Шпаргалка по "Истории Древней Греции"

Пердікка намагався зміцнити своє єдиновладдя за допомогою армії. Його виступи проти Антигона і  Птолемея поклали початок тривалому  періоду боротьби діадохів. Похід Пердікки в Єгипет (321 до н. е.) виявився малоуспішним і викликав невдоволення армії, в результаті чого він був убитий своїми командирами. Після загибелі Кратера у зіткненні із сатрапом Пафлагонії і Каппадокії Євменом у Тріпарадисі (Сирія) відбувся новий розподіл посад і сатрапій (321). Регентом став Антипатр, до нього незабаром була перевезена царська родина. Антигон отримав повноваження стратега-автократора Азії, в його ведення перейшли царські війська, що знаходилися там. Селевк отримав сатрапію Вавилонію, війна з Євменом була доручена Антигону.

Впродовж двох років Антигон  майже повністю витіснив Євмена з  Малої Азії. У 319 до н. е. помер Антипатр, передавши свої повноваження Полісперхону — одному зі старих і відданих македонській династії полководців. Проти нього виступив Кассандр, який користувався підтримкою Антигона. Війна діадохів поновилася з новою силою. Найважливішим театром військових дій стали Греція і Македонія, де в боротьбу між Полісперхоном і Кассандром були втягнуті і царська династія (родина Александра Великого), і македонська знать, і грецькі поліси. В результаті царська династія остаточно втратила своє значення. Філіп III, його дружина Еврідіка і мати Александра Македонського Олімпіада Епірська загинули, Роксана з сином опинилися в руках Кассандра, якому вдалося підкорити своїй владі Македонію, і більшу частину Греції.

Боротьба між Євменом  і Антигоном перемістилася у  Перейду та Сузіану. На початку 316 до н. е. Євмен був розбитий, і Антигон став наймогутнішим з діадохів. Це змусило Птолемея, Селевка і Кассандра укласти союз проти Антигона, до них доєднався й Лісімах. Запеклі бої проходили на морі і на суші в межах Сирії, Фінікії, Вавилону, Малої Азії і особливо в Греції. Війна йшла зі змінним успіхом і завершилася 311 до н. е. укладанням миру, за яким діадохи виступали як самостійні, незалежні правителі.

Нові війни діадохів почалися 307 до н. е. До того часу зник останній формальний зв'язок між частинами колишньої держави Александра: Роксана і Александр IV були вбиті за розпорядженням Кассандра. Військові дії в Греції почав Антигон, очевидно, з метою заволодіти Македонією і македонським престолом. Його синові Деметрію Поліоркету вдалося вигнати македонські гарнізони з Мегар та Афін і змістити намісника Кассандра. У 306 до н. е. Деметрій розбив флот Птолемея поблизу Саламіна. Після цієї перемоги Антигон присвоїв собі і Деметрію царські титули. Інші діадохи також проголосили себе царями. У вирішальній битві при Іпсі в 301 до н. е. Лісімах, Селевк і Кассандр завдали нищівної поразки війську Антигона I, який загинув у цьому бою. Деметрій із залишками війська відступив до Ефеса, в його розпорядженні залишався ще сильний флот і деякі міста Малої Азії, Греції і Фінікії. Володіння Антигона були поділені, головним чином, між Селевком та Лісімахом. До того часу визначилися основні кордони елліністичних держав: Птолемеїв, Селевкіда, Віфінія і Понтійське царство.

Подальша боротьба діадохів розгорталась в основному на території  Греції та Македонії. Після смерті Кассандра в 298 до н. е. розгорілася боротьба за македонський престол між Деметріем Поліоркетом та Пірром — царем Епіру, синами Кассандра та Лісімахом. Переможцем вийшов Деметрій Поліоркет, але вже у 287-286 рр. Лісімах у союзі з Пірром витіснив його з Македонії і підпорядкував її. 283 до н.е. помер Деметрій, узятий в полон Селевком. У 281 до н. е. загинув Лісімах, також розбитий Селевком, його держава розпалась. 281 (або 280) до н.е. був убитий сам Селевк. Царем Македонії 283 до н.е. став син Деметрія — Антигон II Гонат, який поклав початок нової династії, що об'єднувала під своєю владою Фракію та Македонію.

Розквіт еллінізму

Військові зіткнення впродовж трьох століть не припинялися, але  носили більш локальний характер. Послідовники Птолемея І і Селевка  Нікатора продовжували змагатися у Сирії, Фінікії і Малій Азії (так звані, Сирійські війни). Птолемеї, які володіли найпотужнішим флотом, змагались за панування у Македонії, Егейському морі і Греції. Спроби Македонії розширити свої володіння у Греції натрапляли на стійкий опір грецьких полісів. Від царства Селевкідів 283 до н.е. відпав Пергаму, в 260 року стала незалежною Каппадокія. Близько середини 3 століття відпали північно-східні сатрапії та утворилися незалежні Парфянське царство та Греко-Бактрійське царство.

Найхарактернішою рисою  економічного розвитку елліністичного суспільства було зростання торгівлі. Виникли нові великі торгові і  ремісничі центри — Александрія у Єгипті, Антіохія на Оронті, Селевкія на Тигрі, ремісниче виробництво яких значною мірою було орієнтовано на зовнішній ринок. У приморських районах Малої Азії та Сирії створювалися нові поліси, які були і стратегічними пунктами, і адміністративними та економічними центрами. Встановилися регулярні морські зв'язки між Єгиптом, Сирією, Малою Азією, Грецією та Македонією. Були налагоджені торгові шляхи до Червоного моря, Персидської затоки і далі до Індії. Встановилися торгові зв'язки Єгипту із Причорномор'ям, Карфагену і Римом. Розширилися грошовий обіг та грошові операції, чому сприяла перекарбування у монету дорогоцінних металів, що зберігалися в скарбницях перських царів та храмів.

Півстолітній період боротьби між діадохами був по суті періодом становлення нового елліністичного суспільства зі складною структурою і новим типом держави. Нові елліністичні монархії поєднували в собі елементи східної деспотії з елементами полісного ладу. Характерні для полісів земельні відносини — приватна власність громадян і власність міста — ускладнювалися тим, що до міст приписувалися сільські території. Населення цих територій не ставало громадянами міста, але продовжувало володіти своїми ділянками, сплачуючи податки містам або приватним особам, які отримали ці землі від царя, а потім приписали їх до міста. На території, не приписаних до міст, вся земля вважалася царською. За даними єгипетських папірусів, вона ділилася на дві категорії: власне царську і «поступлені землі», тобто передані царем у дар своїм наближеним, а також невеликі ділянки, надані воїнам царя, клерухам,  — клерухії. На цих землях могли знаходитися також місцеві села, жителі яких продовжували володіти своїми спадковими наділами, сплачуючи податки.

Складність земельних  відносин зумовила багатошаровість  соціальної структури елліністичних  держав. Царський двір з його придворними, вища військова та цивільна адміністрація, найзаможніші городяни та вищі жрерці складали верхні шари. Численнішим  був середній шар  торговці та ремісники, персонал царської адміністрації, відкупники, клерухи та катеки, місцеві жерці, вчителі, лікарі та ін. До нижчих верств належало незаможне місцеве населення (лаой): залежні або напівзалежні хлібороби, що обробляли землю царя, знаті, міст, працівники царських майстерень. Вони вважалися особисто вільними, але були прикріплені до місця свого проживання, до тієї чи іншої майстерні або професії. Нижче за їх на соціальній сходах стояли раби.

Інший тип соціального  розвитку мав місце у Греції та Македонії. Приєднання до Македонії  не давало грецьким полісам істотних економічних переваг. У той же час вікові традиції незалежності у  грецьких полісах були особливо сильні. Тому експансія Македонії зустрічала стійкий опір насамперед демократичних шарів, оскільки введення македонських гарнізонів супроводжувалося звичайно встановленням олігархічних режимів і погіршенням становища демосу. Оскільки дрібним полісам окремо було важко відстоювати свою незалежність, відбувався процес об'єднання полісів у федерації (Етолійський союз, у який до кінці 3 століття входять майже вся центральна Греція, Еліда та Мессенія, а також деякі острови Егейського моря; Ахейський союз, який виник у 284 до н.е. та до 230 союз нараховував близько 60 полісів і охоплював значну частину Пелопоннесу).

Олігархічне керівництво Ахейського союзу, налякане зростанням соціального руху в Спарті (реформи Агіса IV і Клеомена III), звернулося за допомогою до царя Македонії Антигону III Досона. У битві при Селласії (222 до н.е.) об'єднані сили македонян і ахейців знищили армію Клеомена III, в Спарту був введений македонський гарнізон. Загострення соціальної боротьби змусило знать грецьких полісів шукати допомоги у Македонії.

Останні роки 3 століття були періодом найбільшого політичного  та економічного посилення Македонії. Скориставшись внутрішніми ускладненнями  в Єгипті, македонський цар Філіпп V Македонський в союзі із селевкідським царем Антиохом III розділили володіння Птолемеїв поза Єгиптом: до Македонії відійшли всі поліси на узбережжі Геллеспонта, в Малій Азії і по узбережжю Егейського моря; Антіох III після перемоги при Паніоні 200 до н.е. опанував Фінікією та Сирією. Використовуючи гасло свободи грецьких полісів, Рим, що спромігся до 200 до н.е. підкорити все Західне Середземномор'я, залучив на свою сторону Етолійський (199 до н.е.) і Ахейський (198 до н.е.) союзи та перш за все знать, яка бачила у римлян силу, здатну забезпечити їх інтереси. Війни Македонії з Римом завершилися укладенням миру 197 до н.е., за яким Македонія позбулася всіх володінь у Малій Азії, Егейському морі та Греції.

32 Елліністичний  Єгипет

Елліністичний Єгипет, або  Єгипет Птолемеїв — період в історії  Єгипту, що розпочався від завоювання Єгипту Александром Македонським 332 року до н. е. і тривав до 30 року до н. е. — римського завоювання Єгипту, після чого був перетворений на римську  провінцію.

Завоювання Єгипта та перші  Птолемеї

Перстень Птолемея VI Філометора - елліністичного царя, Лувр

Перстень Птолемея VI Філометора - єгипетського фараона, Лувр 332 року до н. е. Александр Македонський прибув до Єгипту для його завоювання, де був  проголошений фараоном і втіленням  Зевса-Амона. Тим самим закінчилося  правління Ахеменідів в Єгипті. Через 9 років 323 до н. е. Александр раптово  помер у Вавилоні. Його смерть спричинила за собою двадцятирічні війни  між діадохами, які боролися за владу  у величезній імперії Александра. Результатом цієї боротьби став розділ захоплених Александром територій. Єгипет дістався Птолемею I (правив у 323 — 283 до н. е.), який проголосив себе царем  у 305 до н. е. Заснована Птолемеєм  династія правила Єгиптом до самого його завоювання римлянами.

Птолемея I прийнято характеризувати  як розумного талановитого політика. На це вказує і те, що він єдиний з  діадохів помер природною смертю.[1] Він оголосив, що Александр Македонський — покровитель його роду, підтвердженням чого служив той факт, що Александр  був похований в Александрії. Культ Александра поширився по всьому Єгипту.

270 до н. е. померла  дружина Птолемея II Філадельфа Арсиноя  II і незабаром була обожнена. Наступні  правителі ставали богами вже  за свого життя, незабаром після  сходження на престол. Цей культ,  по-перше, був успадкований від  Стародавнього Єгипту, а по-друге,  свідомо зміцнювався династією  Птолемеїв, щоб довести свою  легітимність і посилити владу.

За правління сина Птолемея I Птолемея II (правив у 283 — 246 до н. е.) Єгипет піднісся, але найбільшої могутності досяг за Птолемея III (правив у 246 — 222 до н. е.). Державі Птолемеїв належали Кіренаїка, Кіпр, Палестина, Південна Сирія, західна частина Малої Азії, узбережжя  Фракії і Геллеспонт, острови Егейського моря.

Соціально-економічний та адміністративний устрій :

Влада

В управлінні Єгиптом доби Птолемеїв органічно поєднувалися риси як греко-македонські, так і  власне єгипетські. Цар володів всією  повнотою влади. Його опорою був величезний штат чиновників. Збереглася величезна  кількість канцелярського листування. Діловодство велося грецькою мовою. При дворі Птолемеїв жили традиції Алесандра: існував «царський журнал», велася велика кореспонденція. Існували вищі придворні посади: «родичів», «рівних  за шаною родичам», «перших друзів», «рівних першим друзям», «друзів», «спадкоємців»  і т. д.

На вершині адміністративної ієрархії перебувала посада діойкета (грец. Διοικητής — управитель) —  керуючого господарством і фінансами, він також відав царською скарбницею, обліком господарських ресурсів, обліком і збором надходжень, контролем  витрат. Діойкет був першим сановником в державі і за певних здібностях міг стати всемогутнім. Таким, наприклад, був діойкет Аполлоній у період правління Птолемея II.

Хора

Усі населені пункти, крім трьох  полісів, входили до хори (грец. Χώρα — земля, країна), тобто не мали самоврядування. Хора ділилася на номи (цей поділ  зберігся з давнього часу), які багато в чому продовжували бути відокремленими. Номи ділилися на топархії, а ті, у  свою чергу, — на коми. Функції номархів перейшли до стратегів. Секретар, який відав усім діловодством нома, називався  царським секретарем. Відповідні посади були і в топархіях, і у комах. Призначення на них залежало від  діойкета.

Діяльність усіх цих посадових  осіб була тісно пов'язана із фінансовими  чиновниками, які також підпорядковувались діойкету. Головним фінансистом в  номі був економ (грец. Οἰκονόμος — керуючий будинком, господар). До нашого часу дійшла «Інструкція економа» III століття до н. е., яка дає чітке уявлення про його обов'язки. По суті, на екононі лежала турбота про все господарське життя нома. Перевіряти його діяльність повинен був контролер.

В адміністративному центрі знаходилася каса, або трапеза (грец. Τράπεζα — банк) на чолі із трапезитом (грец. Τραπεζίτης — міняла, банкір), яка виконувала найрізноманітніші  грошові операції і перш за все  приймала нові надходження. Там же розташовувався головний склад зерна — тесавр (грец. Θησαυρός — скарбниця, комора) під управлінням сітолога (грец. Σιτολογία — збирання хліба або  їстівних припасів). Трапеза і тесавр мали відділення на місцях.

Поліси

В елліністичному Єгипті, на відміну від Держави Селевкідів, поліси не відігравали значної ролі. В усій державі їх було лише три: Александрія, Навкратіс (стара грецька  колонія) і Птолемаїда (заснована  Птолемеєм I Сотером). У той же час  значущими були давньоєгипетські міста, хоча і не мали самоврядування: Мемфіс, Фіви, Гермополь, Гераклеополь та інші.

Поліси не належали до хори і не входили в управління нома. Громадяни поліса складали міську громаду  і об'єднувалися у філи (грец. Φυλή — рід) і деми (грец. Δῆμος — народ), подібно до того, як це було у Греції. У Навкратисі та Птолеммаіде вони обирали раду міста і деяких посадових осіб. В Александрії, тому що вона була столицею, міської ради не було. Це було місто величезного числа національностей: тут жили македонці, греки, фракійці, критяни, іранці, вихідці з Малої Азії, юдеї, сирійці і єгиптяни. Останні були позбавлені будь-яких політичних прав. Решта ж населення об'єднувалася за етнічною ознакою у політевми (грец. Πολίτευμα — спосіб керування державою, державний устрій), незалежні одна від одної і підлягали лише царській адміністрації. Ступінь їх самоврядування був неоднаковим.