Діяльність підприємств з іноземними інвестиціями на Україні

     Державне  регулювання іноземним інвестуванням, як і взагалі державне регулювання, є одним з видів соціального регулювання і являє собою врегульовану нормами права виконавчу та розпорядчу діяльність відповідних органів державного управління економікою по ефективному залученню та раціональному використанню іноземних інвестицій. В Україні порядок державного регулювання інвестиційною діяльністю та іноземним інвестуванням, як її складовою частиною, викладено в концепції регулювання інвестиційної діяльності в умовах ринкової трансформації економіки, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 1 червня 1995 року №384, де іноземні інвестиції згадуються поряд з іншими джерелами інвестування [23].

     Однією  з форм державного регулювання економічним  і соціальним розвитком є правова  система держави, яка покликана  здійснювати правове регулювання фінансових відносин суб’єктів підприємницької діяльності. Зміст і сутність правового регулювання інвестицій, інвестиційного процесу полягає у встановленні правових норм (умов і гарантій), які визначають взаємовідносини суб’єктів інвестиційних відносин-власників. Діяльність спільних підприємств в Україні, їхні економічні та фінансові можливості регулюються різноманітними (близько 70) нормативно-правовими актами різної юридичної сили. Правовою базою створення СП стали Постанови Ради Міністрів СРСР №48 “Про порядок створення на території СРСР і діяльність спільних підприємств, міжнародних об’єднань і організацій СРСР і інших країн-членів РЕВ” та №49 “Про порядок створення на території СРСР і діяльності СП з участю радянських організацій і фірм капіталістичних країн і країн, що розвиваються” від 13 січня 1987 року.

     Наявність іноземного партнера та іноземного капіталу як обов’язкові критерії СП було підтверджено Законом України від 7.02.1991 р. “Про власність”, Законом України від 18.09.1991 р. “Про інвестиційну діяльність”, Законом України від 10.09.1991 р. “Про захист іноземних інвестицій в Україні”, Декретом Кабінету Міністрів України від 20.05.1993 р. №55/99 “Про режим іноземного інвестування”, Законом Україні від 19.03.1996 р. ”Про режим іноземного інвестування” та іншими законодавчими актами.

     Окрім цих законодавчих актів, правовими  основами, які регулюють порядок  створення та діяльність спільних підприємств  являються Закон України “Про підприємства в Україні”, Закон  України “Про зовнішньоекономічну  діяльність”, Закон України “Про іноземні інвестиції” та ін.

     Законодавство України надає право іноземним  юридичним та фізичним особам приймати участь в українських підприємствах, тобто мати долю в статутному фонді  господарських товариств, які створені в Україні. Закон України “Про господарські товариства” передбачає можливість створення українсько-зарубіжних спільних підприємств у п’яти правових формах: 1) акціонерне товариство; 2) товариство з обмеженою відповідальністю; 3) товариство з додатковою відповідальністю; 4) повне товариство; 5) командитне товариство [38]. Найпоширеніша в Україні перша і друга організаційно-правова форми СП.

     Повні та командитні товариства характерні для малого та середнього бізнесу. Акціонерні товариства, надаючи можливість концентрації великого капіталу, стають домінуючими в організації та функціонуванні великого бізнесу в нашій державі. Останні три форми досі не набули значного поширення в практиці українсько-іноземного спільного підприємництва. Малий розмір мінімального статутного фонду, просто реєстраційна процедура, відсутність необхідності випуску акцій зумовлюють перевагу товариств з обмеженою відповідальністю при створенні малих та середніх СП, особливо в сфері послуг і торгівлі. При створенні промислових спільних товариств, а також підприємств, які займаються банківською та страховою діяльністю, доцільно використовувати акціонерну форму.

     Суттєвою  характеристикою правового статусу  спільних підприємств є законодавче  закріплення спеціального режиму захисту  прав і інтересів іноземних інвесторів. Зокрема, Законом України “Про захист іноземних інвестицій на Україні” установлено, що держава не може реквізувати іноземні інвестиції за виключенням стихійних лих, аварій, епідемій. Компенсація, яка сплачується у цих випадках іноземному інвестору, повинна бути адекватною і ефективною. Іноземним інвесторам гарантується перерахування за кордон їх прибутку і інших сум як в гривнях, так і в іноземній валюті, одержаних на законних підставах [40].

     Проте нерозробленість, недосконалість і  нестабільність законодавства відносно становлення та розвитку спільних підприємств з іноземним капіталом в нашій державі є найсуттєвішою перешкодою в їх діяльності.

     За  роки незалежності в Україні сім  разів змінювались умови інвестиційної  діяльності для іноземних інвесторів. У зв’язку з частими змінами законодавства за міжнародною шкалою ризиковості здійснення бізнесу в країні наша держава входить до останньої п’ятої групи країн. Спроби нашвидкуруч створити нормативні акти, які б відповідали як цілям України, так і мотивації іноземних інвесторів, зумовили ці часті зміни “правил гри”.

     На  самому початку становлення та розвитку спільного підприємництва на території  СРСР законодавчі нормативні акти зарубіжними  інвесторами та експертами в цілому оцінювалися позитивно. По-перше, їх прийняття сприяло якісним змінам переходу від майже повної ізоляції до нормальних міжнародних економічних відносин. По-друге, ці акти гарантували СП господарчу самостійність та невтручання в їх дії з боку органів управління. По-третє, більшість нормативно-правових актів постійно змінювались та корегувались у бік лібералізації. Так, було скасовано обов’язкову частку радянського партнера в статутному фонді СП, що мала бути не менше 51%, і виключне право радянського громадянина стати генеральним директором СП. Проте неузгодженість окремих актів та норм аж до взаємо виключення, їх дублювання та коригування при проходженні всіх рівнів управління, непослідовність у питаннях оподаткування свідчили про їх половинчастість та недосконалість [25].

     Найсприятливішим  для діяльності спільних підприємств являється Закон України “Про іноземні інвестиції”. Цим Законом передбачається:

• здійснення іноземних інвестицій у різних видах і формах;
• створення пільгових умов для іноземних інвесторів;
• надання іноземним інвесторам гарантії не погіршення їх фінансового стану від змін законодавства протягом 10 років;
• можливість укладання концесійних договорів з іноземними інвесторами на розробку корисних копалин строком на 99 років і інші законодавчі гарантії захисту іноземних інвесторів від політичних ризиків [37].

      Враховуючи  інші законодавчі акти, можна було говорити про сформованість загальної  концепції регулювання іноземної  інвестиційної та підприємницької  діяльності в Україні, основні принципи якої відповідають принципам, визнаним у світовій господарській практиці. Пік іноземного інвестування в економіку України та створення спільних підприємств з іноземними інвестиціями припадає якраз на 1991–1992 роки [95].

      На  сьогодні для іноземних інвесторів на території України встановлюється національний режим інвестиційної та іншої господарської діяльності. З 1 липня 1997 року Верховна Рада України внесенням змін до Законів України “Про оподаткування прибутку підприємств” та “Про режим іноземного інвестування” скасувала пільговий режим оподаткування діяльності підприємств з іноземними інвестиціями. Новою редакцією статті 7 Закону “Про оподаткування прибутку підприємств” встановлюється податок на прибуток підприємств з іноземними інвестиціями на загальних засадах. В окремих випадках, зокрема за умов здійснення інвестиційних проектів із залученням іноземних інвестицій, що реалізується відповідно до державних програм розвитку пріоритетних галузей економіки, може встановлюватись пільговий режим інвестиційної діяльності. У експортно-імпортних операціях вироби і послуги підприємств з іноземними інвестиціями не підлягають ліцензуванню і квотуванню.

      Зараз в Україні йде інтенсивний  процес формування нормативно-правової бази. Від її стабільності багато в  чому буде залежати створення у країні сприятливого інвестиційного клімату. На сучасному етапі розвитку України дуже важливо визначити роль держави в управлінні економічними процесами, в регулювання зовнішньоекономічної діяльності, іноземних інвестицій, спільної виробничо-підприємницької діяльності, окреслити межі застосування адміністративних важелів у взаємодії з ринковими регулюючими механізмами. Нині стає зрозумілим, що в період переходу до ринку нові економічні механізми поки що не в змозі, в силу їх не відпрацьованості та недосконалості, забезпечити розв’язання багатьох важливих економічних проблем без активної підтримки з боку держави.

      Світовий  досвід показує, що найбільших успіхів  у залучення іноземних інвестицій досягають країни із стабільною політичною ситуацією та ефективним економічним  законодавством, що не має зворотної  сили. Особливого значення набувають зусилля по створенню міжнародного зразка такої країни, яка в змозі надати іноземному інвестору великі, порівняно з іншими країнами, можливості.

     У налагодженні процесу залучення  іноземних інвестицій та створення  міжнародних спільних підприємств в розвинених країнах світу головна роль належить державі, тому вивчення та адаптація світового досвіду державного регулювання діяльності міжнародних спільних підприємств для України має, на нашу думку, першочергове значення. Це пояснюється тим, що нам не вистачає власного досвіду державного управління процесами іноземного інвестування в цілому та спільною виробничо-підприємницькою діяльністю зокрема [23].

     В економічно розвинених країнах, як правило, не існує особливих норм чи правил для залучення іноземних інвестицій та створення і функціонування МСП. Всі ці проблеми регулюються законами про іноземні інвестиції, антитрестовськими законодавствами, а також загальними нормами внутрішнього цивільного і торгового законодавства. Регламентацією діяльності іноземного капіталу в промислово розвинених країнах світу займаються центральні банки, міністерства, фінансів (Франція), міністерства промисловості та торгівлі, зацікавлені галузеві міністерства (Японія), в деяких країнах з цією метою створені спеціальні органи спостереження (Комітет з іноземних інвестицій в США) і контролю за імпортом капіталу (Агентство з контролю за іноземними капіталовкладеннями в Канаді). Всі розвинені країни гарантують іноземним інвесторам репатріацію капіталу і доходів на цей капітал без перешкоди.

     Регулювання діяльності міжнародних спільних підприємств  в розвинених країнах світу базується  на правових актах, прийнятих: у  
Франції – в 1967 р., у Великобританії – в 1985 р., у Німеччині – в 1980 р., в Італії – в 1956 р., Нідерландах – в 1928 р., в Австрії – в 1965 р., в Фінляндії – в 1939 р., в Ізраїлі – в 1959 р. (зі змінами 1988 р.). У кожній країні немає закону, який би прямо забороняв ввезення іноземного капіталу. Проте законодавчо регулюється його приплив. Основні методи регулювання у країнах-реципієнтах, як правило, такі:

     а)  валютним законодавством обмежується ввезення прибутку і основного капіталу: лімітуючи інвесторів, уряд регулює приплив іноземних інвестицій;

     б)  дозволяється вільний переказ капіталів і прибутків, встановлюються пільги для інвесторів, які розміщують свої капітали у віддалених районах або створюють нові галузі промисловості, що спонукає до залучення і бажаного напрямку інвестицій [15].

     Інструментами стимулювання створення МСП є:

     а)  державні дотації, пов’язані з інвестиціями;

     б)  субсидування оплати відсотків за банківські кредити;

     в)  податкові пільги;

     г)  прискорення амортизації.

     Однією  з країн, де таких підприємств  найбільше, є США. Практика створення  МСП розпочалася ще в першій половині ХХ ст. За дослідженнями експертів, у 80-х рр. Процес їх формування активізувався і в середньому за рік з’являлось близько 200 МСП.

     Стратегія уряду США і багатьох інших  промислово розвинених країн щодо прямих іноземних інвестицій у спільні  підприємства базується на таких  принципах: інвестиції можуть і повинні регулюватися лише ринковими відносинами; виходячи з цього, будь-які акції уряду, які обмежують вільний обіг зарубіжних капіталовкладень або заважають функціонуванню вільного ринку, призводять до дискримінації, неправомірні; у міжнародних економічних відносинах повинні переважати принципи рівності умов для іноземних і національних вкладників, а також режими найбільшого сприяння. Коментуючи ці загальні положення адміністрації США у сфері прямих капіталовкладень у спільні підприємства за кордоном дослідник з Венесуели С. Бітар зазначає, що “вони спрямовані на обмеження тих регулятивних засобів, які застосовують уряди країн, що приймають капітал, а також на зниження інтенсивності політики на захист національної промисловості”. У 1997 р. Дослідницька група англійського журналу “The Economist” підготувала доповідь про інвестиційний клімат у 58 країнах і склала рейтинг країн  за рівнем їх привабливості для іноземних інвесторів. У десятці найпривабливіших країн світу США з 1997 р. займають п’яте місце (табл. 1.1).