Шпаргалка по "Истории Древней Греции"

 Матеріальна відповідальність  за отримання податків з колонів  і поміщених на землю рабів  була покладена на землевласників. За податки міських жителів  відповідали куріали — члени  міських управлінь (курій). Реформа  податків, проведена Діоклетіаном, сприяла прикріпленню основної  маси сільського і міського  населення (колонов і ремісників) до місця проживання і професії. Прикріплення до місця проживання  гарантувало казні повне отримання  податків, а магнатам, крім того, постійну робочу силу. Внутрішня і зовнішня політика Костянтина була прямим продовженням реформ Діоклетіана. У 314 р., відразу після припинення найбільш гострого періоду міжусобиць, Костянтин провів нову грошову реформу, що усувала основний недолік реформи Діоклетіана. За роки, що пройшли між двома реформами, у світлі нових економічних умов вдалося визначити точніше співвідношення вартості золота в зливках і в карбованій монеті, внаслідок чого і була випущена нова золота монета солід вагою в 1/72 частину римського фунта. Вона стала основною монетою і одиницею розрахунку спочатку в західній половині, а потім в усій Імперії. Стабільність нової грошової системи зміцнилася ще й тому, що в її основі було лише золото. З срібла стали чеканити тільки дрібну розмінну монету. Стабілізація грошової системи дала можливість відновити деякі грошові збори, замінені у минулому натуральними формами. Пожвавилися грошові угоди на ринках. Але як і раніше окрім монети в обігу продовжували ходити зливки золота і срібла з клеймами фінансових чиновників, що засвідчували їх вагу і якість. Натуральні відношення усередині великих імператорських господарств істотно не змінилися.

 Упродовж усього правління  Костянтина видавалися едикти  з метою впорядкування надходження  податків до казни і забезпечення  робочою силою сільського господарства  і ремесел. Тривало розпочате  при Діоклетіані прикріплення  до місця проживання і роботи  куріалів, ремісників і колонів.  Матеріально-відповідальним за надходження  податків від городян — куріалам  — заборонялися переселення з  рідного міста і ухилення від  виконання муніципальних повинностей.  Якщо виявляли куріалів, яким  вдалося поступити в армію  або до імперської адміністрації,  то їх негайно повертали у  свої курії, тому що їх обов’язки  були не лише довічними, але  й спадковими. Куріали банкрутували, оскільки були зобов’язані зі своїх коштів погашати недоїмки по збиранню податків. Їх ряди примусово поповнювалися новими заможними людьми, у тому числі синами ветеранів, якщо вони з яких-небудь причин не йшли на службу в армію.

 Одночасно відбувалося  прикріплення до професійних  колегій ремісників. Колегії стали  спадковими. У 317 р. едиктом Костянтина  були прикріплені до своєї  професії майстра монетної справи, пізніше — ремісники, що обслуговували  в першу чергу армію, флот, транспорт  і населення великих міст: зброярі,  шкіряники, ткачі, теслярі, пекарі  і багато інших. У таку залежність  поступово потрапляли і самостійно  працюючі майстри.

64. Християнство виникло в умовах, коли численні верстви вільних землевласників перетворювалися на залежних орендарів, поповнювали наймане військо або лишалися без засобів існування і переселялися до великих міст, сподіваючись на якісь подачки.

Утримання армії, численних  чиновників, підтримання розкоші  імператорських палаців – усе  це вимагало додаткових коштів і призводило до збільшення податків.

Основна маса населення в  умовах імперії не лише втратила будь-яку  можливість впливати на життя держави, а відчувала себе беззахисною  перед всевладдям імператора й чиновників, чужою у своїй державі.

Ще складнішим було становище  в підкорених Римом провінціях, де народ потерпав від сваволі чужих  і своїх правителів. Саме в одній  з провінцій Римської імперії  – в Палестині – і зародилася нова релігія – християнство. Християнство проголошувало єдинобожжя (в основу його покладено віру євреїв у єдиного  бога), рівність перед богом, братерство всіх народів. Засновником нової  релігії був Ісус Христос. Перші  християнські громади

Після загибелі вчителя його учні – апостоли – у своїх  проповідях роз'яснювали суть і значення того, що відбулося. Вони сформували основні  символи християнської віри –  віри у спокутну смерть Ісуса Христа та його воскресіння. Апостоли були й  авторами перших описів життя Ісуса  – Євангеліїв.

Звістка про жертовну смерть Ісуса Христа, розповіді про його воскресіння і вознесіння, які  поширювалися по всій території Римської імперії, сприяли збільшенню віруючих. Прихильники нової віри – християни  й християнські громади. Члени громади  збиралися разом читати молитви, спілкуватися. На таких зібраннях  вони долали свою самотність, знаходили  розуміння і допомогу, адже перші  громади підтримували сиріт, незаможних, людей, знесилених старістю. Перші громади  з'явилися в Єрусалимі, пізніше  – в багатьох інших містах імперії.

Володарі Риму, жорстоко переслідували  перших християн, бо вони заперечували існування багатьох богів та відмовлялися вшановувати імператора. Влада звинувачувала  християн у тому, що вони готують  змову проти імператора і що вони підпалили Рим у 64 р. За імператора Діоклетіана християн, які відмовлялися зректися віри, спалювали живцем. Щоб  здійснювати обряди, християни збиралися  таємно, зазвичай уночі. Першим притулком  християн у Римі були катакомби –  підземні ходи природного або штучного походження. Та, незважаючи на переслідування, християнство швидко поширювалося.

65. Потребувала реформування система управління. Імперія була майже некерованою через величезні відстані. Інколи розпорядження імператора у провінції отримували лише через кілька місяців. Діоклетіан поділив імперію спочатку на дві частини – східну і західну – й призначив своїм співправителем визначного полководця Максиміана. Згодом своїм співправителем західної частини Діоклетіан призначив Гая Галерія (242–311 pp.). Максиміан, який управляв східною частиною, також обрав собі співправителя – Флавія Констанція Хлора (264–306 pp.). Але й за умов поділу імперії Діоклетіан лишався одноособовим правителем з необмеженою владою. Така система управління дістала назву тетрархія – правління чотирьох. Новий поділ, на думку Діоклетіана, повинен був посилити владу та поліпшити управління імперією. Крім цього, імперію було поділено на 12 областей (діоцезів) і поряд із старими провінціями організовано 100 нових. Збирання податків та придушення повстань покладалися тепер на місцеву владу. Існували окремо військова і цивільна влада. Імператор Костянтин продовжив реформи, розпочаті Діоклетіаном. Він мав на меті поступово прикріпити вільних людей до землі або ремесла. За реформами Константина, селянин і ремісник мали постійно проживати на одному місці. Заборона переселятись мала забезпечити не лише виробництво сільськогосподарської продукції і ремісничих виробів, а й постійний збір податків для наповнення державної скарбниці. Коло платників податків розширювалося й внаслідок збільшення кількості колонів. Водночас Константин видав указ, згідно з яким жорстоко карали за втечу не лише колонів, а й тих, хто їх переховував.

За правління Константина  змінився й склад римської армії. Якщо раніше її основу становили громадяни  імперії, то тепер у ній почало з'являтися все більше найманців  з племен, що проживали на кордонах імперії. Константин увійшов у історію  як перший імператор, за якого варвари  ставали навіть римськими консулами.

У 324-330 рр. на місці грецької колонії Візантій на берегах протоки  Босфор Константин заснував нову столицю  – Константинополь, яку називали «другим Римом». Щоб надати їй величі й розкоші, імператор наказав  вивезти до Константинополя величезну  кількість статуй і дорогоцінних прикрас з Риму та інших міст держави. У новій столиці збудували  храми старим язичницьким богам  і християнські церкви. Частина римської знаті переселилася до Константинополя.

66. Найнебезпечнішими ворогами Римської імперії в І ст. н. е. були племена варварів. Значною силою та могутністю серед них виокремлювалися готи, які поділялися на остготів і вестготів. Вони завдавали відчутних ударів Римській імперії. Для стримування варварської навали імперія змушена була утримувати величезну армію — близько 140 тис. прикордонних військ і 125 тис. польової армії, що, безумовно, впливало на оборонну здатність імперії.

На початку IV ст. сталося  зрушення з місця величезних мас  варварських народів, які перебували на ранньому, первісному ступені розвитку. Залишаючи обжиті місця, де вони оселилися  тисячі років тому, племена, згуртовані в родові об'єднання, переселялися на інші землі, часом на значну відстань. Історики називають це Великим переселенням народів.З глибини степів Середньої  Азії на захід, на територію Європи, посунули племена гунів. Вони пішли  в степи, що на північ від Чорного  моря, і зрушили з місця сарматів та остготів, які подались у свою чергу на землю вестготів.Вестготи під тиском сусідів зі сходу почали шукати притулку на території Римської імперії. На їхнє прохання імператорська  влада дозволила перейти східні кордони держави й оселитися  на її землях. Сталося так, що численні римські чиновники, розбещені хабарами та розкраданням державного майна, привласнили  те, що мало належати вестготам, вони наживалися за рахунок обдурювання простодушних варварів. Серед переселенців почався голод. Дехто з них змушений був продавати в рабство своїх родичів і себе. Таке становище, урешті, призвело до вибуху повстання серед вестготів, яких охоче підтримали інші варвари, а також численні раби і колони, яким було за що ненавидіти римську владу. На придушення повстання рушили легіони на чолі з імператором Валентом.

У 378 р. відбулася велика битва  при Адріанополі.Римські легіони  на той час значною мірою втратили колишню силу й могутність, тепер  вони вже були схожі більше на варварські натовпи, ніж на славетні залізні  війська часів Юлія Цезаря. Велика римська армія зазнала цілковитої поразки. Під час утечі загинув і сам імператор Валент. Вестготи пересунулися на Балканський півострів і там самочинно розселилися. На Рим вони так і не пішли. Поки що в цьому не було потреби.

Захоплення Риму варварами 

Прийшли часи, коли варвари  поступово перетворилися на господарів Римської імперії. У 401 р. племена вестготів  на чолі з Аларіхом напали на Італію. До варварів пристали десятки тисяч  рабів і колонів. Поступово заволодівши  північними територіями Італії, вестготи зламали опір римської армії, підійшли до Рима й узяли його в облогу. Столиця імперії мала сильні укріплення, але вони не стали їй у пригоді. Одного разу вночі раби відчинили  міську браму, і готи ввірвалися на вулиці Рима. Сталося це в 410 р. З часів  галльської навали на чолі з Бреном місто Рим було вперше захоплене  ворожою армією. Готи піддали столицю  імперії варварському знищенню. Ця подія справила жахливе враження на всіх свідків. Місто, що було володарем  половини світу, тепер стало здобиччю дикунських племен. Через кілька днів Аларіх подався на південь, але на десятий день після виходу з Рима раптово помер. Готи поховали свого  вождя разом з усіма скарбами на дні однієї з італійських річок. Місце його поховання та перебування  величезних скарбів імператорського  Рима й досі залишається невідомим.

68. Імператор Юлій Майоріан (457–461 pp.) зробив останню спробу зміцнити імперію. Імператор намагався впорядкувати збирання податків, покращити життя середніх землевласників, відновити покинуті міста. Щоб полегшити фінансові справи в провінціях, Майоріан намагався скасувати їхні борги. За його правління дещо зміцнилося становище римлян у Галлії та Іспанії. Міць імперії почала відроджуватися. Однак у цьому не була зацікавлена ані римська знать, ані варварські королі, яким заважала сильна влада. Майоріана було вбито, разом з ним була втрачена остання надія римлян на відновлення імперії. Почалася низка швидких змін імператорів на троні, влада яких поступово втрачала навіть зовнішні ознаки. Імператори стали цілком залежними від волі варварських вождів, яким довіряли командування імператорською вартою. У 476 р. германський вождь, командир гвардії Одоакр, усунув від влади 16-річного імператора Ромула Августула, відіславши його до свого маєтку. Іронія долі полягала в тому, що останній імператор мав ім'я колишнього засновника міста Рима й першого царя Римської держави — Ромула. З падінням останнього імператора зникло саме поняття — Західна Римська імперія. Корону та пурпурну мантію імператора відправили до Константинополя на знак того, що в Римі імператора більше немає. В Італії було утворено нове королівство — держава Одоакра. Напівпорожня й напівзруйнована столиця половини світу байдуже та незворушно поставилася до величезної історичної події — падіння Західної Римської імперії, якою завершився найдовший відрізок історії людства — історія Стародавнього світу.

69. Великого впливу з боку грецької релігії зазнала римська. Це особливо помітно з III ст. до н.е., коли почалася епоха пізньої Республіки (III - кінець І ст. до н.е.). Рим запозичив весь пантеон грецьких богів, змінивши їх імена на латинський лад. Відбулося ототожнення римських богів з грецькими: Юпітера - з Зевсом, Нептуна - з Посейдоном, Амура - з Еросом, Плутона - з Аїдом, Марса - з Аресом, Юнони - з Герою, Мінерви - з Афіною, Церери - з Деметрою, Ве- нери - з Афродітою, Вулкана - з Гефестом, Меркурія - з Гермесом, Діани - з Артемідою, Вести - з Гестією (покровителькою домашнього вогнища), Вакха - з Діонісом. Від греків до римлян прийшов Аполлон - бог Сонця, музики, але римського еквіваленту його імені не існувало.

Більшість римлян вірили, що кожним з них опікується свій особливий  бог чи богиня. Вони вважали, що боги також опікуються різними явищами життя. Наприклад, Венері молилися, бажаючи завоювати серце коханого, до Марса звертались з молитвами про перемоги в битвах і війнах.

Богом часу, якому поклонялися  у Стародавньому Римі, був дволикий Янус. Він зображався з двома обличчями - молодим, що дивилося вперед, у майбутнє, і старим, яке споглядало минуле. Януса вважали також богом  всякого початку, входів і виходів. Згодом ім’я дволикого Януса набуло переносного значення - нещира, лукава людина.