Діяльність підприємств з іноземними інвестиціями на Україні

      Розрізняють валові та чисті інвестиції. Валова інвестиція – це загальний обсяг  коштів, що інвестуються у певному  періоді, спрямованих на нове будівництво, придбання засобів виробництва  та приріст товарно-матеріальних запасів. Чиста інвестиція – це різниця валових інвестицій та амортизаційних відрахувань у певному періоді.

      Динаміка  показників чистих інвестицій відображає характер економічного розвитку країни на тому чи іншому етапі. Якщо сума чистих інвестицій становить від’ємну величину, це означає зниження виробничого потенціалу і як наслідок – зменшення обсягу продукції, що випускається. Якщо сума чистих інвестицій дорівнює нулю, це означає, що відсутнє економічне зростання, але виробничий потенціал країни залишається незмінним. Коли ж сума чистих інвестицій складає позитивну величину, це свідчить про те, що економіка країни перебуває на стадії розвитку, забезпечує розширене відтворення її виробничого потенціалу.

      Рівень  чистих інвестицій визначається такими основними чинниками:

• розподіл прибутку, що отримується, на споживання та заощадження. За умов низьких середньодушових прибутків основна їх частина витрачається на споживання. Зростання прибутку призводить до підвищення тієї їх частки, що спрямовується на заощадження, які слугують джерелом інвестиційних видатків. Тому зростання питомої ваги заощаджень зумовлює відповідне збільшення обсягу інвестицій, і навпаки;
• очікувана норма чистого прибутку. Прибуток, який підприємці розраховують одержувати від видатків на інвестиції, є основним мотивом інвестування. Тому чим вища очікувана норма чистого прибутку, тим відповідно більшим буде і обсяг інвестицій, і навпаки;
• ставка позичкового відсотка. Якщо очікувана норма чистого прибутку перевищує ставку позичкового відсотка, то за інших рівних умов інвестування визначається вигідним. Тому зростання ставки відсотка спричиняє зниження обсягу інвестицій, і навпаки;
• темп очікуваної інфляції. Чим вищий рівень цього показника, тим більшою мірою зменшуватиметься майбутній прибуток від інвестицій і відповідно менше стимулів виявиться до нарощування обсягів інвестицій.

      Отже, зростання обсягів чистих інвестицій зумовлює збільшення прибутку. При  цьому позитивну динаміку має  і зворотній процес – якщо темпи  зростання суми прибутку перевищують темпи зростання обсягу чистих інвестицій, в наслідок ефекту мультиплікатора забезпечується макроекономічне зростання. Мультиплікатор – це числове значення коефіцієнта, що характеризує відношення зростання прибутку до збільшення обсягу чистих інвестицій.

      Інвестиції  можна класифікувати за різними  критеріями (рис. 1.1.).

      Рис. 1.1. Функціонально-елементний склад інвестицій [22, c. 12]

      Реальні інвестиції – це вкладення капіталу у реальні активи сфер і галузей  народного господарства з метою оновлення існуючих і створення нових матеріальних благ.

      Вкладення капіталу, пов’язані з науково-технічним  прогресом, іноді називають інноваційними  інвестиціями. В їх складі виокремлюють інтелектуальні інвестиції – вкладення  в об’єкти інтелектуальної власності, що випливають з авторського, винахідницького і патентного права, права на промислові зразки і моделі. Роль таких інвестицій у сучасній економіці значно підвищилась, адже для її ефективного розвитку необхідними стають випереджуючі темпи зростання саме таких витрат.

      Фінансові інвестиції визначаються як вкладення  коштів у різні фінансові інструменти (активи). Аналогічно вони трактуються  і в українському законодавстві: це – господарські операції, які  передбачають придбавання корпоративних  прав, цінних паперів, деривативів та інших фінансових інструментів [35]. Серед фінансових інвестицій значну частку займають вкладення в цінні папери.

      Приватні  інвестицій здійснюються громадянами, а також підприємствами недержавних  форм власності, а державні інвестиції – центральними та місцевими органами.

      Крім  того, інвестиції бувають короткостроковими (це вкладення капіталу на період до року), і довгостроковими (розраховані  на термін понад один рік або взагалі  не обмежені якимось терміном).

      Внутрішні інвестиції – це вкладення коштів в об’єкти інвестування, розміщені у територіальних межах даної країни. Національні (місцеві) інвестиції здійснюються суб’єктами даної країни на її території. Іноземні інвестиції здійснюються іноземними громадянами, іноземними юридичними особами та державами. Зовнішні (зарубіжні) інвестиції – це вкладення в об’єкти інвестування, розміщені за територіальними межами даної країни.

      Основу  підприємницького капіталу як форми  міжнародного руху капіталу становлять прямі та портфельні іноземні інвестиції.

      Прямі інвестиції – це вкладення капіталу з метою сприяння отриманню підприємницького прибутку (доходу) та вкладення, які  зумовлені довгостроковим економічним  інтересом і забезпечують контроль інвестора над об’єктом інвестування. Прямим інвестиціями є як первинні вкладення, так і реінвестиції. Крім того, до прямих інвестицій належать усі внутрішньокорпораційні перекази капіталу у формі кредитів і позик між прямим інвестором і філіями, дочірніми та асоційованими компаніями.

      Портфельні  інвестиції – це вкладення капіталу в цінні папери з метою отримання доходу (дивідендів). Такі інвестиції не забезпечують реального контролю інвестора над об’єктом інвестування.

      Кількісним  критерієм розмежування прямих і  портфельних інвестицій у розвинутій ринковій економіці є частка у 10% об’єкта інвестування. Однак прямою може вважатися й інвестиція з меншою часткою участі, але яка забезпечує реальний вплив на прийняття рішень об’єктом інвестування. І навпаки, якщо частка інвестора становить понад 10%, але він не має реального контролю над об’єктом, то відповідна інвестиція не визнається прямою. За міжнародною статистикою, інвестору в більшості випадків достатньо володіти 10-25% акцій зарубіжної компанії, щоб вкладення були зареєстровані як пряма інвестиція.

      У цілому міжнародні інвестиції, як об’єкт системного аналізу та обліку характеризуються різною інституційною природою (державні, приватні, міжнародних організацій, змішані), цільовою орієнтацією (прямі і портфельні), певними видами (іноземна і національна валюти, рухоме і нерухоме майно, грошові вимоги, цінні папери, права інтелектуальної власності, права на господарську діяльність, послуги), формами (100% інвестиція, часткова участь у підприємстві, придбання рухомого та нерухомого майна, концесії), джерелами (первинні і реінвестиції), величиною і термінами інвестування (додаток Б).

      Згідно  Закону України “Про режим іноземного інвестування” іноземні інвестиції можуть здійснюватись у таких  формах:

• часткової участі у підприємствах, що створюються спільно з українськими юридичними і фізичними особами, або придбання частки діючих підприємств;
• створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам, філій та інших відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб або придбання у власність діючих підприємств повністю;
• придбання не забороненого законами України нерухомого чи рухомого майна, включаючи будинки, квартири, приміщення, обладнання, транспортні засоби та інші об'єкти власності, шляхом прямого одержання майна та майнових комплексів або у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів;
• придбання самостійно або за участю українських юридичних або фізичних осіб прав на користування землею та використання природних ресурсів на території України;
• придбання інших майнових прав;
• в інших формах, які не заборонені законами України, в тому числі без створення юридичної особи на підставі договорів із суб'єктами господарської діяльності України [34].

      Що  ж до об’єктів іноземного інвестування, то ними є всі об'єкти, інвестування в які не заборонено законами України. Так, згідно Закону України “Про інвестиційну діяльність” об'єктом інвестиційної діяльності в Україні може бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди та оборотні кошти у всіх галузях і сферах народного  господарства  України, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об'єкти власності, а також майнові права. При цьому забороняється інвестування в об'єкти, створення і використання яких не відповідає вимогам санітарно-гігієнічних, радіаційних, екологічних, архітектурних та інших норм, встановлених законодавством України, а також порушує права та інтереси громадян, юридичних осіб і держави, які охороняються законом [35].

      Поширеною формою міжнародної підприємницької  інвестиційної діяльності є міжнародні спільні підприємства. Це одна з форм міжнародного бізнесу, коли зарубіжний та місцевий партнери створюють нове підприємство, поєднують свої зусилля в інвестуванні, управлінні, розподілі доходів і ризиків.

      Проте, в яких би формах не здійснювалось  іноземне інвестування, воно сприяє економічному зростанню країни, зумовлює гнучкість бізнес-процесів в державі та забезпечує надійність підґрунтя інтеграційних процесів, що відбуваються всередині країни. 
 

      1.2. Економічна суть  спільних підприємств  та їх вплив  на розвиток міжнародного бізнесу 
 

      Для структурної перебудови економіки, суттєвого підвищення технічного рівня  виробництва та розв’язання проблеми інтеграції національної економіки  у світову необхідні прямі  іноземні інвестиції (ПІІ). Особливо гострою  є ця проблема в Україні, де свого часу економічна криза призвела до дефіциту власних інвестиційних ресурсів, необхідних для міжгалузевих структурних перетворень, формування конкурентоспроможних господарських систем, модернізації та реконструкції підприємств.

      Найреальнішим і найефективнішим шляхом залучення приватного іноземного капіталу в економіку України є створення міжнародних спільних підприємств (МСП), які вважаються зарубіжними та вітчизняними вченими найбільш динамічно розвиненим і ефективним сектором економіки, що сприяє розвиткові необхідної ринкової інфраструктури держави.

      Розрізняють поняття “спільне підприємництво”  та “спільне підприємство”. Перше  характеризує процес зовнішньоекономічних відносин, а інше – інститут, який уособлює в собі мету підприємництва, певні структуру та механізм здійснення процесів. Разом з тим для обох термінів у англійській мові є поняття “joint venture” з тим уточненням, що наші СП на Заході часто могли б сприйматися просто як підприємства з іноземними інвестиціями [47].

      Спільне підприємництво – це специфічна форма об’єднання виробничих потужностей, капіталів як господарських суб’єктів, що мають різну національну належність.

      Конкретний  сенс, який вкладається в термін “спільне підприємництво”, може варіюватися  залежно від підходів до проблеми, господарських цілей, які ставлять його засновники та учасники. Учасники спільного підприємництва можуть мати різні завдання: виконувати тільки обмежений перелік робіт або формулювати спільні, єдині цілі комерційної діяльності, відігравати активну участь у ньому або мати відносно пасивну роль.

      Спільне підприємництво може відбуватися як у формі функціонального розподілу  виробничих програм та їх наступного виконання, так і на базі спеціалізації. В обох випадках створюються об’єктивні передумови для скорочення витрат, збільшення продуктивності господарської діяльності, поліпшення якості товарів та підвищення конкурентоспроможності.

      Спільне  підприємство  –  це  одна  з  організаційних  структур  бізнесу, яка  заснована  на  базі майна  різних  форм  власності, так званої  змішаної форми  власності.  Тому  спільні  підприємства,  як  правило,  мають  форму господарського  товариства,  тобто  є  суб’єктами права колективної власності [47].

      У Законі України “Про зовнішньоекономічну  діяльність” вказано, що спільні підприємства – це підприємства, які базуються на спільному капіталі суб’єктів господарської діяльності України та іноземних суб’єктів господарської діяльності на спільному управління та спільному розподілі результатів діяльності і ризиків. У залежності від цього є два види спільних підприємств: а) звичайні (національні) спільні підприємства; б) спільні підприємства з іноземними інвестиціями (капіталом) [37].

      Реалізація  форм міжнародного бізнесу може здійснюватись  двома шляхами:

1. без створення нового підприємства у рамках міжнародної кооперації та міжнародної торгівлі товарами і послугами. У цих випадках відносини між партнерами регулюються відповідними угодами та контрактами;
2. із створенням нового суб’єкта господарювання, а саме спільного підприємства. Тому суттєвою ознакою створення спільного підприємства є те, що у більшості випадків виникає новий суб’єкт міжнародного бізнесу.

      У міжнародній практиці відомі чотири головних типи СП: