Шпаргалка по "Правознавству"

Договірне, або добровільне  представництво виникає за волею  особи, яку представляють і яка  визначає особу представника. Особа, яку представляють, самостійно визначає повноваження представника шляхом видачі довіреності або шляхом укладення договору. Таким договором звичайно є договір доручення, за яким одна сторона (повірений) зобов’язується виконати від імені й за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії.

Різновидом добровільного  є комерційне представництво. Комерційним  представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником  від імені підприємців при  укладенні ними договорів у сфері  підприємницької діяльності.

Головна особливість комерційного представництва полягає в тому, що за згодою сторін та у випадках, передбачених законом допускається одночасне комерційне представництво різних сторін правочину. Повноваження комерційного представника може бути підтверджене письмовою угодою між ним та особою, яку представляють, або довіреністю.

Представництво, яке виникає  на підставі закону та адміністративного  акта є обов’язковим, оскільки воно встановлюється незалежно від волі особи, яку представляють.

Коли відносини представництва виникають за прямою вказівкою закону, цей вид представництва називають законним. Так, законними представниками неповнолітніх дітей виступають батьки, усиновителі та опікуни, а за осіб які були визнані недієздатними їх родичі, опікуни. Особливістю цього виду представництва є те, що особа, яку представляють, не бере участі у призначенні представника, а повноваження представника безпосередньо визначаються законом.

Представництво, при якому  повноваження представника виникають  із адміністративного розпорядження особи, яку представляють або із акта органу юридичної особи, являє собою представництво, яке грунтується на адміністративному акті. Таке представництво виникає, наприклад, внаслідок видання органом юридичної особи наказу про призначення працівника на посаду, пов’язану із здійсненням представницьких функцій, зокрема з укладенням угод.

Довіреністю визнається письмове уповноваження, яке видає  одна особа іншій особі для  представництва перед третіми особами.

За своєю юридичною  природою довіреність являє собою односторонню угоду, яка визначає повноваження представника. Тому її видача не вимагає згоди представника, а прийняття довіреності або відмова від неї є правом представника. Довіреність адресована третім особам та засвідчує повноваження представника перед третіми особами. Зміст довіреності визначається межами правоздатності особи, яку представляють. За загальним правилом, довіреність може видаватися тільки дієздатними громадянами. Неповнолітні громадяни можуть самостійно видавати довіреності в обсязі тих прав, які вони можуть здійснювати самостійно.

Довіреність юридичній  особі може бути видана тільки на укладення  угод, що не суперечать її статутові (положенню) або загальному положенню про  організації даного виду.

Оскільки довіреність  є односторонньою цивільно-правовою угодою, вона має відповідати загальним умовам дійсності, яким повинні задовольняти цивільно-правові угоди. Разом з тим закон встановлює ряд особливих вимог щодо довіреності. Довіреність має бути укладена тільки в письмовій формі. Довіреність є завжди строковою угодою. У довіреності обов’язково має бути зазначена особа, якій вона видана.

72.Строки позовної  давності.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого  цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Для окремих видів  вимог законом може встановлюватися  спеціальна позовна давність: скорочена  або більш тривала порівняно  із загальною позовною давністю. Позовна  давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог:

1. про стягнення неустойки (штрафу, пені);
2. про спростування недостовірної інформації, поміщеної у засобах масової інформації.

У цьому разі позовна  давність обчислюється від дня поміщення  цих відомостей у засобах масової  інформації або від дня, коли особа довідалася чи могла довідатися про ці відомості;

3. про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності;
4. у зв'язку з недоліками проданого товару;
5. про розірвання договору дарування;
6. у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти;
7. про оскарження дій виконавця заповіту.

Позовна давність у п'ять  років застосовується до вимог про  визнання недійсним правочину, вчиненого  під впливом насильства або обману. Позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину.

Позовна давність, встановлена  законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій  формі. Позовна давність, встановлена законом, не може бути скорочена за домовленістю сторін. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

73. Поняття  права власності та форми власності  в Україні.

Право власності - це сукупність правових норм, які регулюють і  закріплюють суспільні відносини, що виникають із присвоєнням матеріальних благ громадянами, юридичними особами  та державою, які надають названим суб'єктам рівні права та обов'язки з володіння, користування і розпорядження майном.

Коло суб’єктів права  власності необмежене. Власниками, відповідно до Закону України “Про власність”, можуть бути окремі громадяни  в особі трудового колективу або селянського господарства; колективні утворення – кооперативи, орендні і колективні підприємства, господарські товариства і асоціації; різноманітні громадські організації (політичні, науково-освітні, екологічні та інші) щодо майна, яке вони можуть мати у власності відповідно до характеру їх діяльності та статутних завдань; релігійні організації.

Об’єктом права власності  може бути будь-яке майно (засоби виробництва  і предмети вжитку), але тільки те, яке індивідуально визначене, інакше власник не зможе до нього ставитися як до свого.

Право власності розглядають  як в об'єктивному, так і в суб'єктивному  аспектах.

Право власності в  об’єктивному значенні – це сукупність норм, що регулюють суспільні відносини  щодо володіння, користування і розпорядження майном.

У суб'єктивному аспекті  право власності являє собою  сукупність повноважень власника з  володіння, користування і розпорядження  майном.

Володіння - фактична наявність  речі в господарстві власника і його можливість впливати на неї безпосередньо. Володіння може бути законним (наприклад, наявність у особи речі за правом власності) і незаконним (скажімо, володіння майном, добутим злочинними діями, привласнення знахідки). Незаконне володіння поділяється на добросовісне (коли особа не знала і не могла знати про те, Що володіє чужим майном) і недобросовісне (коли особа знала чи повинна була знати про те, що володіння незаконне).

Користування - це право  вилучати з речей їхні корисні  властивості (наприклад, обробляти  землю та отримувати врожай, вживати  продукти харчування, носити одяг і взуття).

Розпорядження - це право  визначати юридичну або фактичну долю майна.

Сукупність зазначених повноважень у особи дають  підстави вважати її власником відповідного майна.

Розглядають такі форми  власності:

-власність народу України - надра землі, повітряний простір, вод ні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони;

-приватна власність - майнові та особисті немайнові блага конкретної фізичної особи (жилі будинки, транспортні засоби, грошові кошти, цінні папери);

-колективна власність - це майно, що належить певному колективу і є необхідним для його функціонування (майно колективного підприємства, кооперативу, орендного чи акціонерного підприємства,);

-державна власність - це майно, необхідне для виконання державою своїх функцій (як-от: єдина енергетична система, інформаційна система, системи зв'язку, транспорту загального користування, кошти державного бюджету тощо). Державна власність поділяється на загальнодержавну та власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну).

 

74.Захист права  власності в Україні.

Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права  власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення  свого права власності іншою  особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню та має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач знав, власник має право вимагати майно якщо:

1. було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;
2. було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;
3. вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Власник майна має  право вимагати усунення перешкод у  здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Власник майна може пред'явити  позов про визнання його права власності, якщо це право оскаржується або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

Власник майна, права  якого порушені внаслідок видання  правового акта органом державної  влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта. У разі неможливості відновлення попереднього становища власник має право на відшкодування майнової та моральної шкоди.

Власник земельної ділянки, житлового будинку, інших будівель має право на компенсацію у  зв'язку із зниженням цінності цих  об'єктів у результаті діяльності, що призвела до зниження рівня екологічної, шумової захищеності території, погіршення природних властивостей землі.

 

75.Право інтелектуальної  власності: поняття, об‘єкти та  суб‘єкти.

Право інтелектуальної  власності – це право особи  на результат інтелектуальної, творчої  діяльності або на інший об’єкт права інтелектуальної власності, визначений ЦК та іншим законом (ст. 418 ЦК). Воно є недоторканим і ніхто не може бути позбавленим цього права чи обмеженим в його здійсненні, крім встановлених законом випадків.

До об’єктів права  інтелектуальної власності, зокрема, належать:

• літературні та художні твори
• комп’ютерні програми
• компіляції даних (бази даних)
• виконання
• фонограми, відеограми, програми організацій мовлення
• наукові відкриття
• винаходи, корисні моделі, промислові зразки
• компонування (топографії) інтегральних мікросхем
• раціоналізаторські пропозиції
• сорти рослин, породи тварин
• комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення
• комерційні таємниці

До об’єктів права  інтелектуальної власності не відносять: ідеї, процеси, методи діяльності, математичні концепції, документи, закони, державні символи.

Суб’єктами права  інтелектуальної власності є: творець (творці) об’єкта права інтелектуальної  власності (автор, виконавець, винахідник тощо) та інші особи, яким належать особисті немайнові та майнові права інтелектуальної власності відповідно до ЦК.

 

76. Поняття  зобов’язання та підстави його  виникнення.

Зобов'язання являє собою  такі правовідносини, в силу яких одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити  на користь іншої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Зобов'язання складається  з суб'єктів, об'єктів та змісту.

Суб'єктами зобов'язання є кредитор, тобто особа, якій належить право вимоги, і боржник — особа, яка несе обов'язок, що відповідає праву вимоги кредитора.