Розвиток інтеграційних процесів банківських та страхових інститутів

 

ВСТУП

 

Актуальність  теми. Останнє десятиріччя в розвитку страхового бізнесу дійсно можна назвати революційним. Сьогодні в Україні почався новий етап взаємодії банків та страхових компаній. Світовий досвід свідчить про наявність передумов для їх інтеграції. Актуальність проблеми полягає в тому, що розвиток страхових та банківських інституцій як базових ланок фінансової системи, які активно беруть участь у русі суспільного капіталу, має важливе значення в стабілізації та динамічному зростанні національної економіки. Банки та страхові організації – носії підвищеного соціально-політичного ризику, дестабілізація яких веде до загрози економічній безпеці країни.

Інтеграція банківського й страхового секторів здійснюється з метою отримання синергічного ефекту від координації продажів, поєднання страхових та банківських продуктів, спільного використання каналів їх розповсюдження й виходу на одну й ту ж клієнтську базу. Адже страхування банківських ризиків та надійне забезпечення інвестиційної складової страховиків у банківському секторі укріплює фінансові інститути та сприяє розвитку економіки. Взаємодоповнення діяльності страхових та банківських організацій сприяє мобілізації внутрішніх інвестиційних ресурсів та є умовою захищеності банківської та страхової діяльності, а також усієї фінансової системи в цілому, фактором збереження національного капіталу.

Актуальність теми дослідження  обумовила його мету.

Мета і завдання дослідження. Метою даної роботи є визначення перспективних форм інтеграції комерційних банків та страхових компаній в Україні на основі дослідження теоретичних основ їх взаємовідносин у фінансовій системі, зарубіжного досвіду, а також сучасної практики організаційно-економічних форм взаємовідносин страховиків і банків.

 

 

Для досягнення поставленої мети в роботі були виконані наступні завдання:

• з’ясовано сутність фінансових посередників, зокрема, банків та страхових компаній, а також досліджено спільні та відмінні функціональні ознаки даних інституцій;
• визначено основи конкуренції та критерії співпраці банків та страхових компаній;
• узагальнено історичні та зронологічні передумови взаємодії банківського та страхового ринків;
• проаналізовано динамічні показники страхового та банківського секторів України з метою відокремлення особливостей їх розвитку;
• визначено організаційно-економічні форми взаємовідносин страхових компаній та банків в Україні;
• з’ясовано поняття фінансового супермаркета як форми інтеграції банківських та страхових компаній;

– узагальнено зарубіжний досвід у сфері співробітництва банківських та страхових установ, виокремлено основні напрямки їх діяльності;

• з’ясовано основні напрямки інтеграції страхового та банківського секторів, а також перспективи створення їх альянсів.
• визначено перспективи використання полісів комплексного банківського страхування в Україні.

Об’єкт дослідження – інтеграція банківського та страхового секторів, як складових фінансової системи.

Предмет дослідження – теоретичні й методичні форми інтеграції банківських та страхових компаній у фінансовій системі.

Дослідженість проблеми. До проблем дослідження банківського й страхового секторів, а також взаємозв’язків банківських і страхових компаній у фінансовій системі зверталося багато науковців та економістів України, таких як Василик О.Д., Павлюк К.В., Савлук М.І., Мороз А.М., Пуховкіна М.Ф., Опарін В.М., Осадець С.С.,

Загребной В. Н., Шкарпова О., Василенко І., Мочерний С., Гришак Л., Близнюк Н., Фурман В., Грудзевич У. Я., Дзюблюк О. В., Мартинюк Ж. М., Гладких Д. Окремі аспекти теоретико-методологічного та практичного обґрунтування банківського й страхового ринків розглядаються в працях таких зарубіжних фахівців, як Видяпина В.И., Журавлева Г.П., Тагирбекова К.Р., Кожевникова И.Н., Лаврушина О.И., Рейтман Л. Й., Турбота К.Е., Шимкович В., Кричевський А., Ланчер Д., Гиффорд Ч.

Методи дослідження. При постановці й розв’язанні поставлених у роботі завдань застосовувалася наступна методологічна база. Діалектичний метод наукового пізнання й системний підхід дозволив вивчити таке економічне явище, як фінансове посередництво, визначити сутність і місце фінансових посередників у фінансовій системі, а також виокремити такі з них, як банки та страхові організації. Метод наукової абстракції, індукції та дедукції дозволили пізнати загальні функціональні характеристики банківського та страхового секторів, а на основі них виокремити суттєві особливості кожного. Методи аналізу, синтезу та порівняння допомогли виділити спільні та відмінні риси в діяльності банків та страховиків, а також об’єднати їх спільні функції з урахуванням взаємозв’язків між ними. Історичний та інші методи пізнання об’єктів і процесів застосовувались у  визначенні процесів становлення страхової та банківської справи в тій історичній послідовності, у якій вони розвивалися і змінювалися. Економіко-статистичні методи збору та обробки інформації, зокрема, групування, статистичного порівняння та інші були використані при дослідженні стану й тенденцій розвитку банківського та страхового секторів, установленні позитивних та негативних рис кількісного і якісного характеру, визначення пріоритетних напрямів подальшого розвитку інтеграційних зв’язків банківських та страхових установ.

Інформаційна  база. У дослідженні використана інформація з законів та інших законодавчих актів та інструкцій, економічних довідників та енциклопедій, навчальних посібників та підручників, курсу лекцій, наукових статей та монографій, різноманітних періодичних видань, інтернет-конференцій, науково-практичних конференцій, економічних та державних сайтів.

Структура роботи. Відповідно до мети та завдання даного дослідження, робота складається з трьох розділів, вступу, висновків, списку використаної літератури та додатків.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ  ОСНОВИ ВЗАЄМОВІДНОСИН СТРАХОВИХ ОРГАНІЗАЦІЙ  ТА БАНКІВСЬКИХ УСТАНОВ 

1.1. Страхові  компанії і банки у фінансовій системі

 

Сучасна економічна теорія під фінансовою системою має на увазі  сукупність окремих її ланок, що мають  особливості у формуванні, розподілі і використанні фондів фінансових ресурсів, що зосереджені в розпорядженні держави, не фінансового сектора економіки, певних фінансових інститутів, домогосподарств для фінансового забезпечення економічних і соціальних потреб суспільства в цілому, окремих його верств населення, господарських структур, окремих громадян [14, с. 22]. Сфера фінансів у зарубіжній та вітчизняній практиці включає фінансові ринки та фінансових посередників (фінансових агентів).

“Фінансове посередництво – є першим сегментом ринку фінансових послуг, відображає відносини, які складаються на фінансовому ринку в  процесі руху фінансових ресурсів і грошових коштів” [52, с. 215]. Фінансове посередництво в ринковій економіці забезпечує: акумуляцію вільних грошових коштів підприємств і населення, тобто внутрішніх інвестиційних ресурсів та їх розміщення – фінансування важливіших суспільних потреб; додатковий дохід юридичним та фізичним особам.

Функціонування більшої  частини фінансового ринку забезпечують фінансові посередники, які здійснюють, з одного боку, мобілізацію тимчасово  вільних ресурсів, а з іншого –  їх продаж. Вони позитивно впливають на кругообіг капіталу в процесі розширеного відтворення, розвиток виробництва, торгівлі, інших сфер економіки. Особливо важлива їх роль у переміщенні грошових заощаджень домашніх господарств в оборот ділових підприємств. Це зумовлено тим, що ці заощадження є найбільшим джерелом інвестицій в економіку, проте вони перебувають у величезної кількості власників, індивідуальні розміри їх невеликі, отже, перерозподілити їх без посередників було б технічно неможливо. У цілому до фінансових посередників відносять комерційні банки та небанківські установи, фінансові, факторингові й лізингові компанії, інституційні інвестори, фондові і валютні біржі [52, с. 216]. Щодо цього питання немає єдиної точки зору ні у вітчизняній, ні в зарубіжній літературі. У вітчизняній літературі найпоширенішим є поділ фінансових посередників на дві групи:

• банки;
• небанківські фінансово-кредитні установи, які інколи називають ще спеціалізованими фінансово-кредитними установами, чи парабанками [20, с. 291- 292].

В американській літературі фінансових посередників заведено поділяти на три групи:

- депозитні інституції;

- договірні ощадні  інституції;

- інвестиційні посередники  [48, с. 83].

Відмінність наведених  класифікацій пояснюється різними  критеріями оцінки. Тому більш правомірним є класифікація всіх фінансових посередників за одним критерієм – участю їх у формуванні пропозиції грошей. За цим критерієм вони поділяються на:

• банки, які здатні впливати на пропозицію грошей;
• небанківські фінансові посередники, які такої здатності не мають.

Усередині кожної з цих  груп посередники можуть класифікуватися  на види за іншими критеріями. Наприклад, розрізняють банки центральні та ділові; універсальні та спеціалізовані; комерційні, ощадні тощо. Небанківських  фінансових посередників поділяють  на страхові компанії, інвестиційні інститути, кредитні спілки, пенсійні фонди, лізингові компанії, факторингові компанії тощо [21, с. 442 - 443].

Отже, з наведених класифікацій можна виділити важливих агентів, системоутворюючі ланки фінансової системи та економіки в цілому – банківські установи та страхові організації. Адже від їх стану та розвитку залежить зростання економіки та добробут населення.

Банківські установи за своїм функціональним призначенням беруть участь у формуванні пропозиції грошей і мають можливість впливати на ринкову кон’юнктуру та економічне зростання, інші ж посередники такої можливості не мають. Банки можуть надавати економічним суб’єктам  широкий асортимент різних послуг, тоді як інші спеціалізуються на окремих [21, с. 443].

В українському законодавстві спочатку переважав надто широкий підхід до визначення банку. У першому Законі України “Про банки та банківську діяльність” (березень 1991 р.) банком названо будь-яку установу, що виконує функції кредитування, касового і розрахункового обслуговування народного господарства та здійснює інші банківські операції, передбачені цим законом (ст. 3). Таких операцій у законі зазначено 16, однак не застережено, чи банк повинен виконувати всі ці операції, чи тільки одну з них для того, щоб одержати відповідний статус. Ця обставина давала можливість надто широко трактувати поняття банк і сферу банківської діяльності, розмивала правову межу між банками і небанківськими фінансовими посередниками.

Проте українська банківська практика не пішла цим  шляхом. У 1993 р. у закон були внесені уточнення, що забороняли небанківським установам відкривати рахунки, приймати вклади, здійснювати розрахунки та кредитування. Але й це уточнення остаточно не вирішило питання. Незважаючи на такі розбіжності в законодавчому трактуванні сутності банку, можна знайти дещо спільне в усіх указаних підходах і визначити банк у правовому аспекті як фінансового посередника, що виконує одну чи кілька операцій, віднесених законом до банківської діяльності.

Законодавство України відносить до банківської діяльності комплекс із трьох посередницьких операцій:

- приймати грошові вклади від  клієнтів;

• надавати клієнтам позички і створювати нові платіжні засоби;
• здійснювати розрахунки між клієнтами.

Виконання цього  комплексу операцій можна вважати визначальною економічною ознакою банку. При невиконанні будь-якої з цих операцій зв'язок між попитом і пропозицією на грошовому ринку буде розірваним або він повинен буде здійснюватися у формі прямих контактів між продавцями і покупцями грошей.

Отже, комплекс із трьох базових операцій — депозитних, кредитних і розрахункових — створює первинну сферу банківської діяльності, а фінансовий посередник, що виконує цей комплекс, є банківським інститутом, банком в економічному розумінні [49, с. 7].

Якщо ж посередник грошового ринку не виконує жодної з названих базових операцій, тобто позбавлений ознак банку, він належить до небанківських фінансових інституцій. Небанківські установи, зокрема, страхові компанії, також є фінансовими посередниками грошового ринку, які і здійснюють акумуляцію заощаджень і розміщення їх у дохідні активи: у цінні папери та кредити (переважно довгострокові). У своїй діяльності вони мають багато спільного з банками:

1. функціонують у тому самому секторі грошового ринку, що й банки, — у секторі опосередкованого фінансування;
2. формуючи свої ресурси (пасиви), вони випускають, подібно до  банків,  боргові  зобов'язання,  які   менш   ліквідні,   ніж  зобов'язання банків, проте теж можуть реалізовуватися на ринку як додатковий фінансовий інструмент;
3. розміщуючи свої ресурси в дохідні активи, вони купують боргові зобов'язання, створюючи, подібно до банків, власні вимоги до інших економічних суб'єктів, хоч ці вимоги менш ліквідні і більш ризиковані;
4. діяльність їх щодо створення зобов'язань і вимог грунтується на тих самих засадах, що й банків. Перетворюючи одні зобов'язання в інші, вони, як і банки, забезпечують трансформацію руху грошового капіталу на ринку — трансформацію строкову, обсягову і просторову, а також трансформацію ризиків шляхом диверсифікації [21, с. 470].