Особливості перекладу англомовних художніх фільмів українською мовою

Динамічна еквівалентність  переважає формальну, оскільки припускає  високий ступінь адаптації перекладеного  тексту до культури народу-одержувача, орієнтована на читача середнього рівня, який, на думку Найди, не завжди здатний  зрозуміти текст, що прийшов з іншої культури. Проте, лінгвіст відзначає, що «культурні розбіжності представляють менше труднощів, ніж можна було б чекати, особливо якщо вдаватися до допомоги приміток, що роз'яснюють випадки культурних розбіжностей, бо всім зрозуміло, що у інших народів можуть бути інші традиції» [там само, с. 308]. Слід зазначити, що примітки не можуть бути використані стосовно художніх фільмів. Синхронний текст виключає посилання, але має в своєму розпорядженні немовні графічні, акустичні і оптичні форми виразу. Таким чином, перекладацькі стратегії орієнтовані на відтворенні тотожного комунікативного ефекту, при перекладі художніх фільмів динамічна еквівалентність стає одним із головних засобів забезпечення адекватності перекладу та головним критерієм оцінки якості перекладу.

1.3. Кінематографічні матеріали як підвид художнього перекладу

1.3.1. Драматургічні твори як складова художнього перекладу. Художній переклад - відображення думок і почуттів автора прозового або поетичного першотвору за допомогою іншої мови, перевтілення його образів у матеріал іншої мови. Так само художній переклад є одним з найбільш очевидних проявів міжлітературної (і значить певним чином міжкультурної) взаємодії. Фактично він є основною частиною національно-літературного процесу, оскільки виступає посередником між літературами , без нього неможливо було б говорити про міжлітературний процес у всій його повноті. Художній переклад має справу не з комунікативною функцією мови, а з її естетичною функцією, оскільки слово виступає як «першоелемент» літератури. Це вимагає від перекладача особливої ретельності та ерудованості. У художньому творі відображаються не лише певні події, а й естетичні, філософські погляди його автора, які або становлять струнку систему, або - суміш уламків різних теорій.

До розглядання проблем, що виникають при перекладі художніх творів існує декілька підходів. Зокрема А. Паршин зазначає, якщо перекладач не уявляє собі того суспільного середовища, в якому виник твір, тих причин, які покликали його до життя, і тих обставин, завдяки яким він продовжує жити в інших середовищах і в інші часи, ідейно-образна структура оригіналу може стати в перекладі мертвою схемою [41, с. 100-129]. Таким чином, крім знання мови перекладач повинен мати якщо не ґрунтовні, то принаймні достатні для перекладу знання в області філософії, естетики, етнографії (оскільки в деяких творах змальовуються деталі побуту героїв), географії, ботаніки, мореплавства, астрономії, історії мистецтв та ін.

Іншою проблемою художнього перекладу є співвідношення контексту автора і контексту перекладача. У художньому перекладі контекст останнього дуже наближається до контексту першого. Критерієм співпадіння, або, навпаки, розходження обох контекстів є міра співвідношення даних дійсності і даних, взятих з літератури. Якщо переважають дані дійсності, то ідеться про авторську діяльність, тобто письменник іде від дійсності і свого сприйняття її до закріпленого словами образу. Перекладач, навпаки, іде від існуючого тексту і відтворюваної в уяві дійсності через її «вторинне», «наведене» сприйняття до нового образного втілення, закріпленого в тексті перекладу. Іншими словами, якщо переважають дані літературного походження, то йдеться про контекст перекладача.

Таким чином ми бачимо, що художній переклад обумовлений не лише об'єктивними факторами (конкретно-історичним літературним каноном, нормативним обіходом), але й суб'єктивними (поетикою перекладача). Жоден переклад не може бути абсолютно точним, оскільки цільова мова за своїми об'єктивними даними не може досконало передати зміст оригіналу, що неминуче призводить до втрати певного об'єму інформації. При перекодуванні тексту певна частина змісту також буде втрачена перекладачем завдяки його схильності продемонструвати чи не продемонструвати усі особливості оригіналу. У художньому перекладі до цих факторів домішується ще й особистість перекладача який, як уже зазначалося, у цій ситуації є більшою чи меншою мірою й автором. Твір не можна вирвати із стихії рідної мови і «пересадити» на новий ґрунт, він повинен народитися наново у новій мовній ситуації завдяки здібностям і талантові перекладача. Кожний мовний елемент, послуговуючись найтоншими асоціативними зв'язками, впливає на образне мислення носія цієї мови і витворює конкретно-чуттєвий образ. Закономірно, що при перекладі твору на іншу мову, в силу мовних розбіжностей, ці асоціативні зв'язки значною мірою руйнуються. Щоб твір продовжував жити як мистецький витвір в новому мовному середовищі, перекладач повинен перейняти на себе функції автора і певною мірою повторити творчий процес його створення і наповнити твір новими асоціативними зв'язками, які викликали б нові образи, властиві даній мові.

Проаналізувавши перекладацькі теорії та так званні інструкції до дій, ми можемо зробити висновок, що художній твір повинен перекладатися не від звуку до звуку, не від слова до слова, не від фрази до фрази, а від ланки ідейно-образної структури оригіналу до відповідної ланки перекладу. Наглядним прикладом цьому може слугувати поетичний переклад, основою якого є поетичний твір - єдність ідей, образів, слів, звукопису, ритму, інтонації, композиції. Не можна змінити один компонент, щоб це не вплинуло на загальну структуру твору. Таким чином зміна одного компоненту обов'язково спричинює зміну усієї системи. Спроба відтворити у поетичному творі усі конструктивні елементи неодмінно призведе до втрати гармонії твору.

Одним з підходів до вирішення  цієї проблеми є запропонована В. Брюсовим «теорія істотного елемента» (цитується за Ю. Левіним [28, с. 123]). Ця теорія якраз і зводилася до виокремлення найважливішого елемента (чи елементів) в поетичному творі і свідомим принесенням в жертву інших її елементів. Жертва у будь-якому випадку неминуча, а якщо вона буде осмисленою, тоді вона буде меншою. Отже необхідно визначити які елементи в даному творі є головними і відтворити їх з усією можливою точністю, не звертаючи, або звертаючи неістотно, увагу на інші [там само, с. 78-125]. Як справедливо зазначає Е. Журбіна «прекрасне рідко переходить з однієї мови в іншу, зовсім не втрачаючи своєї довершеності: що ж має робити перекладач? Знаходити у себе в уяві такі красоти, які могли б служити заміною, отже виробляти власне, як і краще» [17, с. 34-61].

Художній переклад є  багатоплановим. Мистецтво перекладу  знаходиться у владі двох суперечливих тенденцій: з одного боку перекладні тексти повинні справляти на читача безпосереднє емоційне враження, а з іншого вони повинні вносити в літературу щось нове, збагачувати читачів невідомими до того часу художніми образами, ритмами, строфами. У першому випадку вони покликані пристосувати чуже мистецтво до сприйняття вітчизняного читача, у другому - розкрити перед читачем різноманітність мистецтва, показати йому красу відмінних національних форм, історичних нашарувань, індивідуальних творчих систем.

Чимало наукових розвідок написано про мету та цілі перекладу. Попри деяку різницю кінцевої мети слід поєднувати обидві тенденції. Як зазначає В. Левик, переклад повинен звучати як оригінальний текст і це один з елементів точності чи вірності, в той самий час, через призму приймаючої мови повинні чітко відчуватись національний дух та національна форма оригіналу, а також індивідуальний стиль творця [27, с. 16-23]. Ми можемо порівняти перекладача з талановитим актором. Яку б роль не грав актор, його завжди впізнають, і в той же час публіка захоплюватиметься тим, як вдало йому вдалося перевтілитися в образ. Залишаючись самим собою він повинен з кожною новою роллю пропонувати своїм глядачам щось нове, а подекуди й чуже для себе особисто. Що ж стосується перекладача ми так само можемо сказати, що він повинен пропонувати своїм читачам з кожним новим перекладом нові образи, нові форми, нові стилі, але водночас в кожному перекладі повинен вгадуватися його особистий стиль. За Комісаровим, перекладач має йти «вшир і вглиб» - залучати нові широкі верстви читачів до шедеврів світової літератури й заглиблюватись в творчі простори світів їх авторів [21, с. 61].

Зважаючи на те, що художній переклад має двоїсту природу: він  з одного боку є продуктом міжлітературної  комунікації, але в той же час багато в чому обумовлює і визначає її. Традиційно вважалося, що основною функцією перекладу є інформативна (посередницька) функція, оскільки теорія художнього перекладу не виходила за рамки національно-літературного процесу, або розуміла національно-літературний процес надто прагматично, а значить однобоко. Пам'ятаємо, що до перекладу ставилися вимоги найадекватнішої передачі іншонаціональних цінностей, тотожності перекладу до оригінала, існувала дилема перекладу «вірного і некрасивого» та «вільного і красивого». Тож ми можемо сказати, що переклад виконує дві основні функції: не тільки інформативну (посередницьку), а й творчу.

Важливим є те, що перекладач користується різними способами  передачі тексту. Окрім характерних  усім перекладам проблемам в різниці  мовного ладу, особливе місце в  художньому перекладі посідає передача деяких стилістичних прийомів, використаних в оригіналі для того, щоб надати тексту більшу яскравість і виразність. Проаналізувавши різні принципи та підходи, ми вважаємо, що у перекладача є наступний вибір: або спробувати скопіювати прийом оригіналу, або, якщо це неможливо, створити в перекладі власний стилістичний засіб, що має аналогічний емоційний ефект. Це-принцип стилістичної компенсації, про який Г. Мірам говорив, що не метафору треба передавати метафорою, порівняння порівнянням, а усмішку - усмішкою, сльозу - сльозою і т. ін. [34, с. 5-6]. Важливим аргументом на користь цього принципу є те, що для перекладача важлива не стільки форма, скільки функція стилістичного прийому в тексті. Це означає певну свободу дій: граматичні засоби виразності можливо передавати лексичними і навпаки; опустивши непередаване українською мовою стилістичні явище, перекладач поверне «борг» тексту, створивши у іншому місці тексту - там, де це найзручніше - інший образ, але схожої стилістичної спрямованості.

Переклад художніх творів є складним процесом, який потребує не тільки знання мови оригіналу та перекладу, культури обох народів, але також і проникнення у сутність твору, заглиблення в його ідею, проблематику та характери персонажів, розуміння авторської ідеї, того, що автор прагнув донести до читачів. А надто це стосується перекладу драматичних творів, які створюються не тільки для читання, але й для постановки на сцені. Драматичне мистецтво, з одного боку, належить до словесного мистецтва, оскільки це текст літературний, а з другого - підходить під визначення мистецтва в цілому, тому що це текст сценічний. Сценічність за визначенням включає такі засоби виразності як акторська гра, мізансцена, декорації, музика, звукові та світові ефекти тощо.

Можна також стверджувати, що авторська позиція у драмі  виявляється не стільки через  пряме авторське мовлення, скільки через висловлювання персонажів, саме тому особливого значення у драматичному творі набуває мовна індивідуалізація. Як зазначає М. Новикова, репліки віддзеркалюють спілкування героїв між собою та з цільовою аудиторією [38, с. 54-59].

У теорії перекладу існують  деякі загальні вимоги до мовної сторони  тексту перекладу драми:

• на фонетичному рівні - використання легких для вимови та зрозумілих на слух слів, обмеження можливих помилкових фонетичних асоціацій, скупчення приголосних, перевантаження речень односкладними та службовими словами;
• на лексичному рівні - стилізованість мови, тобто особлива емоційна виразність, мовна індивідуалізація персонажів, метафоричність реплік, їх нетотожність побутовому діалогу, інтонаційно-ритмічна організація мовлення;
• на синтаксичному рівні - особливості віршованого тексту (співпадання чи неспівпадання синтагми та строфи, паузація всередині строфи, переноси синтагми, співвідношення теми та реми висловлювання) [61, с. 45- 51].

До того ж, якщо читач  драматичного твору має можливість звертатися до коментарів автора чи перекладача та раз по разу перечитувати ту чи Іншу репліку персонажа, то глядач сприймає сценічну постановку лише один раз (за виключенням відвідування тієї самої вистави кілька разів поспіль) і не має можливості приймати пояснення чи коментарі перекладача. Аналізуючи переклад драми, І. Левий цілком доречно зазначив, що перекладачеві «легко схопити стилістичний лад однієї репліки, але важко з усіх реплік і дій персонажа скласти уявлення про його характер» [29, с. 35-64].

Важливим є те, що численні розбіжності у мовних системах, часова дистанція між оригіналом та перекладом, суттєві відмінності в національних традиціях вимагають залучення численних трансформацій у процесі перекладу як драматичного, так і будь-якого іншого твору. Ці розбіжності спричиняють системну асиметрію у тексті, тобто випадки, «коли неспівпадання мовних елементів, незалежно від жанру і типу тексту, передано однаковим, фіксованим варіантом» [там само, с. 66].

Дослідження проблеми перекладу  драматичних творів й донині залишається  одним зі стрижневих питань перекладознавства, секрети успіху якого ще не розкриті. Подальше вивчення процесу перекладу драми повинне дати відповіді, на які аспекти повинен звертати більшу увагу перекладач, беручись за відтворення драми іншою мовою, що необхідно зберегти, а чим можливо пожертвувати у процесі перекладу драматичних творів? Також є ще не визначеними межі, які не повинен порушувати перекладач під час створення перекладу, та зміни, які, натомість, конче необхідно зробити у перекладі твору. На ці та не тільки відповіді чекає теорія та практика перекладу.

Таким чином очевидною  постає актуальність подальших досліджень, яка полягає у виокремленні художніх особливостей драматичних творів, які мають велике значення та потребують збереження у процесі перекладу. Суттєвим залишається питання вибору перекладацьких стратегій та тактик у процесі перекладу драматичних творів різних напрямків та стилів.

1.3.2. Переклад кінематографічних матеріалів, як підвиду драматургії. Можна сміливо стверджувати, що саме від перекладу залежить 80 відсотків успіху фільму в іншомовному культурному середовищі. Як показує практика, адекватний переклад може із «середнього» фільму зробити шедевр, а не адекватний, відповідно, навіть шедевр перетворить на посередній продукт. На жаль, зараз в Україні простежується сумна тенденція зниження якості кіноперекладів. Причини цього явища видаються очевидними - це і лавиноподібне надходження зарубіжної кіно- і телепродукції, що значно скорочує обсяг часу на її адаптацію, і недостатній практичний досвід кіноперекладачів, слабка теоретична база, і низька платоспроможність, що змушує керівництва агенцій наймати некваліфікованих перекладачів, а іноді навіть людей, які просто розуміють  іноземну мову. Проаналізувавши лінгвістичні курси вишів можна стверджувати, що не менш важливим фактором, що призводить до низької якості перекладів, є відсутність у таких курсах кіно/відеоперекладу, заснованого на єдиних стандартах, вироблених шляхом методичного наукового пошуку. Дійсно, досі не винайдено жодної загальноприйнятої системи, спираючись на яку можна було б аналізувати кінопереклад із перекладознавчої точки зору.