальних подій і людей займає дія, створена фантазією публіциста. Треба відмітити, що колись популярний белетристичний нарис (пригадаємо здогад).

       Здогад – необхідний елемент творчості публіциста. Він можливий й в інших жанрах, де через необхідність автор займається реконструкцією факту або ситуації (журналіст не був очевидцем події, але вважає за необхідне його відновити в тексті так, як воно протікало насправді). У нарисовому (і у фейлетоні) тексті образне перетворення реальності неминуче веде до її домислення. Воно виявляє себе у введенні концептуального часу і простору, в особливих способах розробки конфлікту, використання значущих деталей і реплік дійових осіб тощо.

     Публіцистичний  початок виявляється і в прагненні автора подати факти в їх соціальному загостренні, максимально актуалізувати проблему, що піднімається, виразити своє до неї відношення, спираючись на систему художньо–публіцистичних образів. У «нарисовому» тексті ідея концентрується в системі образів – як конкретних персонажів, виразників і носіїв ідеї, так і в системі образів–понять. Саме так, зокрема, працював А. Аграновський, створюючи нариси «Пустирі», «Господарі». Оголення думки в нарисі – естетичний закон, що визначає специфіку публіцистичної образності, в основі якої лежить запрошення читача до роздумів.

     У нарисі видно прагнення публіциста створити достовірну і переконливу картину дійсності за допомогою образного мислення, при якому картини, ситуації, явища і характери соціально типізуються. У нарисі (і у фейлетоні теж) можливі два способи типізації – збору й вибірки. У першому випадку у вигаданому персонажі (події) позначаються ознаки певного типу соціальної поведінки, характеру або явища. У другому – в реальному, одиничному персонажі або дії виявляються межі і властивості, що належать даному типові людей або подій. Але і в тому, і в іншому випадку, факти і ситуації перетворяться в систему художньо–публіцистичних образів [34].

     За  класифікацією І. Арамілєва, яка зводилася, по суті, до поверхневого поділу творів за їх зовнішніми ознаками, ми виділили: нарис–пейзаж, нарис–фотографію, нарис психологічний, нарис соціологічний, нарис побутовий, нарис мемуарний, карний й дослідницько-етнографічний. Проте, такий простий поділ достатньо складного жанру не влаштовує дослідників, які працювали й працюють з цим жанром. Критикуючи цей антинауковий підхід, М. Горький висловив своє бачення нарису як публіцистичного жанру, його природи, висунув свій принцип ідейної і художньої диференціації. Нариси він поділив на портретні, проблемні та подорожні [56, с. 272].

     Пізніше Б. Полєвой поділяє нариси на портретні, дорожні, подієві, публіцистичні, аналітичні або критичні, військові тощо. Висуваючи на перший план основну тему, теоретик не враховує, що у військовій темі, наприклад, може бути своя подія, тобто нарис вже буде подієвим, чи, наприклад, може бути зображено певного героя, тобто – портретним.

     В основі поділу нарису на види повинна  бути не тема твору, не якісь зовнішні ознаки, а внутрішні закономірності в методиці відбору фактів, прийомах художнього зображення, в способі творення нарису як самостійного публіцистичного жанру [56, 270].

     І хоча такий поділ Б. Полєвого був схвалений теоретиками, з часом дослідники нарисової творчості узагальнили і його класифікацію. Українські науковці, серед яких К. Ковалевський, В. Здоровега, В. Шкляр виділили кілька типів нарису: портретний, подорожній, проблемний, історичний, подієвий та замальовку. Натомість професоф О. Глушко більш конкретизував цей поділ, виділяючи специфічні особливості кожного підвиду нарису, пропонує не те щоб іншу, але чіткіше організовану класифікацію. При цьому він виділив окремо замальовку, подорожній, проблемно–аналітичний, та портретно–психологічний нарис.

     Замальовка  – мала форма нарису. Для неї найчастіше характерні нарисова природа відображення дійсності, тобто образність опису й публіцистична вичерпність, та нарисова система письма. Зазвичай присвячується конкретній і локальній за своїм значенням події, явищу. Характеризується оперативністю, достовірність того, що відбувається й описується, авторським “я», що дає так званий «ефект авторської присутності2.

     Найбільш  ж оптимальним, на нашу думку, є все ж коротша та простіша класифікація, за якою нарис поділяється на:

а) портретний;

б) проблемний;

в) подорожній.

     Подорожній  нарис – найдавніша форма нарисового жанру. Відмінна риса від інших форм – деяка заданість, визначеність фабули. Основний матеріал для написання – дорожні спостереження, зустрічі, події, свідком котрих став сам нарисовець, враження від нових країн, місцевостей, міст, широка панорама життя, що відкривається перед мандрівником, її соціальні, економічні й наукові проблеми.

     Проблемно-аналітичний нарис – порушує гостру суспільну проблему у відповідній формі аналізу. На відміну від інших різновидів нарису більш оперативний і тяжіє до репортажу. Не кожен подійний факт, а лишень суспільно значущий може бути основою для написання цього роду нарису. Але і суспільно важлива подія буде мертвою, якщо нарисовець не покаже її основного чи основних учасників. Адже людина має стояти в центрі будь–якого нарису.