Валютні обмеження в країнах, що розвиваються

*ECCU – Східно-Карибський  валютний союз;

**CFA – зона франка (включає  Центрально-Африканський економічний  та валютний союз і Східно-Африканський  економічний та валютний союз).

Водночас, в зазначеній групі  країн, так само як і в розвинутих державах, останнім часом спостерігається  тенденція до поступової відмови  від проміжних режимів курсоутворення, що ілюструє рис. 2.1. Тільки за останні сім років в системах курсоутворення країн, що розвиваються, сталися значні зрушення: частка країн, що використовують змішані режими, зменшилась на 7,24% (з 41,09% у 2003 р. до 33,85% у 2010 р.); питома вага гнучких режимів зросла на 5,88% (з 37,20% до 43,08%), а режимів жорсткої фіксації – на 1,36% (з 21,71% до 23,07%). Отже, тенденція до поляризації режимів характерна і для країн, що розвиваються. Проте порівняно з протіканням процесів поляризації в розвинутих державах, еволюція режимів курсоутворення в країнах, що розвиваються, має певні особливості.

Рис. 2.1. Динаміка використання режимів курсоутворення країнами, що розвиваються, за групами режимів в 2003-2010 рр.  (дані на початок року).

По-перше, незважаючи на тенденцію  до уникнення змішаних режимів, велика кількість країн, що розвиваються, досі їх використовує (33,85% порівняно з 6,67% розвинених країн). Більш активне  використання вказаними державами  проміжних режимів може бути пояснено суттєвою диференціацією країн за рівнем економічного розвитку. Змішані режими можуть застосовувати або найбільш просунуті країни, що розвиваються (такі як Китай, Малайзія, ОАЕ), або країни з найнижчим рівнем розвитку, які досі в достатній мірі не інтегрували до світового господарства. Найбільш поширеними серед змішаних систем курсоутворення є традиційні форми фіксації, на які в 2008 р. припадало 28,46% країн. При цьому країни, що розвиваються, все більше надають перевагу фіксації до однієї якірної валюти (30 країн в 2008 р. порівняно з 22 країнами в 2002 р.) і зменшується кількість фіксацій до валютного композиту (з 14 в 2002 р. до 7 в 2008 р.). В той же час спостерігається відхід країн від використання режимів валютного коридору (станом на початок 2008 р. режим горизонтального коридору застосовувала 1 країна, а режим похилого коридору взагалі перестав застосовуватися).

По-друге, в групі розвинутих держав режими гнучкого та жорстко  фіксованого курсу використовує приблизно однакова кількість країн (46,66% та 46,67% відповідно), а серед країн, що розвиваються, останнім часом помітно  переважають режими плаваючого курсу (43,08% порівняно з 23,07%). Однак якщо серед видів плаваючих курсів розвинуті країни надають перевагу режиму незалежного плавання (на нього  припадає 43,33% країн, а кероване плавання наразі  використовується тільки в  Сінгапурі), то в країнах, що розвиваються, кероване плавання є більш розповсюдженим (27,70% порівняно з 15,38% країн, що використовують абсолютно гнучкий курс). Найменшою  за кількістю є група держав, які  використовують жорсткі форми фіксації. Водночас, ця група є найбільш стабільною з точки зору швидкості зміни  підходів до курсоутворення.

Незмінним залишається склад  країн, що використовують крайню форму  фіксації через механізм створення  валютного союзу. Так, 6 членів Центрально-Африканського  економічного та валютного союзу (Камерун, Центрально-Африканська Республіка, Чад, Конго, Екваторіальна Гвінея, Габон) і 8 членів Східно-Африканського економічного та валютного союзу (Бенін, Буркіна-Фасо, Кот-д’Івуар, Гвінея-Бісау, Малі, Нігер, Сенегал, Того) мають спільну валюту (CFA франк), курс якої раніше був прив’язаний до французького франка.

Іншим видом режиму жорсткої фіксації, що завжди використовувався і поступово розповсюджується в  групі країн, що розвиваються, є режим  офіційної доларизації. Якщо на початку  2003 р. офіційно доларизованими вважалися 5 країн, то станом на початок 2008 р. офіційну доларизацію застосовували вже 8 країн, що розвиваються, – Еквадор, Ель-Сальвадор, Кірибаті, Маршалові о-ви, Мікронезія, Палау, Панама, Тімор-Лесте.

Офіційну доларизацію  необхідно відрізняти від часткової, яка теж є поширеною серед  країн, що розвиваються, і за якої долар  знаходиться в обігу (як правило, незаконному) паралельно з національною валютою і використовується в  одній або кількох функціях грошей. Як правило, часткова доларизація є  неофіційною і виникає у результаті високої інфляції та недостатньої довіри економічних агентів до національної грошової одиниці.

Незаконний паралельний  обіг національної грошової одиниці  та іноземних валют неможливо  точно оцінити, оскільки він не враховується країнами світу ні у межах грошової статистики, ні в платіжному балансі. Показниками, що дають уявлення про  рівень неофіційної доларизації, можуть слугувати частка валютних депозитів  в загальному обсязі грошової маси, ввезення готівкової іноземної валюти населенням та надходження валюти до комерційних банків, витрати населення  на купівлю іноземної валюти. Іноді  часткова доларизація може бути офіційно визнаною, коли іноземній валюті надається  статус „паралельного платіжного засобу”. За даними МВФ, часткова доларизація  є більш розповсюдженою, ніж повна. Так, на початку ХХІ ст. на долар  припадає близько 50% грошового обігу  в 7 країнах, 30-50% обігу в 12 країнах, 20-30% грошового обігу в багатьох інших  країнах (це переважно країни, що розвиваються, і країни з перехідною економікою). В найбільших масштабах часткова доларизація спостерігається в  країнах Латинської Америки, хоча в  менших обсягах зустрічається майже  в кожній країні, що розвивається. В середньому по країнах Латинської Америки доларизація становить 30-40% (значною вважається доларизація, що перевищує 30%), хоча в окремих країнах вона досягає 80-90%, що представлено в табл.1 додатку Ж.

Середній рівень доларизації  в країнах Латинської Америки  в 2004 р. порівняно з 1990 р. значно виріс, хоча деяким країнам (Аргентина, Чилі, Мексика) вдалося досягти його зниження і за показником депозитів, і за показником кредитів в іноземній валюті. Зменшення рівня доларизація в цих країнах відбулося завдяки поєднанню економічних заходів уряду з адміністративним законодавчим обмеженням операцій з іноземною валютою. В більшості ж латиноамериканських країн попит на іноземну валюту залишається надто високим, що в значній мірі перешкоджає проведенню ефективної валютної політики і досягненню стабільності національних валют. В цілому, кількість країн Латинської Америки зі значним рівнем неофіційної доларизації значно перевищує кількість країн з помірним її рівнем. При цьому у високо доларизованих країнах Латинської Америки спостерігається менша волатильність обмінного курсу, ніж в країнах з незначною доларизацією, що ілюструють дані табл. 2.3.

Таблиця 2.3

Взаємозв’язок між фактичною  гнучкістю обмінного курсу і  рівнем доларизації країн Латинської Америки

* Середній індекс Кальво-Рейнхарта  (індекс „страху перед плаванням”) за 2003-2009 рр. (розраховується як відношення мінливості номінального валютного курсу до мінливості міжнародних резервів і процентної ставки).

** Частка депозитів в  іноземній валюті в загальному обсязі депозитів в 2009 р.

Офіційна доларизація  є менш розповсюдженою серед країн, що розвиваються.  Серед основних переваг використання офіційної  доларизації слід зазначити зниження рівня інфляції і процентної ставки, стимулювання внутрішніх та зовнішніх  інвестицій, підвищення рівня зайнятості та прискорення економічного зростання. Країни зі слабкими національними валютами також розглядають можливість офіційного впровадження іноземної валюти у  внутрішній обіг.

Таким чином, теорія поляризації  діє і в країнах, що розвиваються, хоча і з певними виключеннями. Для зазначених країн закон виключення середини має особливе значення, оскільки проміжні режими сприяють розвитку валютно-фінансової кризи, а ринки вказаних держав є  найбільш вразливими до валютних потрясінь. Наприкінці ХХ ст. найбільша кількість  валютних криз спостерігалась в країнах, які застосовували проміжні режими курсоутворення. Майже кожна держава  з групи країн, що розвиваються, яка  останнім часом пережила валютні  шоки – Індонезія і Таїланд (1997 р.), Бразилія і Еквадор (1999 р.), Туреччина (2001 р.) – до і під час розвитку кризи використовувала один з  проміжних режимів, до яких перш за все належать м’які форми фіксації валютного курсу, такі як повзуча  прив’язка та валютний коридор. Ці валютні кризи ще раз підтвердили  припущення, що „несумісна трійка”  робить проміжний режим недієвим в умовах вільної міжнародної  мобільності капіталу. Саме тому більшість  країн, що пережили валютні шоки, вже  під час кризи або після  неї здійснювали перехід або  до жорсткої фіксації курсу, або до гнучкого режиму курсоутворення.

Інструментарій валютної політики країн, що розвивається, в  цілому складається з тих самих  важелів, що й в розвинутих країнах. Проте співвідношення між окремими методами валютного регулювання  в країнах різними типами економічних  систем значно відрізняється. Так, якщо валютна політика розвинутих країн більше спирається на економічні методи регулювання, то країни, що розвиваються, значну увагу приділяють застосуванню адміністративних важелів, передусім, валютних обмежень. Країни, що розвиваються, досить активно використовують валютні обмеження та валютний контроль за поточними і фінансовими операціями платіжного балансу з метою його вирівнювання і захисту національної економіки. При регулюванні поточних операцій платіжного балансу 27,7% країн не застосовують валютні обмеження; у 8,5% країн валютний контроль є помірним; 63,8% країн застосовують механізм жорсткого контролю за операціями з експорту-імпорту товарів та послуг. При регулюванні фінансових операцій платіжного балансу країни, що розвиваються, використовують ще більш масштабні валютні обмеження. Валютні обмеження відсутні тільки в 5,4% країн; 23,1% країн здійснюють досить ліберальне валютне регулювання; 71,5% застосовують валютні обмеження по відношенню майже до всіх фінансових операцій платіжного балансу, при цьому обмеження встановлюються на тривалий термін, а застосування деяких форм валютного контролю носить постійний характер.

В якості інструментів валютної політики найбільш поширеними є девальвація  та ревальвація, які використовуються переважно для регулювання експортно-імпортних  операцій. Однак девальвації валют, які проводяться країнами, що розвиваються, малоефективні в аспекті їх впливу на експорт, оскільки для розширення експортного виробництва потрібні значні капіталовкладення. Водночас, девальвація  не стримує імпорт через залежність від іноземного обладнання та інших  товарів. До того ж підвищення цін  імпортованих товарів у зв’язку  з девальвацією посилює інфляцію. Різкі коливання плаваючих курсів знижують позитивний вплив падіння  курсу на стан платіжного балансу. Отже, проведення девальвації валюти в  країнах, що розвиваються, часто не приносить очікуваних результатів.

Важливою формою валютної політики країн, що розвиваються, виступають валютні інтервенції. Можливості центральних  банків цих країн здійснювати  операції на валютному ринку в  останні роки значно зросли, що пов’язано  зі значним збільшенням обсягів  валютних резервів, що відображено на рис. 2.2.

Рис. 2.2. Динаміка показників загальних офіційних міжнародних резервів країн, що розвиваються, в 1998-2009 рр.

Світовим лідером за обсягами офіційних міжнародних резервів є група розвинутих держав, і протягом довгого часу розрив між резервами  розвинутих країн і країн, що розвиваються, був досить значним (в 1998 р. резерви перших перевищували резерви останніх на 277,9 млрд. дол. або в 1,6 рази; в 2000 р. – на 503,4 млрд. дол. або в 1,7 рази). Однак останнім часом розрив між резервами розвинутих країн і країн, що розвиваються, почав скорочуватись: в 2008 р. різниця становила 123,2 млрд. дол. При цьому абсолютний приріст резервів за період 1998-2009 рр. в країнах, що розвиваються, (1968,7 млрд. дол.) перевищує приріст в розвинутих країнах (1306,7 млрд. дол.). Значно зросли й відносні показники резервів країн, що розвиваються: відношення валютних резервів до імпорту товарів та послуг підвищилось з 44,5 в 1998 р. до 73,5 в 2009 р. Слід зазначити, що розподіл валютних резервів між регіональними групами країн, що розвиваються, є нерівномірним, що зображено на рис. 2.3.

Рис. 2.3. Динаміка офіційних міжнародних резервів країн, що розвиваються, за регіональними групами в 1995-2007 рр.

Протягом всього періоду, що досліджується, найбільшими володарем  офіційних резервів виступали країни Азії. В них же спостерігається  й найбільший приріст резервів: з 1995 р. по 2007 р. на 962,3 млрд. дол. або в 5,8 разів. Більшу частку міжнародних активів країн Азії становлять резерви Китаю (70,8%) й Індії (11,8%). На другому місці за обсягами резервів довгий час знаходились країни Західної півкулі на чолі з Бразилією (21,2%) і Мексикою (28,2%).

Однак станом на кінець 2007 р. міжнародні активи країн Близького Сходу потіснили офіційні резерви латиноамериканських країн, склавши 362,6 млрд. дол. проти 253,0 млрд. дол., що в першу чергу пов’язано зі зростанням цін на нафту. Найменшими за обсягами є валютні резерви країн Африки: в 2007 р. їх питома вага в загальному обсязі резервів країн, що розвиваються, складала 7,0%. Саме тому важливою формою валютного співробітництва африканських країн є створення валютних угруповань і спільних валютних фондів для консолідації незначних за обсягами офіційних резервів окремих країн і покриття дефіциту платіжного балансу.

Таким чином, в забезпеченості офіційними резервами країн, що розвиваються, спостерігається наступна закономірність: найбільшими володарями валютних активів  виступають країни, рівень економічного розвитку яких є відносно більш високим (за підсумками 2007 р. зміна реального ВВП в азійських країнах склала 8,6%, у тому числі 8,3% в Індії і 9,9% в Китаї, в країнах Близького Сходу – 5,9%, в країнах Африки – 5,2%, в країнах Західної півкулі – 4,3%) і національні валюти яких є порівняно більш стабільними. Валюти ж найменш розвинених країн („екзотичні” валюти), попит на які є дуже нестабільним і країни-емітенти яких не завжди мають відповідні фінансово-економічні передумови для досягнення валютної стабілізації, на практиці не мають необхідного забезпечення міжнародними резервами, що значно зменшує можливості держав здійснювати валютні інтервенції.