Розвиток страхового посередництва в Україні

Про значення ролі посередників у дистрибуції  страхових продуктів свідчить той факт, що в більшості країн Європейського союзу понад 50 % усіх договорів страхування укладається за посередництвом брокерів та агентів. Передбачається, що роль посередників зростатиме.

Страхових агентів  поділяють на кілька типів. Найпоширенішим у нашій країні є тип страхових  агентів — фізичних осіб, що працюють у тій чи іншій страховій компанії.

Роль агентів  виконують також транспортні підприємства при здійсненні обов'язкового особистого страхування від нещасних випадків на транспорті. Вони збирають страхові внески під час продажу пасажирам проїзних квитків, а потім перераховують їх до страхових компаній. [27,с 106].

З розвитком нових видів страхування в нашій країні роль агентів починають виконувати банки та поштові відділення з продажу полісів обов'язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів та інших видів страхування. З огляду на зарубіжний досвід можна передбачити, що найближчим часом банки будуть залучені й до продажу полісів зі страхування життя.

На практиці можна спостерігати розвиток відносин страхова компанія — страховий агент  від простих форм до складніших. Уже згадувалися страхові агенти — фізичні особи (іноді їх називають «прямими агентами»), що працюють у штаті конкретної страхової компанії. У зарубіжних страхових компаніях більш прогресивну та гнучку структуру являють собою страхові агенти — фізичні особи, які працюють на умовах контракту з однією («мономандатні страхові агенти») або кількома («багатомандатні страхові агенти») страховими компаніями. Такі агенти мають постійні зв'язки зі своїми клієнтами.

Альтернативну мережу продажу страхових продуктів  становить сукупність юридичних осіб, що відіграють роль страхових агентів конкретного страховика. Ними є банки, нотаріальні контори, туристичні агентства, відділення зв'язку тощо, які поряд з послугами зі своєї основної діяльності пропонують клієнтам укласти договори з того чи іншого виду страхування. Взаємовідносини між страховою компанією та страховими агентами— юридичними особами регулюються укладанням генеральних угод про співробітництво та щорічними протоколами до них або контрактами працівників цих юридичних осіб, які є агентами за сумісництвом. [14,с 39].

Система генеральних  страхових агентств характеризує вищий ступінь відносин між страховою компанією та страховим агентом. У наш час така система переважає на зарубіжних страхових ринках. Генеральні агенти — це фізичні особи, що уповноважені одним або кількома страховиками, яких вони представляють у тому чи іншому територіально-адміністративному регіоні. Робота такого агента контролюється інспектором і працівниками страхової компанії, яка його уповноважила. Юридично відносини між генеральним страховим агентом та страховою компанією оформлені договором про призначення на посаду. Таким договором обумовлено вид страхування, в якому агент уповноважений працювати, максимальний ліміт ризику, що його він може прийняти, територіальні обмеження, зобов'язання зі здійснення та управління контрактами, виплату страхових сум і страхових відшкодувань, розмір комісійної винагороди. Кожному генеральному агентству, котре починає свою роботу, страхова компанія відкриває фінансування на організацію справи (оренда приміщення, оплата праці спеціалістів, рекламні заходи і т. ін.).

Генеральний страховий агент наймає на роботу страхових агентів, яким виділяється зона обслуговування — територія (конкретні населені пункти), де вони мають організувати продаж страхових полісів. З часом, коли вже досягнуто відповідного рівня розвитку страхування на визначеній території, страховий агент має право залучати субагентів як помічників, вступати з ними у трудові відносини і передавати частину функцій з укладання нових та обслуговування раніше укладених договорів. Іноді обов'язки субагентів можуть обмежуватися лише репрезентативними функціями. Наприклад, вивчати ринок та орієнтувати агентів з питань конкретного виду страхування, які можуть становити інтерес для працівників того чи іншого підприємства або жителів невеликого населеного пункту. Субагенти залучають також глядачів на концерти чи спортивні змагання, які організовують із рекламною метою страхові компанії. Проте такі працівники не мають прямих відносин зі страховою компанією.

Безперечними  перевагами системи генеральних  страхових агентств є їх гнучкість та мобільність.

Страхові  агенти всіх типів реалізують готовий  страховий продукт. Отже, вони не мають впливу на його якість і не можуть бути об'єктивними щодо оцінки останньої.

Діяльність  страхових агентів оплачується  у вигляді комісійної винагороди або комісії, розмір якої обумовлюється агентською угодою і, як правило, виражається у відсотках від страхової премії, сплаченої страхувальником за конкретним договором страхування.

Регулювання посередницької діяльності агентів  у багатьох країнах здійснюють контрольно-ревізійні служби страхових компаній.

Страхові  брокери, як і страхові агенти, поділяються  на кілька типів. Брокерами можуть бути як фізичні, так і юридичні особи у вигляді брокерської контори з найманим персоналом. Великі корпорації можуть мати свого так званого «кептивного брокера». [31,с 74].

Найвідоміші в усьому світі брокери, акредитовані розміщувати страхові ризики в Ллойді, — це так звані брокери Ллойда. Процедура розміщення ризиків у Ллойді не є унікальною, але вона найстаріша. У загальних рисах її можна уявити за такою схемою. Брокер готує сліп, який являє собою кілька аркушів паперу формату А4. На цьому сліпі він розміщує всю необхідну інформацію щодо конкретного страхування під такими рубриками:

• найменування Страхувальника/Перестрахувальника;
• предмет (інтерес) страхування/перестрахування;
• тип (наприклад, факультативне перестрахування);
• клас (страхові ризики);
• ліміт відповідальності (страхова сума/франшиза);
• дата та період;
• премія (ставка або сума);
• загальні умови та винятки;
• спеціальні умови (гарантії");
• брокераж;
• андеррайтингова інформація.

Щоб отримати ціну для конкретного ризику, який брокер бажає розмістити в Ллойді, він показує сліп та андеррайтингову інформацію так званому андеррайтеру-лідеру. Після докладного вивчення всієї інформації, що пов'язана з конкретним ризиком, призначається ціна. Якщо клієнт брокера погоджується на таку ціну, лідер формально приймає ризик і ставить свій штамп на сліпі та зазначає частку (відсоток) ризику, яку він бере на себе. Частина ризику, що залишилась, розміщується серед інших андеррайтерів.

Діяльність  брокера тісно пов'язана з «життєвим  циклом» страхового полісу. Безперечно, що перша стадія — це знайти клієнта. Кожний страховий брокер має свою власну стратегію пошуку клієнта. [54,с 83].

Далі брокерові  необхідно добре зрозуміти потреби  клієнта з метою їх найкращого задоволення. Якщо страховий брокер не знає свого клієнта та його бізнесу, він не може ефективно виконувати свої зобов'язання щодо нього. Послуги, які брокер надає своєму клієнтові, можна об'єднати під назвою «найкраща порада». На цій стадії брокер відіграє роль консультанта з ризик-менеджменту і розробляє спеціальну програму з управління ризиком клієнта. Така програма може включати в себе самострахування, а також заходи щодо «поліпшення» ризику. До них можна віднести, наприклад, установлення додаткових пристроїв пожежогасіння або систем охорони.

Наступною стадією  є пропонування брокером ризику на страховому ринку і початок переговорів про укладання договору страхування. Переговори проводяться згідно з правилом «попиту та пропозиції» і тривають до моменту, коли сторонами буде остаточно досягнуто умов договору. Такі переговори можуть мати навіть кілька раундів. Роль брокера полягає в тому, щоб під час проведення переговорів представляти інтереси клієнта та досягнути остаточної угоди. Коли ризик є повністю розміщеним, брокер надсилає формальне повідомлення як своєму клієнтові, так і андеррайтеру.

У разі можливості висунення вимоги страхового відшкодування страхувальник повідомляє про страховий випадок не лише страховика, а й брокера. Допомога клієнтові в підготовці необхідних документів для висунення вимоги є дуже важливою послугою брокера, а коли клієнт не обізнаний з тонкощами проведення формальних процедур — конче необхідною. Великі брокери мають вплив на ринку і можуть його використати, наприклад для здійснення задовільного страхового відшкодування.

Коли «життєвий  цикл» страхового полісу наближається до кінця, страховий брокер звертається до свого клієнта з пропозицією поновити дію договору на новий термін, і цикл починається спочатку. [43,с 159].

Страховий брокер має певну кількість клієнтів, яких він представляє на ринку. Брокер постійно вивчає ситуацію на ринку, де ставки і розміри страхового покриття коливаються, а з розвитком страхової індустрії з'являються нові страхові продукти. Окрім знань ринкової інформації, брокеру потрібні, наприклад, відомості про зміни в законодавстві, що можуть мати вплив на бізнес клієнта. Великі брокери витрачають значні кошти на дослідження та прогнози. Вони не чекають запитань від свого клієнта, а намагаються попередити їх. Персональна увага брокера не залишається непоміченою. Клієнт цілком довіряє йому, а в умовах конкуренції це вельми важливо.

Слід також  зазначити, що брокер має усвідомлювати  свою відповідальність перед ринком. Вона полягає в тому, щоб не знижувати ціни до неекономічного рівня. Фінансова стабільність страховиків важлива як для брокера, так і для його клієнта.

1.3. Нормативна  база функціонування страхового  посередництва.

В умовах функціонування ринкової економіки, основу якої становить господарська (підприємницька) діяльність з використанням  різних форм власності, та механізму державного регулювання відносин у сфері економіки потреба суб'єктів господарської діяльності у захисті своїх майнових прав та охоронюваних законом інтересів від різноманітних ризиків зростає.

Інтерес у створенні адекватного  розвиненим економічним відносинам ринку страхових послуг проявляють не тільки суб'єкти господарювання, а й держава, яка заінтересована у страховому захисті державного майна. Ці питання вирішуються шляхом впровадження в Україні перевірених світовою практикою форм і видів страхування.

Страховий ринок  як частина фінансової сфери є  об'єктом державного регулювання і контролю. Державне регулювання спрямоване на:

• забезпечення формування і розвиток ефективно функціонуючого ринку страхових послуг;
• створення в Україні необхідних умов для діяльності страховиків різноманітних організаційно-правових форм;
• недопущення на страховий ринок спекулятивних та фіктивних компаній, що можуть заподіяти шкоду як страховій справі, так і майновим інтересам страхувальників;
• дотримання вимог законодавства України про страхування.

Основні чинники, що зумовлюють необхідність державного регулювання  страхової діяльності, пов'язані  з:

• захистом страхувальника;
• економічною політикою, що проводиться державою.

Головною метою державного регулювання страхової діяльності є забезпечення формування страховиками достатнього обсягу коштів, за рахунок яких вони зможуть виконати свої зобов'язання перед страхувальниками за будь-яких обставин, тобто забезпечення платоспроможності кожного конкретного страховика.

Державне регулювання розвитку страхового бізнесу здійснюється у таких напрямах:

• пряма участь держави у становленні системи страхового захисту майнових інтересів;
• законодавче регулювання (прийняття державою базових законів та нормативно-правових актів);
• здійснення спеціального нагляду за діяльністю відповідно до інтересів

страхувальників та загальнодержавних  потреб.

Цілісний механізм державного регулювання страхової діяльності включає прямі і непрямі методи впливу держави та її втручання у здійснення страхової діяльності та розвиток страхового ринку.

До ринкових, тобто  непрямих методів державного регулювання відносяться проведення державою спеціальної податкової (фіскальної) політики, а також тарифної, цінової, кредитної, грошової та інвестиційної політики.

Пряме державне втручання в механізм функціонування страхового бізнесу здійснюється за допомогою:

1) законодавчої  бази;

 2) нагляду за страховою діяльністю.

Надання страхових  послуг передбачає індивідуальні конкретні  страхові відносини між страховиком і страхувальником, реалізація яких потребує наявності системи правового регулювання страхової діяльності.

1. Система  законодавства щодо регулювання  страхової діяльності складається  з:

• загального законодавства;
• спеціалізованого страхового законодавства;

підзаконних актів.

Норми та принципи правового регулювання страхової  діяльності визначені Конституцією України, міжнародними угодами, законами та постановами Верховної ради України, указами та розпорядженнями Президента України, постановами та розпорядженнями  Кабінету Міністрів України, інструкціями, методиками, наказами, листами міністерств і відомств, нормативними актами Уповноваженого органу, що здійснює нагляд за страховою діяльністю (Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг в Україні).

Основою системи законодавчого регулювання страхового ринку є Конституція України та Закон України "Про страхування" в редакції від 4 жовтня 2001 року. Найбільш загальні принципи здійснення страхування викладені в Господарському кодексі України, нова редакція якого введена з 1 січня 2004 року.