Лізингові оерації комерційного банку

     Але існують і певні відмінності. При операції купівлі-продажу майно  купується з метою споживання, або виробничого використання, лізингодавець же придбав його безпосередньо для передачі в оренду. Не можна вважати лізинг і формою купівлі-продажу майна через посередника (лізингодавця). Якщо навіть поділити весь процес на дві окремі операції, то при купівлі через посередника ми маємо дві комерційні операції — між продавцем і посередником і посередником і покупцем. При лізингу  одна операція має комерційний характер, інша (між лізингодавцем і лізингоодержувачем) носить елементи оренди і кредиту. Крім того, перехід права власності на предмет оренди до орендаря у кінці терміну лізингу є частою, але не обов'язковою умовою лізингу, що відрізняє лізинг від відносин купівлі-продажу, які оформлені з розстрочкою платежу. Як бачимо, лізингові відносини тісно пов'язані з відносинами купівлі-продажу, але, починаючись з них, все ж не є такими. У цьому відмінність лізингу від довгострокової оренди з викупом.

     Враховуючи  все це, знову доповнимо визначення сутності лізингу. Лізинг — це комплекс майнових прав, що складається з операції купівлі майна з метою передавання його на засадах кредиту і довгострокової оренди.

     Розглянемо  ще один аспект лізингу — його термін. Очевидним є те, що термін лізингу не може перевищувати нормативного терміну користування лізинговим майном. Але є інші характеристики, що визначають строк лізингу. Так, визначення лізингу як оренди об'єктів основного капіталу, а також як форми довгострокового кредиту, вказують на зовнішню схожість лізингу з інвестиціями. Під інвестиціями прийнято розуміти фінансові операції, що пов'язані з вкладанням грошових коштів у реалізацію певних проектів, які забезпечують вигоду за період, що перевищує один рік. Таке визначення цілком відповідає довгостроковому кредиту, що має місце при проведенні лізингових операцій. Розрізняють інвестиції у фізичні, грошові та нематеріальні активи. А за допомогою лізингу можна здійснювати інвестиції у фізичні активи. Тому, враховуючи певні схожості лізингу з інвестиціями, лізингові відносини також можна розглядати, як певну форму інвестицій. 
 
 
 

      1.2 Нормативно-правовий та економічний аспект лізингу. 

     Лізинг  здійснюється за договором лізингу, що регулює правові відносини між його суб'єктами й укладається в письмовій формі. Його механізм будується на основі однакових взаємовигідних економічних інтересів. Завдання лізингового бізнесу полягають у: задоволенні потреб клієнтів у необхідних їм видах обладнання, машин тощо; забезпеченні сприятливих умов фінансування лізингової техніки; збільшенні обсягів продажу; завоюванні нових сегментів ринку; впровадженні нових сучасних технологій; розширенні виробничих потужностей підприємства; залученні в обіг технічних засобів підприємств і організацій, що тимчасово не використовуються; прискореному оновленні та модернізації активної частини основних виробничих фондів у галузях матеріального виробництва.

     Вирішення проблем активізації інвестиційних процесів в економіці України потребує ефективного і гнучкого організаційно-правового й економічного механізму функціонування системи лізингу, що поєднує позиковий капітал і торговельно-збутові відносини.

     На  успішність розвитку лізингу більше за все впливає якість відповідного законодавства та послідовність його втілення в господарську практику. Кожна країна має власний досвід його розробки, вдосконалення та запровадження, проте більшість розвинутих країн, які мають торговельні, комерційні, господарські або цивільні кодекси, не має спеціально відокремленого законодавства, що регулює виключно лізингову діяльність.

     В Україні розроблено спеціальний  Закон України "Про лізинг", який охоплює і регулює всі види та форми лізингової діяльності. Розробка цього законодавчого акта розпочалась у 1995 р. у Міністерстві економіки України, яке після узгодження проекту з іншими зацікавленими установами та Національним банком України направило його на розгляд до відповідних комісій Верховної Ради України. Більше ніж рік було потрібно Верховній Раді, щоб розглянути в трьох читаннях і прийняти Закон України "Про лізинг". 5 жовтня 1997 р. на XXV Щорічних зборах членів Європейської федерації національних лізингових асоціацій Україну приймають до членів цієї європейської економічної структури, а вже 16 грудня 1997 р. Президент України підписує схвалений Верховною Радою Закон "Про лізинг", який багато критикувався науковцями і практиками, оскільки містив низку недоліків. Згодом, 11 грудня 2003 р., був прийнятий Закон України "Про фінансовий лізинг", що враховує зауваження провідних спеціалістів з лізингової діяльності. Проте в Україні й надалі існують проблеми, що стримують "здоровий" розвиток лізингового бізнесу, які потрібно вивчати і вирішувати.[17]

     Проблеми, що стримують розвиток лізингового бізнесу в Україні, на нашу думку, доцільно поділяти за п'ятьма напрямами. Насамперед, ураховуючи чотири основні сфери інфраструктури, які встановлюють оперативну інфраструктуру сектора лізингу: юридичну (комерційне право, наприклад контракти й засоби забезпечення їх виконання); податкову (пряме й непряме оподаткування); облікову (бухгалтерський облік); регуляторну (ліцензування й нагляд).

     Окремий напрям стосується активізації лізингової діяльності комерційних банків.

     Отже, кожна з вищенаведених сфер має  різні цілі і причини встановлення своїх правил, тому що вони регулюють різні питання.

     Оскільки  ці сфери мають різні цілі, то кожна з них має свій набір правил і нормативних актів. Будь-яке правило або нормативний акт починається з визначень, які встановлюють сферу його застосування, і тому ці визначення можуть відрізнятися одне від одного. Особливо це стосується визначення фінансового лізингу. Таким чином, визначення фінансового лізингу для оподаткування може бути не таким, як для обліку або для юридичної сфери. Регуляторна і наглядова сфера, якщо вони є, можуть мати власні визначення фінансового лізингу.

     Позитивне значення такого стану речей неможливо переоцінити. Пристосування визначення до конкретної мети, якої потрібно досягти, полегшує вирішення проблем і збільшує ймовірність досягнення поставлених цілей. Без такого ефективного підходу, як використання різних визначень для різних цілей, максимальний розвиток лізингу в країні був би значно уповільнений.

     У комерційному законодавстві або  договірному праві в більшості країн є положення, які дозволяють і визнають традиційні орендні угоди. У них рідко є положення, що стосуються фінансового лізингу, якщо тільки сектор фінансового лізингу не базується на законі про фінансовий лізинг. Закон про фінансовий лізинг необхідний, він не повинен обмежувати зростання й розвиток сектора лізингу, особливо тих аспектів, що стосуються нових і новаторських товарів. Закон у жодному разі не повинен зводити лізинг лише до простої фінансової оренди. Необхідно дозволити вільний вибір умов в укладанні договорів. Також закон має бути лише резервною структурою для сторін - на той випадок, якщо вони забудуть щось передбачити у своєму договорі або якесь положення їх договору не працюватиме в конкретних обставинах, які виникли. Закон не повинен містити обов'язкових положень, що не можна змінити договором, а якщо він містить такі положення, він має чітко зазначати, що угода між сторонами не може їх змінити. Свобода в укладанні договорів повинна бути головним принципом. Таким чином, закон про фінансовий лізинг має відповідати трьом головним принципам: визнання тристоронньої структури сучасної угоди фінансового лізингу; обов'язки, передбачені законом, повинні відповідати ролі кожної сторони в угоді; вільний вибір умов в укладанні договорів між сторонами.

     Небагато  країн прийняли закон про лізинг, у якому згадувався б оперативний лізинг, оскільки його переважно належним чином і достатньо регулює традиційне орендне законодавство. Також певні країни, що хочуть розробити власні закони про фінансовий лізинг, ураховують Унідройтську конвенцію про міжнародний фінансовий лізинг (далі - Конвенція), яку було відкрито для підписання в Оттаві у 1988 р. Хоча Конвенція стосується лише міжнародних лізингових угод між лізингодавцями, лізингоодержувачами та постачальниками в країнах, які її ратифікували, деякі країни використовують її як приклад для власного законодавства про лізинг. Однак за кілька десятиліть, що минули з часу її розробки, Конвенція зазнала деякої критики, і, хоч вона все ще має довідкову цінність, використовувати її потрібно обережно. І все-таки у відповідних місцях є посилання на неї, тому що представники Уряду України та інші часто згадують її у зв'язку з розробкою законів про лізинг. Зокрема, приєднання до вищезазначеної Конвенції наблизить українське законодавство до світових стандартів регулювання лізингових відносин. До того ж Конвенція ратифікована такими країнами, як Франція, Італія, Угорщина, Російська Федерація.

     Навіть  якщо є закон про лізинг, написаний  так, що його можна приймати як автономний закон або указ, то положення, що регулюють права й обов'язки сторін угоди фінансового лізингу, повинні міститися у Цивільному кодексі, в тій його частині, яка розглядає конкретні види договорів. Тому в кінцевому підсумку положення Закону про лізинг повинні стати поправками до Цивільного кодексу в розділі під назвою "Фінансовий лізинг". Цивільний кодекс, Господарський кодекс містять положення про лізинг. Застосування кожного з них до будь-якої конкретної угоди створює низку конфліктних ситуацій.

     Господарський кодекс теж має розділ про лізинг (розділ VI, Глава 3О, §5 "Оренда і лізинг майна", статті 283-292).[ ] Усі ці розділи містять основні визначення, що частково повторюються. Автор звертає увагу на частковий повтор у цих положеннях, які базуються на одному й тому самому базовому визначенні лізингу й оренди, а саме - передача, володіння й користування об'єктом на певний час за плату (орендну чи лізингову). В Україні забагато законів, що регулюють лізинг та оренду, і в усіх них відсутній зв'язок з графіками амортизації, що, безумовно, є необхідним та потрібним удосконаленням. Немає необхідності пов'язувати визначення комерційного права з податковими визначеннями. Тим не менше, кожне з визначень зберігає економічну орієнтацію на амортизацію й термін корисного використання, що не є ключовим контрольним моментом у комерційному праві. Усі вони роблять чітке розмежування, виходячи з того, що у випадку фінансового лізингу лізингоодержувач залишить предмет лізингу собі та поверне його лізингодавцю у випадку оперативного лізингу.

     Ключовим  фактором, який підтверджує різні  права та обов'язки у випадку фінансового лізингу, є те, що лізингоодержувач обирає обладнання та постачальника. Те, наскільки швидко лізингодавець покриє свої капітальні інвестиції в актив, нічого не говорить про відповідні права та схему відшкодування у відносинах між ним та його клієнтом. Визначення, запропоновані трьома законопроектами, стосуються лише податкових і бухгалтерських аспектів (хоча навіть для них вони не є вичерпними) [16].

     Насправді немає необхідності говорити про "оперативний  лізинг" у комерційному праві. Фінансовий лізинг та оперативний лізинг є бухгалтерськими поняттями. На жаль, ці бухгалтерські поняття та їх критерії часто використовуються в комерційному праві, спричиняючи виникнення правових колізій та невідповідних правових норм.

     Необхідно пам'ятати, що головною інновацією сучасного лізингу є те, що лізингоодержувачі почали шукати обладнання та його постачальників, у яких лізингодавець потім купує це обладнання та віддає лізингоодержувачам у лізинг. Раніше ж лізингоодержувачі вибирали з обладнання, яке вже було у лізингодавця. Без цього продаж на виплат цілком задовольняв би ринок.

      На  мою думку, визначення для комерційного права необхідне таке, яке фокусується на цих основних критеріях вибору постачальника та предмета лізингу лізингоодержувачем. Стосовно поняття "оперативний лізинг", то положеня Цивільного кодексу про оренду для його (оперативного лізингу) регулювання цілком вистачає. Вони значною мірою врегульовують права та схеми оплати, що стосуються використання оперативного лізингу у будь-якій ситуації. Незалежно від того, які положення якого законопроекту використовуватимуться в кінцевому варіанті закону, він має містити належне визначення. Потрібно також ввести прискорену процедуру вилучення предмета лізингу, що базується на нотаріальному засвідченні. Такий підхід є запозиченим з передового досвіду зарубіжних країн з розвинутими лізинговими відносинами. Будь-який закон про лізинг має містити такий підхід: санкціонування прискореного вилучення предмета лізингу має відбуватися на основі нотаріального засвідчення [17].

     В Україні існує реєстр договорів  про заставу рухомого майна, проте угоди лізингу не можуть бути зареєстрованими в ньому (угоди лізингу не є угодами застави). Також у підготовленому законопроекті "Про забезпечену іпотеку" запроваджується реєстр для реєстрації прав кредитора вступити у володіння власністю, запропонованою як забезпечення, що виникають згідно з цим законом.

     Незалежно від того, чи буде розширюватися існуючий реєстр, чи створюватиметься новий, бажано, щоб усі права на рухоме майно всіх сторін, що не є його власниками, були занесені до одного реєстру, де їх можна було б знайти. Це стосується й угод лізингу. Але до цього реєстру не слід заносити угоди оренди на дуже короткий термін, наприклад менше ніж на один рік.

     Також в Україні необхідно розмежувати банки та компанії, що займаються лізингом. Оскільки Національний банк України вимагає від банків дотримуватися Міжнародних стандартів бухгалтерського обліку, банки для своєї лізингової діяльності використовують МСБО 17. Варто зазначити, що у випадку, коли банк для аналізу певної лізингової операції з погляду лізингодавця використовує МСБ0 17, а лізингоодержувач -МСБ014, одна зі сторін кваліфікуватиме операцію як фінансовий лізинг, а друга - як операційний лізинг. Те саме може статися і при використанні МСБ017 (що необов'язково має бути небажаним явищем). Разом з тим від інших суб'єктів господарської діяльності вимагається дотримуватися Українських національних норм бухгалтерського обліку (УСБО).

    Український стандарт щодо лізингових операцій № 14, хоча певною мірою і гармонізований з положеннями МСБО 17, все-таки не ідентичний йому. Критичними в цьому розумінні є критерії УСБО 14, які застосовуються для розрізнення фінансового та операційного лізингу. МСБО 17 визначає фінансовий лізинг як "лізинг, що передбачає передання усіх ризиків та вигод від володіння активом. Права майнової власності при цьому можуть не передаватися. Операційний лізинг - це лізинг, що не є фінансовим лізингом".