Шпаргалка по "Истории Древней Греции"

Богатейший материал, характеризующий  строительную технику, архитектуру, искусство  и быт, экономику и военную  политику эпохи Республики, находится  в разных местах Италии. Это города и поселки с памятниками дорийского и римского времени с прилегающими к ним, выявленными благодаря аэрофотосъемке следами земельных участков, дороги (Аппиева, Фламиниева и др.), которыми пользуются и теперь, межевые_ и милевые камни, мосты и акведуки (водопроводы). Важны  и  находки  денег  как  показателя экономического развития. Надписи и изображения на монетах содержат указания на политические программы. Нумизматические данные помогают также датировать события. Исключительное значение имели раскопки римского порта Остии. Они вскрыли план и руины большого города, существовавшего с Г/ в. до н. э.

Эпиграфические памятники. Памятники материальной культуры зачастую сопровождаются надписями. Самыми ранними  в Италии являются греческие надписи  с островка ^Искья. Связный стихотворный текст на сосуде относится к VIII в. до н. э. Начиная с VII в. до н. з. в Тосканской, Паданской Этрурии, в Лации и  Кампании появляются этрусские надписи. Ранний памятник умбрской письменности — это так называемые Игувинские таблицы, содержащие ритуальные установления жреческой коллегии. На территории Рима наиболее древняя надпись представлена частью какого-то этрусского слова  или имени на керамическом осколке VII в. до н. э. Древнейшей латинской надписью является римская надпись с форума на каменной плите, находившейся в месте, которое предположительно называют могилой Ромула. Рядом с плитой обнаружены предметы VII—VI вв. до н.э., ученые соответственно датируют и надпись. Поскольку плита и вотивы покоились  на черном мраморном столбе, надпись  называется надписью Черного камня. Другой сохранившийся ранний текст  — надпись греческими буквами  на золотой застежке, найденной в  могиле VI в. до н. э. в городе Пренесте в Лации. Ранние надписи подтверждают свидетельства античных писателей  о значении греческого и этрусского влияния и говорят о развитии религии и культуры в древнейшей Италии.

43. Виникнення міста Рима

За легендою Рим був  заснований Ромулом і Ремом 21 квітня 753 р. до н. е.. Ромул і став його першим царем. Цю дату приводить історик Марк Теренцій Варрон. До нього римляни називали різні дати у проміжку між 758 і 728 роками до н. е.

Виникнення міста Риму

Легенда пов'язує виникнення міста  з іменами двох братів-близнюків  Ромула і Рема. Їхній дід був  царем, якого позбавив влади власний  брат. А близнюків він наказав  у кошику викинути в Тибр. Та малюки не загинули. Їх вигодувала вовчиця, а  виховав пастух. Коли брати підросли, вони, дізнавшись про своє царське  походження, повернули собі трон.

Капітолійська вовчиця

Правити разом братам не довелося. Ромул, обраний богами, став царем. Брати  вирішили побудувати місто там, де їх годувала вовчиця. Та вони посварилися, і Ромул убив Рема. Заснованому  в 753 р. до н.е. місту він дав власне ім'я Рим.

Документ

Діонісій Галікарнаський про владу  царя

«...Ромул дав цареві такі права: щоб він очолював священнодійства  і жертвопринесення, щоб зберігав закони та звичаї батьків, тяжчі злочини  розбирав сам, а легші доручав  сенатові; збирав сенат і скликав  народ та мав вищу владу під  час війни...»

44. Реформи Сервія Тулія

З 753 по 509 р. до н.е. у Римі правило  шість царів. Передостанній з  них, Сервій Туллій (578-534 pp. до н.е.), здійснив реформи, спрямовані на вдосконалення  управління державою. До реформи римська  держава була поділена на 30 курій  за родовою приналежністю. Це не завжди було зручно для управління, оскільки роди могли розташовуватися територіально  далеко один від одного. Сервій Туллій визначив чотири територіальних округи (триби). До народних зборів додалися збори  по сотнях (центуріях – військово-територіальних підрозділах). Тепер римляни голосували у центуріальних коміціях – зборах воїнів. Усі, хто ніс військову службу, збиралися на збори по центуріях, де і вирішували найважливіші державні справи. Усього налічувалося 193 центурії. Кожна з них мала один голос у народних зборах. Сервій Туллій поділив усіх римських громадян на класи. Залежно від майна і прибутків було виділено вершників, пролетарів та ще п'ять класів. Обов'язком кожного класу було надати для армії певну кількість центурій, тобто сотень воїнів. Найбільше надавали вершники – 80 центурій, І клас – 18, II клас – 22, III клас – 20, IV клас – 22, V клас – 30, пролетарі – 1 центурію. Невдовзі після завершення реформ Сервія Туллія убив Тарквіній Гордий із роду Тарквініїв. Він став останнім римським царем. Тарквіній намагався позбавити римлян права брати участь в управлінні державою. За його правління занепала роль народних зборів. Наслідуючи грецьких тиранів, він прагнув одноособової влади. У 509 р. до н.е., коли повсталий народ вигнав Тарквінія Гордого, закінчилася царська доба в історії Риму.

45. Римська община мала три типи народних зборів. Куріатні коміції втратили своє значення ще на початоку Республіки. За ними зберігалося вирішення лише деяких питань сімейного права, такі як: усиновлення, затвердження заповітів і обряд наділення вищою владою (imperium) магістратів, що зводився до чистої формальності. У кінці Республіки для цієї церемонії членів куріатних коміцій замінюють три авгура з тридцятьма ликторами, що ймовірно представляють курії. 
Центуріальні коміції, що скликалися вищими магістратами (консулами, диктаторами, преторами), продовжували збиратися за центуріями, як це було встановлене реформою Сервія Туллія. У ранню епоху військова організація співпадала з політичною. Згодом це положення зберігалося як пережиток. Збори по центуріях скликалися за межею міста, на Марсовому полі. Громадяни збиралися на світанку; спочатку всі вони були озброєні. Голосування відбувалося по центуріям, причому кожна центурія мала один голос. Рішення центуріальних коміцій було законом (lex), який входив в силу лише після формального схвалення його сенатом (aucto-ritas patrum). Після видання закону Гортензія законодавча діяльність відходить поступово до трибутних коміцій, і тільки питання війни і миру розглядалися завжди центуріатними коміціями. Вирішальне значення в цих коміціях по сервіанському устрою мали громадяни, що володіли високим майновим цензом [II. 5; 119]. 
З середини V ст. набули значення збори по трибам – трибутні коміції (comitia tributa). Спочатку в них брали участь тільки плебеї, що збиралися по трибам для вибору плебейських магістратів. Згодом нарівні з плебейськими зборами (concilia plebis) скликалися по трибам збори всіх громадян. 
У давнину трибутні коміції обирали лише нижчих магістратів, але потім їх роль в законодавчій діяльності Республіки збільшилась. Після ряду законів, останній з яких був проведений Гортензієм в 287 р., було встановлено, що рішення плебса по трибам мають силу закону, тобто прирівнюються до постанов центуріатних коміцій. Трибутні коміції збиралися в різних місцях: на Форумі, на Капітолії, іноді за містом. У кінці Республіки для виборів магістратів вони проводилися на Марсовому полі. Скликали і головували на них курульні магістрати (консул, диктатор, претор, курульний еділ) або ж плебейські магістрати (народний трибун, плебейський еділ). У першому випадку збори називалися comitia tributa, у другому concilia plebis. Голосування проходило по трибам. До уваги приймався голос окремої триби. Якщо за пропозицію висловлювалася більшість триб, воно ставало законом. Спочатку рішення називалося plebiscitum, згодом – lex plebeive scitum або просто lex [II. 7; 20]. 
На народних зборах відбувалися вибори магістратів і вирішувалися лише найважливіші питання. Порядок проведення засідань виключав можливість всебічного обговорення питань. Сфера компетенції різних видів народних зборів не була точно розмежована. Завдяки цьому безпосередній вплив народу на політичне життя був обмежений. Римські громадяни по суті були позбавлені політичної ініціативи, бо на народних зборах вирішували тільки ті питання, які підіймали магістрати, які збирали збори. Питання поточного політичного життя вирішувалися магістратами і сенатом. 
Магістратури ділилися на ординарні (звичайні) і екстраординарні (надзвичайні). 
Магістрат, як показує саме слово (magister – начальник), стоїть над народом, разом з народом він є носієм державної «величі». Образа його прирівнюється до образи величі римського народу. Під час перебування на своїй посаді магістрат не може бути притягнутий до відповідальності і не може бути зміщений. “Виконання обов'язків магістрату не служба, а honor – честь, пошана [II. 5; 122]”. Всі магістратури були неоплачуваними, виборними, терміновими (крім цензора всі ординарні магістрати обиралися на один рік), крім диктатури всі були колегіальними. Загальне поняття влади позначалося терміном potestas; вища ж влада, що включає верховне командування армією, вищу цивільну владу, а також певні релігійні функції (право ауспіції), носила назву imperium. 
Спочатку два консули (які називалися також praetores, judices) були єдиними виборними магістратами, яким належала вся повнота влади. Після появи інших виборних посадових осіб консули залишаються вищими магістратами, їм належить imperium majus, тобто вища цивільна влада, а під час війни вони керують арміями. По законах Ліцинія і Секстія (367 р.), один консул став обиратися з плебеїв. Консули обиралися центуріатними коміціями. У знак вищої влади попереду консула йшли 12 лікторів зі зв'язками лозин (fasces), в які за міською межею вкладалися сокири. Поза Римом консул мав необмежені повноваження у всіх відносинах, включаючи питання життя і смерті римських громадян, тим часом як в місті права консулів обмежувалися певними нормами. 
З 366 р. патриції добилися того, щоб з їх середовища центуріатними коміціями обирався один претор, який мав imperium minus і був молодшим колегою (collega minor) консулів, їх заступником. Головним обов'язком преторів була custodia urbis, тобто правоохорона в місті, а звідси витікала карна і цивільна юрисдикція, що стала згодом основною компетенцією претора. Посада претора стала доступна плебеям з 337 р. Попереду претора шли звичайно шість лікторів; в тих же випадках, коли він судив в Римі, при ньому знаходилися два ліктора.

46. Особливості суспільного ладу Римської республіки (V-ІІІ ст. до н.е.).

Доступ плебеїв до всіх магістратур, крім деяких жрецьких посад, що не мали політичного значення, не означав ще повної демократизації римського  суспільного устрою. Неоплачуваність  магістратурних посад була заставою того, що фактично посади ці не могли  бути доступні незаможним плебеям. Обиралися  лише багаті плебеї. До кінця IV ст. патриціанські  роди, що збереглися разом з верхівкою  плебеїв складали привілейоване  соціальне угрупування - нобілітет, з середовища якого звичайно обиралися  магістрати. 
Термін «нобілітет» (nobilitas) має різне значення в латинській мові. Іноді він має значення знання взагалі, іноді більш вузьке значення. “Деякі дослідники (наприклад, Герье, Гельцер, Мюнцер, Сайм та інш.) вказують, що nobiles називалися не всі представники сенаторського стану, але найбільш видатні, ті, які належали до людей, що займали консульську посаду [II. 5; 106]”. Це спостереження має деякі основи. Але ми вживаємо слово нобілітет для позначення всього римського знання, сенаторської аристократії. У такому значенні цей термін: зустрічається у Моммена, Віллемса, Релоха, Віппера, Сергеєва та ін. Патріціат не втратив свого політичного значення. Його вплив грунтувався на великій земельній власності, розвинених клієнтських зв'язках, взаємній підтримці представників одного і того ж роду. Деяким родам властива була певна політична лінія. Так, Фабії виступали як палкі прихильники аристократичної політики. Для Емілієв характерна політика компромісу з плебеями і т. д. Видатні діячі впливових родів дуже часто проводять на вищі посади своїх родичів і осіб, що знаходяться з ними в клієнтських зв'язках. По мірі посилення плебса поруч з патріціанськими з'являються видатні плебейські роди, політика яких мало відрізняється від політики патрицианских родів; в IV ст. особливим впливом користуються роди Ліцініїв, Лівієв і Генуциєв. Випадки, коли висувалися такі люди, як Маній Курій Дентат, не пов'язані з патріціанскою або плебейською знаттю, є виключенням. Римський нобілітет був тісно пов'язаний з аристократичними родами латинських і деяких італійських народів. У ранню епоху латинські і сабінські роди увійшли в склад патріціата. Але рід Клавдіїв був, напевне, останнім, що удостоївся цієї пошани, у середини V ст. латинські, а потім різні італійські роди прираховувалися до римського плебсу. 
З італійськими містами, що ввійшли в склад римської держави, велися пожвавлені комерційні стосунки, а початок III ст. характеризується розвитком торгового і лихварського капіталу. У зв'язку з розвитком грошового господарства в Римі з'являється карбована монета, спочатку мідна, а потім срібна. Довгий час у римлян були у обігу злитки необробленої міді (aes rude). “Регулярне карбування мідних ассів припадає на другу половину IV ст. У часи війни з самнитами і з Пірром в Римі ходять срібні драхми з Кампанії і Великої Греції. Після перемоги над Пірром, в 268 р., римляни перейшли до карбування срібної монети, Було встановлене відношення срібла до бронзи, як 1:120 [II. 5; 117]”. Одиницею грошової римської системи був встановлений денарій, відповідний аттичній драхмі і рівний 10 бронзовим ассам. Дрібною срібною монетою був сестерцій, рівний 1/4 денарія. У порівнянні з грецькими містами Рим пізно переходить до карбування монети, а це свідчить про те, що в Римі, незважаючи на розвиток торгівлі і велике поширення лихварських операцій, переважали ще натурально-господарські відносини. Рабовласництво широко впроваджувалося в господарство. Число рабів не було ще значним, але війни збільшували їх притік, і встановлений в 357 р. податок на відпуск рабів на волю вказує на розвиток торгівлі рабами. 
Основою господарства було землеробство. Для IV ст. характерна наявність державної громадської власності і розвиток приватної власності. «Громадська власність як державна власність, ager publicus відділена тут від приватної власності. Власність окремої людини сама безпосередньо не є тут громадською власністю...» (Маркс, Форми, попередні капіталістичному виробництву, «Пролетарська революція» № 3, 1939, стор. 153). Значення римського аграрного законодавства як раннього, так і більш пізнього полягає передусім в забезпеченні більшого числа громадян спадковою землею

47.  Боротьба плебеїв і патриціїв у Римі 
Після утворення Римської республіки всі виборні посади захопили патриції. Плебеям залишили тільки право голосувати в народних зборах і служити у війську під командуванням патриціїв. З розвитком торгівлі в римлян почала формуватися майнова нерівність. Більшість плебеїв утратила землю і заборгувала лихварям, за це можна було потрапити в рабство. 
Становище загострювалося. Між станами назрівала війна. Уникнути її можна було, задовольнивши такі вимоги плебеїв: 
-    надати право обиратися на вищі державні посади; 
-    наділити общинною землею; 
-    скасувати боргову кабалу. 
Та патриції не бажали ділитися з плебеями ані владою, ані багатством. Урешті, напружені відносини між станами призвели до вибуху обурення плебеїв. 
У 494 р. до н. е., під час війни Рима із сусідами, плебеї відмовилися воювати. Вони залишили Рим і подалися на Священну гору за межами міста, щоб створити власну державу. За таких умов патриції змушені були піти на пост5гпки. Плебеям надали право обирати народних трибунів. Ці магістрати мали захищати інтереси  плебеїв, вони накладалии вето (заборону) на будь-яке рішення сенату, якщо вважали його несправедливим. 
Будинок народного трибуна правив за сховище: будь-хто міг знайти в ньому захист. Недоторканою була й  сама особа народного трибуна.    
Для впорядкування римських звичаїв і творення законів у 452 р. до н. є. було створено комісію децемвірів терміном на один рік. Повноваження цієї комісії з десяти найшанованіших громадян довелося продовжити ще на один рік; за цей термін децемвіри уклали закони, що були записані на 12 мідних дошках (таблицях). «Закони дванадцяти таблиць» були обов'язкові до виконання всіма громадянами.    
У 445 р. до н. е. особливим законом було дозволено укладати шлюб між плебеями та патриціями. Зрештою, це привело до об'єднання знатних родин з обох боків в особливу групу римської знаті — нобілітет (від латин, «нобіліс» — найкращий). 
Народні трибуни Ліциній і Секстій у 367 р. до н. е. домоглися прийняття законів, за якими плебеїв наділяли землею. 
У 326 р. до н. е. було ухвалено заборону продавати римських громадян у рабство за борги. Остаточною перемогою став закон від 287 р. до н. е., за яким плебеї могли впливати на державні справи й ухвалювати закони. Боротьба між плебеями та патриціями завершилася; її наслідок — знищення залишків родового ладу й відкриття шляху для швидкого розвитку рабовласницьких відносин. Зрівнявшись у правах, плебеї та патриції утворили громадянське суспільство Римської держави. 
У середині III ст. до н. е. держава римлян стала згуртованішою і сильнішою. Це відіграло значну роль у боротьбі Риму із сусідніми народами Італії та небезпечним ворогом — Карфагеном.

48. Завоювання Римом Італії 
Тривалий час Рим був одним із міст Лація та входив до союзу ЗО латинських міст, Проте, уладнавши внутрішні чвари й суперечки між громадянами, Рим поступово почав завойовувати території сусідніх народів — етрусків, самнітів, латинів, сабінів. Війни велися заради здобичі та рабів. Поступово римляни підкорили собі етрусків, латинів і самнітів. Вони закріпилися в Лацію, на лівому березі Тибра, утворивши там колонії. 
Власних сил Риму не завжди вистачало, тому він укладав союзи з одним народом проти іншого. Утім, це не заважало римлянам після перемоги використовувати зброю проти колишнього союзника. «Розділяй і володарюй» — це гасло неодмінно застосовувалося Римом у боротьбі за панування над Італією. 
Проте у 390 р. до н. е. з Північної Італії на Рим посунули галли, сильні войовничі племена, об'єднані верховним вождем Бреном. 
Того ж року в битві на річці Аллії римляни зазнали поразки. Галли захопили й спалили місто. Римляни замкнулись у фортеці на Капітолійському пагорбі. 
Якось уночі галли потайки почали видиратися на укріплені мури. Варта задрімала, але галлів почули священні гуси, що були в храмі Юнони. Перелякані птахи зчинили галас. Римляни прокинулись і відбили штурм. Відтоді побутує вислів: «Гуси Рим урятували». Невдовзі після цього галли взяли з римлян викуп і подалися на північ, бо їхнім власним землям загрожувала небезпека. 
Через цю катастрофу всі перемоги римлян, здобуті в V ст. до н. е., було втрачено. Тільки у 290 р. до н. е. Рим знову підкорив усі племена Апеннінського півострова. Ставши господарями Середньої Італії, римляни посунули на південь. Виникла загроза для грецького міста Тарента. 
Тарентійці покликали на допомогу Пірра. Цей талановитий полководець на чолі вишколеної армії завдав римлянам поразок у 280 р. до н. є. біля Гераклеї та у 279 р. до н. є. — при Аускулі. Але ціна перемоги була надто високою. Зазнавши великих людських втрат, Пірр проказав із сумом: «Ще одна така перемога — і ми остаточно загинемо». Так з'явився ще один крилатий вислів — «Піррова перемога», тобто успіх, досягнутий надто великою ціною. Невдовзі Пірр посварився з та-рентійцями і повернувся до Греції. Того ж 272 р. до н. є. Тарент після тривалої облоги здався римлянам. У 265 р. до н. е. було підкорено останнє вороже місто на землі етрусків — Вольсинії. Тепер уся Італія стала територією Римської держави.

49.Пуні́чні ві́йни — три війни (Перша Пунічна війна 264–241 рр. до н. е., Друга Пунічна війна 218–201 рр. до н. е., Третя Пунічна війна 149–146 рр. до н. е.) між Римом і Карфагеном за панування над Західним Середземномор'ям. Закінчилися повною перемогою Риму і знищенням Карфагенської держави.