Лекции по "Конституции Украины"

  У 1911 р. міністр фінансів вніс на розгляд  Державної Думи і Державної Ради пропозиції щодо «запровадження місцевого  митного правління». З 1 січня 1913 р. в імперії була проведена митна реформа і сформовані місцеві митні правління.

  На  українських землях були створені такі інспекторські дільниці:

  третя — Південно-Західна;

  четверта  — Одеська.

  Управляв  дільницею дільничий митний інспектор — фактично начальник митного округу, права й обов’язки якого були чітко визначені. У випадку хвороби чи відпустки інспектора управління дільницею покладалося на окружного ревізора.

  Штат  митної дільниці був таким:

• дільничий митний інспектор;
• помічник дільничого митного інспектора;
• секретар;
• помічник секретаря;
• канцелярські чиновники та вільнонаймані службовці;
• архітектор;
• експерт-техніки.

  Повноваження  кожного визначалися законом  «Про встановлен- 
ня місцевого митного управління» та «Інструкцією для інспекторів митних дільниць та чинів, що при них перебувають».

  Характерно, що спочатку були детально розроблені закони, інструкція, посадові обов’язки, а потім проведено реформу. Кожний, хто був на посаді, знав, що йому належить робити.

  На  той час митницями 1-го класу були складські митниці Києва і Бердичева, до яких доставлялися товари з Одеси, Феодосії, Таганрога, з чітко визначеними термінами доставки. Поза класами були застави Ялтинська, Акмеченська, Очаківська. У Севастополі діяв митний нагляд.

  Митниці і застави Азовського і Чорного морів були зобов’язані на всі товари, відправлені цими маршрутами, видавати ярлики із зазначенням кількості й якості товару, з позначенням, що за іноземні товари привізне мито взято. На російські товари видавалися зворотні атестати для пред’явлення в митній установі на місцях, звідки вони були відправлені.

  Митні наглядачі (Севастополь) очищали митом  провізію та дрібні речі, «привезені на казенних суднах із-за кордону».

  Із  загальних правил відносно деяких митних установ діяли винятки.

1. Одеська митниця користувалася правом залишати товари на складах для митного очищення строком до 12 місяців та повертати їх за кордон. Для купців, які не мали складського права, термін очищення складав 6 місяців. За весь товар, що ввозився в Одесу і підлягав митному оформленню, 20 % йшло на користь місту. Доцільно зауважити, що догляд товарів, призначених до вживання в місті, здійснювався за участю депутатів Одеси, які разом із митниками визначали розмір податку.
2. Феодосійська, Керченська, Радзивілівська митниці отримали право здійснювати митне очищення товару за 6—8 місяців.

  Митниці були установами колегіального характеру  і мали «Загальне присутствіє митниці», на розгляд якого подавалися найважливіші питання: про застосування розмірів митного тарифу, про накладання стягнення за порушення митних податків та ін. (щось на зразок колегії при керівникові). У грудні 1912 р. міністр фінансів затвердив «Інструкцію про порядок розгляду справ, належних до вирішення загальними присутствіями митних установ». Головою загального присутствія був управляючий митної установи.

  Наприкінці  розділу доцільно зосередити увагу  на вимогах до організації митної справи, якими були пронизані законодавчі  акти цієї галузі.

  Закон «Загальна організація міністерств» 1811 р. сформулював постійні правила в галузі зовнішньої торгівлі та митної справи:

  «1. Временное приумножения таможенных доходов, если оно сопряжено со стеснением народной промышленности, приводит... источники государственного богатства к оскудению...

  2. Пошлинный сбор есть не что иное, как налог на потребителей товаров. При учреждении этого налога следует иметь в виду пользу производящего отпускные товары, не отягощая чрезвычайно и потребляющих привозимые товары.

  3. Пошлины с отпускных товаров должны быть самые умеренные, чтобы повышением цены не возбудить иностранного соревнования с тем же произведением. Необходимо больше заботься о том, как расширить и облегчить ввоз и продажу внутренних произведений, чем о том, чтобы с помощью налогов умножить прибыли казны и обогащение государства.

  4. Те виды вывозимых товаров, которые могли быть легко заменены товарами других земель, должны быть при выпуске свободными от всякого налога.

  5. Запрещение вывоза товаров под предлогом понижения внутренних их цен, в последствиях своих неминуемо обращается во вред самому их производству.

  6. Высокая пошлина на вывозимые товары равносильна их запрещению, и поощряет к тайному вывозу товаров.

  7. Ничто столь не вредно для внутренней промышленности, как стеснения в «свободе вывоза» отечественных товаров и «непостоянство торга».

  8. Чрезвычайное увеличение пошлины на ввозимые товары поощряет к их тайному провозу.

  9. Умеренность пошлины, обеспечивая верность сбора в казну, может отвратить все затруднения таможенного управления и доставить казне весь тот доход, который, не умаляя источников внутреннего богатства, может быть взымаем как с внутренних, так и с иностранных потребителей.

  10. Особого поощрения заслуживает транзитная торговля, обращая к ощутимой пользе государства, поэтому необходимо устранить все затруднения как при ввозе, так и при вывозе товаров».

  В обов’язках міністра фінансів було записано, що він, співвідношуючи ці постійні правила зі станом зовнішньої торгівлі і внутрішньої промисловості, зобов’язаний піклуватися про постійне вдосконалення митного тарифу.

  У 1913 р. сума митних доходів складала 370 млн рублів, а на утримання митної служби було виділено 11,5 млн рублів та 14,8 млн рублів на прикордонну варту, тобто всього близько 8% від загального доходу.

 
         1.2. МИТНА СПРАВА В  УКРАЇНІ В 1917—1991 рр.

         Після лютневої революції 1917 р. митні установи колишньої Російської імперії залишилися у віданні Департаменту митних зборів Міністерства фінансів Тимчасового уряду. Постановою від 28 лютого 1917 р. всім чиновникам відомства пропонувалося «негайно поновити поточну роботу в установах Міністерства фінансів». Незмінною залишилася і нормативна база митної справи. Тільки 14 липня 1917 р. Тимчасовим урядом було прийнято постанову «Про утворення митно-тарифного комітету». Також при Міністерстві торгівлі та промисловості створили Митно-тарифний комітет та Особливу митно-тарифну комісію.

  Уперше  порушували монополію Міністерства фінансів на управління митною справою. Враховуючи ситуацію, в Митно-тарифний комітет були призначені представники від Ради з’їздів представників торгівлі та промисловості, Ради з’їздів представників біржової торгівлі та сільського господарства, Московського біржового комітету, Військово-економічного товариства, Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів, Ради Всеросійських з’їздів кооперативів і Всеросійської Ради селянських депутатів.

  Заслуговує  на увагу факт, що до 7 липня 1917 р. у  митному департаменті існувала практика написання секретних атестацій  на чиновників у відомстві. Циркуляром Тимчасового уряду це було скасовано  як таке, що не відповідає демократії. Разом з тим керівники відділів зобов’язувалися щорічно представляти атестації на підлеглих.

  За  станом на липень 1917 р. на українській  території діяло  
19 митниць зі штатом 750 осіб.

  1 вересня 1917 р. у Петрограді відбувся Всеросійський з’їзд митних службовців. 28 грудня 1917 р. Центральний комітет Всеросійського союзу митних службовців призначив Тимчасову раду у складі 5 осіб на чолі з комісаром по митному управлінню.

  Перший  декрет уряду В. Леніна з митної справи «Про дозвіл на ввіз та вивіз товарів» від 29 грудня 1917 р. визначив нові правила провезення товарів через кордон. Будь-яке переміщення товарів без дозволу визнавалося контрабандою та переслідувалося «за всією суворістю радянських законів».

  Циркуляр  № 4032 від 9 березня 1918 р. проголошував: «Митниці служать інтересам народу, робота митниць повинна бути ясна і відкрита для суспільства». 29 травня 1918 р. Рада Народних Комісарів видала декрет «Про розмежування прав Центральної і місцевих радянських влад щодо збирання податків та про регулювання діяльності місцевих митних установ». Обкладання митними податками товарів, що перевозяться через кордон, було передано у безперечне відання Центральної державної ради. Митні установи були визнані органами центральної радянської влади і підпорядковані Наркомату у фінансових справах, який очолював В. Менжинський.

  Ніякі цивільні чи військові влади або  профсоюзні організації не могли  втручатися в діяльність митниць. Місцеві  Ради мали право нагляду за діяльністю митних установ без права втручання у розпорядчу чи адміністративну частину роботи.

  Декретом  від 29 червня 1918 р. Департамент митних зборів було перейменовано у Головне управління митного контролю, яке підпорядковувалося Наркомату торгівлі і промисловості. Останній у свою чергу декретом від 11 червня 1920 р. було перейменовано у Народний комісаріат зовнішньої торгівлі.

  Нова  влада після жовтневих подій  скептично поставилася до дореволюційної митної системи та самої концепції  митної справи. Ленінська політика державної монополії зовнішньої торгівлі по суті заблокувала застосування митно-тарифного регулювання. Митний контроль став допоміжним засобом впливу на зовнішню торгівлю. Система управління митною справою поступово спрощувалася, і те, що фактично утворилося у 30-х рр., з несуттєвими змінами було закріплено в Митному кодексі СРСР 1964 р. і зберігалося до середини 80-х рр.

  У період зовнішньополітичної реформи 1986—1991 рр. почався новий етап розвитку митної системи, орієнтований на демократичний режим і вільний ринок. Логічним завершенням цього періоду стало прийняття 1991 р. нового Митного кодексу СРСР і Закону СРСР про Митний тариф.

  Але серед цих головних явищ відбувалися  менш масштабні, які протягом деякого  часу впливали на організацію митної справи на території України. Повертаючись до ситуації 1918 р., зауважимо, що чиновники, які вирішили прийняти громадянство України, поновлювалися на службі. Інших звільняли з роботи і видавали їм квитанції на заробітну плату, яку повинен був реалізувати Російський уряд.

  Для захисту кордону від спроб безмитного провезення товарів було створено комісію по організації митної служби в Україні.  
У березні 1918 р. комісія сформувала Тимчасовий митний нагляд у складі керівника, контролера, трьох помічників пакгаузних наглядів, 6-ти наглядачів.

  Циркуляром Мінфіну УНР від 1 березня 1918 р. всі розпорядження Російського уряду були відмінені і замінені розпорядженнями Української Народної Республіки. Державною мовою — українською — почали вести діловодство.

  Станом  на 22 квітня 1918 р. в Україні були:

1. Управління Південного і Південно-Західного митних округів;
2. Одеська, Харківська і Київська митниці.

  29 квітня 1918 р. влада в Україні  перейшла до гетьмана Скоропадського. Усі державні службовці і навіть службовці недержавних і цивільних відомств повинні були присягнути на вірність Україні та скласти іспит на знання української мови.

  12 червня 1918 р. був укладений Договір  між РРФСР та Українською Державою, за яким на кордонах з Росією, Австрією та місцях, окупованих  Німеччиною, утворювалися митні нагляди.

  Департамент митних зборів розміщався на Хрещатику, 8а.  
В серпні 1918 р. розпочалася робота з нормотворчого та організаційного забезпечення митної справи України. Структура митного відомства того часу була такою:

• Міністерство  фінансів України;

• Департамент митних зборів з відділами:
• загальної канцелярії;
• законодавчим;
• тарифним;
• господарським;
• будівничим;
• статистичним.