Вишиваний світ Віри Роїк

                                            ВСТУП 
 

      Предмед дослідження – портретний нарис. Адже це саме той жанр журналістики, який покликаний інформувати суспільство про життєвий шлях його героїв. Сучасному нарису найчастіше властива документальна насиченість, через що часто потерпає художність образів. Це, очевидно, відбувається через те, що вихідний матеріал, тобто фактичні події, про які повідомляє нарисовець, часто настільки драматичні, сюжети їх настільки непередбачувані, таємниці настільки сенсаційні, що самі по собі здатні привертати увагу читача і сприйматися ним на рівні інформації, що черпається з найцікавіших художніх творів. В цьому випадку потреба в інтенсивній художній переробці вихідної інформації незрідка стає зайвою [61, с. 239–241]. Мабуть, тому, у епоху глобальної комп’ютеризації, цей жанр дещо видозмінюється й вже не є тим жанром, що був колись. Метою дослідження даної роботи якраз і є визначення цього видозмінення й особливостей створення сучасного портретного нарису, що публікується на шпальтах сучасних видань.

     Видозміненню  портретного нарису сприяла видозміна  суспільства у цілому. Суспільство стало менше цікавитися перемогами й поразками одне одного. Комп’ютер тільки сприяє цьому. У ньому людина знаходить те, що їй необхідно. Й для того, щоб знайти відповідь на своє запитання, живе спілкування зовсім не потрібне. А отже, «якщо ти не допомагаєш мені, я не допомагатиму тобі» (й, що саме по собі зрозуміло, не цікавитимусь тобою). Тому й цікавими для суспільства залишаються ті особи, рішення яких так чи інакше впливають на життя (або спосіб життя) громади. Наприклад, політики або зірки шоу–бізнесу. Тому портретні нариси про них пишуться багатьма й багатьма читаються. Що ж до героїв менш масштабного впливу, тут справа інша. Про них згадують тоді, коли того вимагає річниця народження або смерті. Ця тенденція чітко прослідковується у портретних нарисах, що аналізуються у даній бакалаврській роботі. Більшість нарисів, поданих у практичній частині, починаються зі слів: «Сьогодні річниця з дня смерті/народження….». Тенденція невтішна. Адже колись становище нарису було зовсім інше. Й людей цікавили не тільки багаті й знамениті. Тоді ж нарис не просто вивчали, його ще й класифікували. Й тих, что цим займався, було чимало. Як наслідок – наукових праць, присвячених нарису як публіцистичному жанру, існує велика кількість.

     Це  і дослідження А. Кобякова, А. Москаленка, В. Шкляра, Є. Журбіної,  М. Сороки, М. Черепахова, О. Глушка, О. Тертичного та ін. До якої ж згоди дійшли науковці? Яке визначення вони надали нарису? Спроба відповісти на це запитання – одне з головних завдань бакалаврської роботи. Цікаво, що, наприклад, тлумачний словник російського науковця С. Ожегова, і той надає двояке поняття данного слова. 1. Нарис – невеличкий літературний твір, короткий опис. 2. Нарис – загальний виклад якогось питання. З цього визначення випливає, що С. Ожегов розділяє поняття нарису на два підвиди, й в сучасній журналістиці відбувається змішування цих трактувань. 

     Але є ще одна точка зору з цього питання про систему і суть даного жанру. Л. Кройчик, наприклад, вважає, що жанрову природу нарису визначає синкретичне поєднанняя трьох начал – соціологічного (наукового), публіцистичного і художнього. Кожне з начал досліджено у даній бакалаврській роботі.

     Теоретичну  та практичну базу дослідження склали наукові та публіцистичні праці українських та зарубіжних нарисовців, теоретиків та практиків жанру.

     У дослідженні використані праці  з теорії та практики журналістики таких авторів, як Д. Аврамов, В. Ворошилов, А. Константинов, С. Корносенко, В. Здоровега, А. Москаленко, М. Кім, Г.Лазутіна, О. Тертичний, Я. Засурський, М. Алексєєва, Л. Болотова та інші. 

     Жанр  нарису є відносно молодим у системі  публіцистики. Його зародження пов'язують з Англією ХVІІІ століття. Перші  зразки цього жанру призначалися для сатиричних журналів. Дуже часто класики провідних літератур світу розпочинали свою творчу діяльність саме зі звернення до жанру нарису. Саме так було з Ч. Діккенсом, О. де Бальзаком, І. Тургенєвим. Нариси писали В. Даль, В. Гіляровський, М. Помяловський, Г. Успенський.

     Український нарис є ще молодшим. Й публіцистичному нариссу в Україні передував художній. Його основоположниками були І. Нечуй–Левицький («На Дніпрі») та П. Мирний («Подоріжжя з Полтави до Гадячого»). «Художній нарис, цей бойовий оперативний жанр, цей винятково чутливий до життя вид творчості, в нашій літературі завжди був у шанобі, приваблював багатьох і в 20–і, і в 30–і роки, і пізніше, згадаймо колись – бойові гострі нариси М. Йогансена і тепер – памфлети Ю. Мельничука. Нарисовець має змогу найактивніше втручатися в життя, мужньо й чесно виявляти свою громадянську позицію» [15 с. 703 с.]. Важливе місце цей жанр посідає у творчості таких І. Франка, М. Коцюбинського, О. Кобилянської, Лесі Українки, О. Маковея, Ю. Липи, С. Тудора.

     Майстрами цього жанру виявили себе й М. Хвильовий, Ю. Яновський, Б. Антоненко–Давидович, А. Головко, О. Довженко. У другій половині ХХ століття – Г. Тютюнник, Ю. Мушкетик, В. Яворівський, а також В. Коротич та В. Дрозд й П. Мовчан. Досить часто до цієї жанрової форми звертався вищезгаданий О. Гончар.

     Об'єкт  дослідження – портретний нарис як жанр і метод журналістики. 

     Предмет дослідження – форми, методи й особливості портретного нарису.

     Мета  дослідження – виявити особливості написання портретного нарису й його місце на шпальтах сучасних газет. Для досягнення поставленої мети було сформульовано низку завдань: дати визначення нарису як художньо–рублицистичного жанру; віднайти місце у ньому портретному нарису; охарактеризувати предмет і завдання портретного нарису; виявити етапи й методи роботи над портретним нарисом; описати методику роботи журналіста–нарисовця на прикладі портретних нарисів, опублікованих у газетах «День» і «Слово Просвіти» від 17 березня до 13 травня 2011 року.

     Наукова новизна дослідження. В роботі здійснено дослідження, що допомагає визначити особливості сучасних портретних нарисів.

     Практичне значення одержаних  результатів. Результати, що отримані у процесі дослідження, можуть знайти прикладне застосування в галузі друкованих ЗМІ, можуть допомогти визначитися із місцем, яке займає портретний нарис у сучасній публіцистичній палітрі.

     У дослідженні використані праці  з теорії та практики журналістики таких авторів, як Д. Авраамов, В. Ворошилов, А. Константинов, С. Корносенко, В. Здоровега, А. Москаленко, М. Кім, Г. Лазутіна, О. Тертичний, Я. Засурський, М. Алексєєва, Л. Болотова та інші. 

     Структура дослідження відповідає поставленим  завданням. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел, та 10 додатків. У першому розділі подається історія та дається визначення природі нарису, його функціям й завданням. У другому розділі подається детальна характеристика етапів роботи над нарисом, визначаються особливості роботи над фабулою жанру, зокрема – портретного нарису. Третій розділ – практичний. У ньому на прикладі газет «День» і «Слово Просвіти» ми аналізуємо кількість, якість та особливість написання нарисів у сучасних періодичних виданнях.

     Бакалаврська  робота містить список використаних джерел – 66 джерел.   
 
 

     РОЗДІЛ 1

ХАРАКТЕРИСТИКА  НАРИСУ ЯК ХУДОЖНЬО–ПУБЛІЦИСТИЧНОГО ЖАНРУ ЖУРНАЛІСТИКИ 
 

     Як  жанрова форма нарис зародився в Англії у XVIII столітті. Перші нариси друкувалися в сатиричних журналах. Нерідко траплялося, що відомі письменники розпочинали свою літературну діяльність із нарисів (наприклад, Ч. Діккенс, О. де Бальзак, І Тургенєв).

     У класичній прозі нариси писали І. Нечуй–Левицький («На Дніпрі»), Панас Мирний («Подоріжжя од Полтави до Гадячого»), М. Коцюбинський («На крилах пісні»). До нарису також зверталися й М. Хвильовий, В. Минко, В. Кучер, Д. Ткач, В. Дрозд, О. де Бальзак, П. де Кок, І. Тургенєв, Ю. Липа,

Ю. Крашевський, В. Гіляровський, Леся Українка, І. Франко, Ю. Липа, С. Тудор, О. Довженко та інші.

     Нарисову  форму в західній літературі часто ототожнювали із жанром есе, точніше взагалі не диференціювали ці типи творів на окремі жанри.  Нині нарис як жанр публіцистики живе та розвивається. Кожен, хто працюэ з цим жанром, бере од нього або його дослідницьке, або документальне, або публіцистичне, або солцыологычне начало.

     Ряд визначень нарису можна віднайти в спеціальних працях. Наприклад, Б. Полєвой писав, що нарис це «самостійний літературно–художній жанр, який будується на конкретних фактах, містить в собі елементи публіцистики, дослідження» [11, с. 8].

     М. Богданов стверджував, що нарис – це «епічний, переважно прозовий жанр, в якому інтерес до того чи іншого соціально–історичного явища знаходить вираження у формі художнього опису найбільш типових представників середовища» [11, с. 109].  

       На думку К. Фролової, «нарис – це перша розвідка в пошуках типу, розвідка, значення якої підноситься до значення самостійного художнього твору; в нарисі «переважає художній засіб пізнання і відображення дійсності» [62, с. 138]. П. Автомов, зокрема, більш категорично підкреслив, що «нарис – це не що інше, як ескіз до майбутнього твору; це «мала» форма літератури» [1, с. 248].

     Дослідник публіцистичної журналістики М. Черепахов  зауважував, що «нарис образно відображає події дійсності, героїв цих подій та явищ. Він відрізняється від інших жанрів публіцистики художнім, образним письмом, від жанрів літератури – конкретністю, точністю відтворення реальних фактів і явищ, “адресністю», публіцистичною насиченістю, підкресленою проблемністю» [63, с. 338].

     Щодо  міркувань К. Фролової, яка в нарисі бачить лише пошуки типу і тяжіння до художньої літератури, зазначимо, що нарис – не суто художній твір. В основі нарису, як твору публіцистики, лежить, передусім, думка, її громадянське, соціально–політичне осмислення, думка, що завдяки своєму образному вираженню впливає як на логічну, так і на емоційну сфери нашого сприйняття. Таким чином, можна відзначити, що нарис розвивається на стикові публіцистики й художньої літератури, він належить до жанрів, які відображають життя документально. «Саме факти, якими оперує нарис, у своїй сукупності дають можливість “окреслити образ людини, побачити і зрозуміти якесь явище, життя через відображення його в окремій долі» [58, c. 93].

     Образність явищ і подій, дійових осіб, обстановки і використання засобів художньої зображальності – виразності, наближають нарис до художнього оповідання. Але цими рисами їх уподібнення і закінчується. Одна з головних відмінностей – в публіцистичній тональності нарису, що споріднює його з іншими журналістськими жанрами. Нарис характерно вільний, це гнучке поєднання елементів письма художнього й публіцистичного. «Нарисовець може, перервавши художню оповідь, безпосередньо звернутися до читача, розповісти про свої роздуми, викликати роздуми у відповідь, з’ясувати, підкреслити своє, авторське ставлення до описуваного» [41, с. 212].

     Нарис, що ґрунтується на фактах, розповідає про конкретні подіє й людей, найчастіше з документальною точністю. Така фактична достовірність, адресність нарису становить ще одну з відмінних рис порівняно з художнім оповіданням.

     «Характеризуючи будь–який з художньо–публіцистичних жанрів і зокрема нарис, слід вичленовувати не якусь одну, хай і визначальну, рису чи ознаку, а розглядати їх сукупність. Слід брати до уваги:

     а) предмет і масштаб пізнання, осмислення, узагальнення та відображення;

     б) функціональне призначення, пізнавально–виховні можливості і завдання;

     в) масштабність висновків та узагальнень;

     г) стилістичні особливості, тобто  виражально–зображувальні засоби» [60, с. 11–12].

     Проаналізувавши багатий досвід нарисової літератури й сучасні журналістикознавчі дослідження, можна дійти висновку, що нарис – це самостійний жанр публіцистики, у якому на документальній основі узагальнюються важливі суспільно–політичні явища, розкриваються події, в центрі яких є зображення людини, розкриття її характеру.

     Для того, щоб читач міг наочно уявити собі описуване, нарисовець повинен  сам “бачити і чути» життя, вміти спостерігати, помічати яскраві, виразні деталі, цінити барвисте, влучне народне слово. Незамінну допомогу подає нарисовцю записна книжка. «Повсякденні записи спостережень привчають відбирати найхарактерніше, яскраве, виразне, зберігати ці спостереження, допомагають виробляти навик образного письма» [41, с. 224].

     Та  «бачити і чути» мало, потрібно не тільки синхронно записувати слова інших людей, описувати події, треба ще й помічати велику правду дійсності, реалістично і образно відображати її. Окрім цього, працюючи над нарисом, не треба забувати про основне завдання – яскраво, образно розповісти про події, про людей. Не можна братися за написання нарису, якщо не полюбив своїх героїв, якщо вони не стали близькими, не зацікавили своєю долею.