Валютні обмеження в країнах, що розвиваються

Взагалі реалізація валютної політики визначається тими завданнями, які ставить перед собою держава  при здійсненні своєї політики в  цілому. Валютна політика повинна  забезпечувати збалансованість  макроекономічних та мікроекономічних цілей.[19]

Країни, що розвиваються в  принципі використовують ті ж економічні та адміністративні методи валютної політики, що і розвинені країни. Проте співвідношення цих інструментів у процесі застосування, цілі валютної політики молодих держав, її значення у регулюванні економіки істотно розрізняються. Головна спрямованість валютної політики полягає в прагненні ослабити валютно-економічну залежність від більш розвинених країн і створити сприятливі умови для розвитку національної економіки. Це проявляється в таких конкретних формах: 

• відкріплення валют молодих  держав від валют розвинених країн, які очолювали розпалися нині валютні зони (фунта стерлінгів, португальського ескудо та ін.) Місце цих валют, як правило, зайняв долар США. Але деякі країни, що розвиваються відмовилися від прикріплення своїх грошових одиниць до долара у зв'язку з його девальвацією в 1971 і 1973 рр.. і перейшли до встановлення курсу на базі різних валютних кошиків. Тільки 14 країн - членів зони французького франка (єдиної збереженої з колишніх валютних угруповань) продовжують прикріплювати свої валюти до франка; 

• впровадження валют деяких країн, що розвиваються - експортерів  нафти в міжнародні розрахунки (наприклад, кувейтський динар служить валютою  позик країн - членів ОПЕК іноземним позичальникам); 

• виникнення регіональних рахункових валютних одиниць в рамках інтеграційних угруповань країн, що розвиваються, зокрема експортерів  нафти (арабська динар, ісламський динар, центральноамериканська песо, андское песо тощо); 

• створення валютних і  кредитно-фінансових організацій (банки, фонди) для обслуговування потреб країн, що розвиваються (Мусульманський банк розвитку та ін.) [3]

Кожна країна, що розвивається, проводячи свою валютну політику, пов'язану з регулюванням економічної  кон'юнктури, прагне, як правило, вирівнювати  дефіцит платіжного балансу, стримувати імпорт і заохочувати експорт  товарів, захищати національні валютні  резерви. Для цього застосовуються такі основні методи валютної політики. 

1. Регулювання валютного курсу шляхом використання різних режимів - фіксованих, плаваючих, множинних, а також шляхом девальвації і зрідка ревальвації. Практикується множинність валютних курсів. Девальвації валют країн, що розвиваються часто бувають вимушеними. Зокрема, зниження курсу валюти-лідера розвиненої країни, до якої прикріплено грошова одиниця країн, що розвиваються, автоматично тягне за собою падіння та її курсу. Нерідко вимога про девальвацію міститься в стабілізаційної програми МВФ. Зазвичай девальвації валют країн, що розвиваються малоефективні в аспекті їх впливу на експорт, так як для розширення експортного виробництва необхідні капітальні вкладення. Девальвація не стримує імпорт в силу залежності від іноземного обладнання та інших товарів. До того ж підвищення цін імпортованих товарів у зв'язку з девальвацією підсилює інфляцію. Крім того, різкі коливання плаваючого валютного курсу знижують позитивний вплив його падіння на платіжний баланс. 

2. Різні форми валютних обмежень по поточних і фінансових операцій платіжного балансу. Вони активно використовуються з метою захисту національної економіки, вирівнювання платіжного балансу (шляхом стримування відпливу капіталів, обмеження переказів за кордон). У ряді країн, що розвиваються валютні обмеження сприяють у тій чи іншій мірі розвитку національної економіки, особливо якщо поєднуються з іншими заходами її підтримки та стимулювання, наприклад з торговельними обмеженнями, зниженням відсоткових ставок. У рамках регіональних економічних і валютних угруповань, які охоплюють держави Азії, Африки, Латинської Америки, валютні обмеження в основному скасовані, але застосовуються по відношенню до третіх країн. 

3. Укладання міждержавних платіжних та клірингових угод з метою економії валютних резервів (Азіатський кліринговий союз, західноафриканські клірингова палата та ін.) 

4. Розвиток валютного співробітництва та інтеграції країн, що розвиваються шляхом створення власних валютних угруповань, спільних валютних фондів для покриття дефіциту платіжного балансу. Валютна інтеграція як складова частина економічної інтеграції має на меті: 

• забезпечити валютну  стабілізацію, яка є умовою нормального  розвитку інтеграційного процесу в різних сферах економіки; 

• захистити звільнилися  країни від негативних процесів в  економіці і на валютних ринках розвинених країн. 

Валютна інтеграція в країнах, що розвиваються, як правило, знаходиться  в початковій стадії і характеризується ще незрілими формами. У середині 90-х років налічувалося приблизно 30 валютних угруповань, які об'єднували більшість держав Азії, Африки, Латинської Америки. У їх рамках підписані різні угоди, в тому числі про валютні клірингу, платіжних спілки, створення субрегіональних міжнародних валютно-кредитних і фінансових організацій (Арабська валютний фонд, Андійський резервний фонд та ін), координації валютної політики, обмін інформацією, вдосконалення статистики. Під егідою ЮНКТАД створений спеціальний комітет з координації угод про багатосторонні платежах і валютне співробітництво країн, що розвиваються. 

Особливе місце у валютній політиці ряду молодих держав посідає  їх участь у валютних угрупованнях, очолюваних розвиненими державами. Після другої світової війни функціонувало шість валютних угруповань: стерлінгова, доларова, французького франка, португальського ескудо, іспанської песети і голландського гульдена. Відносини всередині угруповань будувалися на основі економічного і політичного домінування однієї провідної країни і її валюти. 

В даний час, після розпаду  колоніальної системи, продовжує функціонувати  лише зона французького франка, що об'єднує 14 країн. Всередині неї створено два регіональних валютних союзу: Західноафриканський (Нігер, Сенегал, Того та ін) і Валютний союз Центральної Африки (Габон, ЦАР, Чад, Камерун та ін.) В основі механізму угруповання лежить підтримка оборотності франка африканського фінансового співтовариства, що звертається в країнах Тропічної Африки, до французького франка. З цією метою країни-учасниці змушені виконувати наступні умови: 1) фактично довірити Франції грошову емісію, а також контроль над грошовим обігом; 2) забезпечити вільний перелив капіталів у Францію та інші країни - учасниці зони; 3) підтримувати твердий курс місцевого франка до французького ; 4) зберігати валютні резерви у французьких франках; 5) здавати виручку у французькій валюті у централізований фонд при французькому казначействі; 6) проводити валютні операції через паризький валютний ринок. 

Процес валютної інтеграції країн, що розвиваються наштовхується  на перешкоди. У їх числі - небажання країн-учасниць передавати свої суверенні права наднаціональним валютним органам; обмежені можливості координації валютної політики в силу розриву в рівнях економічного розвитку країн та відмінностей в їх соціально-економічної орієнтації; дестабілізуючий вплив зовнішніх чинників, особливо циклічних і структурних криз світової економіки .Перешкодою є роз'єднаність національних господарств країн, що розвиваються у зв'язку з тривалою орієнтацією на метрополію, збереження фактичного контролю розвинених країн над їх економікою, слабкий розвиток національних валютних і фінансово-кредитних систем, валютно-кредитна залежність від іноземних банків і ТНК.

2.2 Дослідження особливостей валютної політики країн, що розвиваються в сучаних умовах

Незважаючи на домінування  у світовому господарстві розвинутих країн, все помітнішу роль у світогосподарських процесах починають відігравати  країни, що розвиваються. Зважаючи на те, що ця група є найбільшою за кількістю  країн і деякі країни групи  останнім часом розвиваються швидкими темпами, в майбутньому можна  очікувати зростання впливу цих  держав і у валютно-фінансовій сфері. Тому не менш актуальним сьогодні є  питання вивчення особливостей валютної політики країн, що розвиваються. Крім того, значна кількість країн, що розвиваються, у певний період розвитку національної економіки пережили валютно-фінансові  потрясіння. Отже, досвід врегулювання цими країнами валютних проблем може бути корисним з огляду на підвищення ступеню нестабільності сучасного  світового фінансового ринку, зростання  масштабів валютних спекуляцій і  збільшення ймовірності розвитку валютних криз.

Формування та реалізація валютної політики країн, що розвиваються, проходять в достатньо неоднозначних  умовах їх економічного розвитку. Так, національне господарство країн, що розвиваються, в останні роки зростає  більш високими темпами порівняно  з розвиненими країнами. За підсумками 2009 року темпи зростання реального ВВП країн, що розвиваються, більш ніж вдвічі перевищили темпи зростання економіки розвинутих країн. Позитивною тенденцією є також суттєве зниження показника дефіциту державного бюджету у відсотках до ВВП (з -4,8% у 1999 р. до -0,5% у 2009 р.). Темпи інфляції, хоча й більш високі у порівнянні з розвиненими країнами, теж мають стійку тенденцію до зниження.

У табл. 2.1 наведено динаміку основних макроекономічних показників країн, що розвиваються. Станом на 01.01.20010 р. частка країн, що розвиваються, у світовому ВВП становила 40,8%, а у світовому експорті товарів та послуг – 25,1%. Країни, що розвиваються, поступово відіграють все помітнішу роль на світовому ринку капіталу: в 2005-2009 рр. на них в середньому припадало 36% загальносвітового обсягу прямих іноземних інвестицій (в 1998-2000 рр. цей показник становив 21,7%). Основі макроекономічні показники цієї групи країн свідчать про поступову стабілізацію економічного розвитку та зростання ролі цих країн на світовому ринку. Водночас, ці країни значно відстають від розвинених економік за розміром основних показників у розрахунку на душу населення (населення країн, що розвиваються, складає 77,4% населення світу). Крім того, усередині самої групи існують суттєві розбіжності у рівнях економічного розвитку окремих країн. Існування неоднозначних тенденцій загальноекономічного розвитку країн, що розвиваються, обумовило специфічність їх валютної політики.

Таблиця 2.1

Динаміка основних макроекономічних показників країн, що розвиваються, в  2003-2010 рр.

Валютна політика країн, що розвиваються, в цілому базується  на тих самих засадах, що й валютна  політика розвинутих країн, проте головні  цілі та завдання валютної політики в  державах з різними типами соціально-економічних  систем значно відрізняються. Валютна  політика країн з розвинутою ринковою економікою передусім спрямована на укріплення позицій національних грошових одиниць на світовому фінансовому  ринку, надання національним валютам  статусу світової торгової та резервної валюти та використання всіх переваг цього статусу, зменшення курсових коливань по відношенню до валют інших розвинених країн. Країни, що розвиваються, довгий час були залежними у економічному та фінансовому плані від розвинутих країн. Тому перед їх валютною політикою ставиться завдання послабити валютно-економічну залежність від розвинутих країн, стабілізувати національні валюти і використовувати валютне регулювання для досягнення сталого економічного зростання. Ефективність виконання цих завдань валютної політики значною мірою залежить від оптимального вибору підходу до механізму курсоутворення. Група країн, що розвиваються, є найбільш диференційованою за видами використовуваних режимів (ці країни застосовують всі типи режимів, що містить сучасна класифікація МВФ) (табл. 2.2).

Таблиця 2.2

Еволюція режимів курсоутворення в країнах, що розвиваються, в 1999-2005 рр. (станом на початок року)