Шпаргалка по "Истории Древней Греции"

До середини 260-х до н. е. Римська республіка остаточно підпорядкувала собі Апеннінський півострів. Подальша експансія Риму зробила неминучим його зіткнення з Карфагеном — могутньою державою в Північно-західній Африці (Лівія), яка контролювала велику частку Сицилії і основні морські комунікації в Західному Середземномор'ї.

50. 40-е гг. II в. до н.э. были временем относительного спокойствия в жизни Римской республики, и время, непосредственно предшествовавшее гражданским войнам, нередко называют ее "золотым веком". Действительно, римское могущество не имело реальных соперников, и римляне пользовались всеми благами, какие только мог дать уровень античной цивилизации. Но самый опасный враг оказался внутри самого государства. Всего через 13 лет после того, как в огне пожарища погиб опаснейший соперник Рима - Карфаген, в самом Риме разбушевалось пламя гражданских раздоров.

Римские историки связывали  эти два столь различных по своему характеру события, в одном  из которых они усматривали торжество  римского духа, а в другом - его  упадок. Римский философ Сенека был  наиболее близок к истиной причине  этого упадка, усматривая ее в том, что римское государство, добившись  казалось бы всего, к чему оно стремилось, не выдержало тяжести собственной  мощи.

Именно римские завоевания второй половины III - первой половины II в. до н.э. послужили главной причиной кризиса Римской республики, которая  оказалась совершенно неприспособленной  к новым масштабам государства. Кризис Римской республики был следствием кризиса цивитас, а гражданские  войны являлись их выражением и одновременно катализатором. В ряду основных причин кризиса цивитас следует выделить следующее:

• во-1-х, римская гражданская община разрушалась вследствие роста экономического потенциала римской державы - ее узкие рамки уже никак не соответствовали новым масштабам экономики;
• во-2-х, римская община перестала быть замкнутым, самообеспечивающимся организмом, и потенциал включенных в державу провинций неизмеримо превышал экономические, военные и людские ресурсы цивитас;
• в-3-х, отмеченные изменения привели разрушению монолитности гражданского коллектива - появились очень богатые и очень бедные, а средний слой, состоящий из мелких и средних земледельцев - опора цивитас - неуклонно сокращался и падала его социальная роль;
• в-4-х, вследствие резкого увеличения масштабов государства традиционные органы власти Римской республики, создававшиеся для античной гражданской общины, оказались неспособными нормально функционировать в новых условиях и по сути лишались реальной власти, создавая тем самым предпосылки для усиления влияния отдельных лиц, опиравшихся на новые, неподконтрольные цивитас силы - профессиональную армию и провинции;
• в-5-х, изменявшиеся социально-экономические и политические условия разрушали мир духовных ценностей, в центре которого стоял Рим, как цивитас, и это имело следствием глубокий кризис общественного и индивидуального сознания.

Разложение римской цивитас  способствовало выявлению противоречий как внутри римского общества, так  и в масштабах всей огромной державы. Обострение этих противоречий вылилось в ряд серьезных конфликтов, которые  продолжались на протяжении целого столетия и вошли в историю как эпоха  гражданских войн. Конечным итогом этой эпохи стало падение Республики и установление Империи.

51. Політична діяльність Тіберія і Гая Гракхів.

Боротьба, очолювана Гракхамі, закінчилася  перемогою. Результати цієї боротьби показали, що збереження стійкого дрібного землеволодіння — однієї з основ республіканського  ладу — в умовах розвиненого рабовласництва, бурхливо зростаючих грошових стосунків  і лихварства стало вже неможливим. У зв'язку з цим і роль сільського плебсу в політичному житті Риму поступово стає все менш і менш значною.

Унаслідок перемоги сенату реформи  Гая Гракха впали. Передусім було знесено аграрний закон. Постановою з 119 до н.е. вирішено, що державна земля, що була в руках приватних державців, переходить в їхню власність. Таким  чином, нобілітет закріпив за собою  всі ті публічні землі, що їх Гракхи хотіли передати народові. Селянство  небагато скористалося з наділу грунтів. Спочатку зобов'язувала постанова, що земель, добутих силою аграрних законів, не вільно нікому продавати; селяни мали обов'язок загосподарити їх і  своїх осель не залишати. Здавалося, що цим селянство прийде до добробуту  і стане сильною верствою. Але  в дійсності виявилося, що селян  уже не можна було вирятувати від  занепаду. Нові поселенці з міського пролетаріату відвикли вже від хліборобства.

Упали також широкі колонізаційні  проекти, з якими виступав Гай  Гракх. Тільки в деяких околицях були утворені колонії, призначені для римських поселенців. Після придушення гракхіанців  рух за аграрну реформу тимчасово  затихнув частково тому, що багато хто  вже отримав землю, частково завдяки  підкоренню та обернена в провінцію  частини заальпійської Галії, де в 118 р. до н.е. була заснована колонія  Нарбон. Тут відкривалося нове поле діяльності для багатьох римлян та італіків, які швидко наповнили цю область, незабаром цілком романізовану.

Ряд подальших аграрних законів, підсумок яким підвів закон, виданий в 111 р. до н. е., звів нанівець результати гракхової  реформи. Цей закон оголосив приватною  власністю італійські і провінційні  землі, що знаходилися в окупації приватних осіб, і дозволяв продаж наділів, розданих аграрною комісією Гракхів. Результатом його з'явилася ще більша концентрація землі в руках небагатьох. Вже в 104 р. до н.е. народний трибун Марцій Філіпп заявив, що не більше 2 тисяч  сімей в Римі мають хоч якусь  нерухомість. Величезна маса безземельних селян перетворилася на клієнтів нобілів, отримуючи у них невеликі земельні ділянки за виплату частини  урожаю і виконання різних повинностей. Оскільки велика частина державної  землі Італії перейшла в приватні руки, то для розв'язання аграрного  питання належало знаходити нові шляхи. Невирішеним залишалося і  питання про італіків.

Але сенатові не повелося скасувати  справді шкідливі закони Гая про  роздачу збіжжя в містах та про  суди еквітів. Безплатне роздавання збіжжя стало привілеєм римського  пролетаріату, якого вже не можна  було усунути, бо в Римі прийшло б  до революції. Цей шкідливий звичай підтримували різні амбітні діячі, що завдяки йому добували собі прихильність народу для особистих цілей. Цей  «збіжжовий закон» у значній мірі підірвав також аграрні реформи, бо мешканці сіл сунули до міста, маючи надію знайти тут легші умови життя, ніж на ріллі. З другого боку, еквіти затримали за собою права суддів —привілей, що дозволяв їм укривати зловживання, яких допускалися у провінціях.

Зміст боротьби, яка розвернулася в Римській республіці після придушення руху Гракхів, полягав в тому, що крупні рабовласники прагнули до найбільшого  розвитку приватної власності і  різко виступали проти всіх її обмежень. Об'єктивно це була боротьба за широкий розвиток рабовласницького способу виробництва, яке виявилося  несумісним з переважанням дрібних  селянських господарств. Але, оскільки з розвитком крупного приватного землеволодіння і обезземелення  селян, що витісняюлися рабами, політичні  права широких верств населення  все більш і більш урізувалися, це була одночасно боротьба крупних  рабовласників проти рабовласницької  демократії, можливої лише в умовах античного полісу, що складається  з громадян, які є разом з  тим землевласниками. Зовні ця боротьба виражалася в складних зіткненнях оптиматів (тобто кращих) і популярів (тобто  народних), як почали іменувати себе прихильники нобілітету і прихильники  плебсу.

Стан еквітів переходив раз  на одну сторону, раз — на другу. Соціальні змагання еквітів часто  йшли тими самими шляхами, що й нобілів. Але через те, що нобілітет не хотіла допустити еквітів до влади, вони були примушені йти рука в  руку з популярами. Одначе не раз  радикалізм мас лякав їх, і вони готовібули на компроміс із сенатом.

52 Найперше Гай Марій приступив до реформи збройних сил (106-105 рр. до н.е.). Марій скасував попередній принцип комплектування легіонів, коли в армії могли служити лише громадяни, які мали земельну власність. Надалі вона повинна була комплектуватися лише на добровільних засадах, незалежно від майнового цензу, тобто вперше набирали в армію всіх бажаючих — пролетарів, котрих було в державі дуже багато. Брали до уваги лише громадянство і придатність до військової служби. Оскільки воїни і офіцери одержували певну платню, озброєння, обмундирування і харчування, вони не були обтяжені турботою про своє господарство, сім'ї. Строк служби становив 16 років. Після цього воїни могли йти у відставку і наділялись землею. Так формувалося постійне професійне добре навчене військо.

Структура війська 

Дещо змінено структуру війська. Основною бойовою одиницею залишався легіон, який поділявся на десять когорт. Когорта складалася з трьохманіпулів, маніпул — з двох центурій. У когорті було 500 або 600 осіб, отже, в легіоні — 5-6 тис. У кожній когорті були свої маніпули гастатів,принципів і тріаріїв. І озброєння, і місце в строю визначалися командирами, а не за майновим цензом. Кожний легіон мав свого срібного орла, номер і назву. В армії була встановлена жорстка дисципліна, солдати мусили постійно навчатися, працювати в таборі, прокладати дороги, споруджувати укріплення.

Результат реформ 

В результаті військової реформи Марія замість громадського ополчення сформувалася професійна, добре навчена римська армія, чисельність її зросла, боєздатність значно посилилась.

Реформа мала і значні політичні  наслідки. Якщо раніше воїни прагнули якнайшвидше повернутись з військових походів додому, до господарства, сім'ї, то маріанські воїни перетворились у солдат-професіоналів, інтереси котрих були цілком пов'язані з армією. Вони прагнули нових походів, воєн, які обіцяли їм здобич і збагачення. Змінились і відносини між полководцем та військом, яке самовіддано служило обдарованим, хоробрим командирам у переможних битвах.

Солдати вірно служили полководцям не тільки у зовнішніх війнах — при потребі вони зі зброєю підтримували їхні політичні вимоги.

Перехід до системи добровільної професійної  армії немало сприяв виникненню громадянських  воєн наступного періоду, наклав певний відбиток на весь хід внутрішньої  боротьби періоду республіки. З реформованою армією Марій 102 до н.е. розбив тевтонів, а в 101 до н.е. у грандіозній битві коло Варцелл у Північній Італії — майже повністю знищив близько 70-тисячну армію кімврів. Марій досяг у державі великої влади і популярності. Всупереч тодішнім законам упродовж короткого часу (восьми років) його 6 разів обирали консулом. Це був один з перших кроків до встановлення довготривалої військової диктатури. Військова реформа Марія сприяла перетворенню армії в серйозну політичну силу.

53 Союзницька війна в Італії

Союзницька війна, або Марсійська війна (через активну участь у ній племен марсів) 91—87 до н. е., основні військові дії відбувалися в 90—89 до н. е. — повстання італійських союзників Рима: самнітів, марсів і більшості войовничих народів центральної та південної Італії.

Війна розпочалася, коли Рим відмовився поширити права римського громадянства на союзників, як пропонував трибун Марк Лівій Друзь. Союзники були добре організовані і озброєні, створили політичну федерацію «Італія» зі столицею в центральній Італії, в містах Корфіній та Бовіанум, де перебували владні органи, так що спочатку римляни не могли одержати над ними верх за допомогою сили. На чолі союзу стояла Рада п'ятисот, союзники навіть карбували власну монету із зображенням бика, що долає римську вовчицю.^[2]

Згодом, щоб запобігти розростання  повстання, римляни запропонували  права громадянства всім, хто ще не взявся за зброю, і навіть тим, хто  припинить боротьбу. Нарешті, коли повстання  було жорстоко придушені, що вимагало напруження всіх сил Риму та участі кращих полководців, у тому числі Марія і Сулли, громадянство було дано всім, хто протягом 60 днів виявить бажання його отримати. Таким чином, переможені домоглися від переможців виконання своїх вимог, завдяки чому була ліквідована небезпека відновлення війни.

54.В результаті Союзницької війни італіки отримали права римського громадянства. Проте, вимушені піти на поступки, оптимати зробили усе, щоб принизити нових громадян. Їх записали не в усі територіальні округи, а лише у вісім, розглядаючи, по суті, як вільновідпущеників. Сенат переслідував цим мету дещо обмежити політичну активність нових громадян в народному зібранні. Природно, нові громадяни і популяри, що захищали їх, були невдоволені таким положенням і наполягали на розподілі нових громадян по усіх 35 трибам. Неповне вирішення союзницького питання, а також скрутне економічне становище після війни викликали запеклу внутрішньополітичну боротьбу.

 Новий спалах соціальної  боротьби був пов’язаний з  діяльністю народного трибуна  88 р. до н. е. Сульпіція Руфа. Сульпіцій Руф запропонував декілька  законопроектів, які повинні були  завдати удару по сенатській  олігархії: провести чищення сенату, вигнавши з нього усіх сенаторів,  що мають борги понад 10 тис.  сестерцій; розподілити усіх нових  громадян і вільновідпущеників  по усіх 35 трибам, що зрівнювало  б їх в правах із старими  громадянами. Прагнучи посилити  лави своїх прибічників, Сульпіцій  Руф запропонував повернути з  вигнання засуджених за політичну  діяльність. Пропозиції Сульпіція  Руфа мали успіх в народному  зібранні і, незважаючи на запеклий  опір оптиматів, були в 88 р.  до н. е. прийняті і стали  законом.

 Сульпіцій навербував  загін в 3 тис. чоловік, дубини  яких наводили страх на прибічників  оптиматів. Закони Сульпіція ослабили  авторитет і вплив сенату, зміцнили  ряди популярів. Сульпіцій запропонував ще один важливий закон, за яким сенатський воєначальник Сулла відсторонявся від командування армією, що відпливає на схід воювати з понтійським царем Митридатом VI, і замінювався Марієм, що знову вступив в союз з популярами. Сульпіцій розумів, що армія, очолювана прибічником сенату, буде небезпечна для популярів і їх діяльності.

Тверезий і обачливий  політик, Сулла розумів, що знаходиться  в скрутному становищі. Адже він  був оголошений поза законом і  підлягав страті. Лави його прибічників  в Італії були засмучені і ослаблені. За час відсутності Сулли демократичний  порядок в Італії зміцнів, йому надавали підтримку багато груп населення: нові громадяни, міський плебс, вершники, боржники; з них можна було набрати  сильну армію. Сулла теж мав в  розпорядженні 40-тисячну армію. За його спиною стояли багаті східні провінції, тільки що відвойовані у Митридата. Але серце держави — Італія і західні провінції управлялися  супротивниками Сулли. Сулла був  необмеженим правителем Риму. Він  і користувався своєю владою як монарх, страчував і милував, видавав  нові закони і скасовував старі, керував  сотнями тисяч людей. Він міг  без всяких пояснень страчувати будь-якого  римського громадянина, зруйнувати місто, помилувати супротивника. Сулла  цинічно порушував їм же видані закони, вважаючи їх обов’язковими для усіх, окрім нього самого. В той самий  час Сулла бачив, що необмежена монархічна влада носить надзвичайний характер, багата зловживаннями, з якими громадяни  не можуть примиритися. Вона викликала  невдоволення усіх верств населення. Холодний розум Сулли розумів, що його влада  стає ненависною і нетерпимою навіть його прибічникам, що сила республіканських традицій ще дуже велика. Тому Сулла  прагнув зміцнити створені ним установи, з тим щоб вони функціонували  і після його смерті. Ось чому він намагався вирішити деякі  назрілі державні завдання не у дусі демократії або олігархії, а у  дусі загальнодержавних інтересів. Так, він частково вирішив аграрний, союзницьке питання, зміцнив виконавчу  владу, налагодив до деякої міри провінційне  управління. Хоча Сулла діяв від  імені оптиматів, він провів в  життя деякі вимоги популярів, ущемляючи  окремі групи оптиматів. У своїй  діяльності Сулла спирався передусім  на військо відданих йому ветеранів. Ветерани Сулли вже значною мірою  втратили зв’язки з різними прошарками римського суспільства: сільським  і міським плебсом, вершниками, нобілітетом. Армія Сулли комплектувалася  з усіх цих прошарків, але починала виступати особливою політичною силою, що йде за популярним воєначальником. Сулла перший з римських політиків  використав військо у своїх інтересах  і в інтересах оптиматів, створивши  прецедент на майбутнє.