Валютні обмеження в країнах, що розвиваються

• централізація валютних операцій у центральному та уповноважених  (девізний) банках;

• ліцензування валютних операцій - вимога попереднього дозволу органів  валютного контролю для придбання  імпортерами або боржниками іноземної валюти;

• повне або часткове блокування валютних рахунків;

• обмеження оборотності  валют. Відповідно вводяться різні категорії валютних рахунків: вільно конвертовані, внутрішні (в національній валюті з використанням у межах країни), за двосторонніми урядовим угодами, клірингові, блоковані та ін.

 

Розрізняються дві основні  сфери валютних обмежень: поточні  операції платіжного балансу (торгові  і «невидимі» операції) та фінансові (рух капіталів і кредитів, переказ  прибутків, податкових та інших платежів).

Форми валютних обмежень відображають їх внутрішній зміст і структуру, розрізняються за сферами їх застосування. За поточними операціями платіжного балансу практикуються такі їх форми:

• блокування виручки іноземних  експортерів від продажу товарів  у даній країні, обмеження їх можливостей розпоряджатися цими коштами;

• обов'язковий продаж валютної виручки експортерів повністю або  частково центральному та уповноваженим (девізним) банкам, що мають валютну ліцензію центрального банку;

• обмежена продаж іноземної  валюти імпортерам (лише за наявності  дозволу органу валютного контролю). У деяких країнах імпортер зобов'язаний внести на депозит у банк певну суму національної валюти для отримання імпортної ліцензії;

• обмеження на форвардні  купівлі імпортерами іноземної валюти;

• заборона продажу товарів  за кордоном на національну валюту;

• заборона оплати імпорту  деяких товарів іноземною валютою;

• регулювання строків  платежів по експорту та імпорту у  зв'язку з розвитком операцій «Лідз  енд легз» в умовах нестабільності валютних курсів. Іноді контролюються авансові платежі імпортерів іноземним експортерам, встановлюються обмежені терміни продажу експортерами іноземної валюти на національну (30 днів), щоб ці кошти не були використані для спекулятивних операцій проти національної валюти;

• множинність валютних курсів - диференційовані курсові  співвідношення валют за різними  видами операцій, товарним групам і регіонам.

 

Вперше множинність валютних курсів стала застосовуватися в  період світової економічної кризи 1929-1933 рр.., Після скасування золотого монометалізму та введення валютних обмежень. Оскільки багато валютні рахунки були блоковані і ступінь вільного розпорядження ними була різна, знижки (дисконт) по відношенню до офіційного курсу валюти коливалися від 10 до 90% (у Німеччині).

«Після другої світової війни  багато країн-членів МВФ у порушення  його Статуту практикували множинність  валютних курсів. У Франції було встановлено десять валютних курсів. До середини 60-х років в Туреччині поряд із завищеним офіційним курсом національної валюти (1 доларів США = 2,8 ліри) застосовувалися інші диференційовані курси: 9 лір з імпорту з метою його стримування; 4,9 ліри з експорту міді; 5,6 ліри з експорту родзинок і горіхів з метою стимулювання вивезення цих традиційних експортних товарів країни, 9 лір з вивезення інших товарів ».[19]

Хоча в більшості промислово розвинених країн курс валют був  уніфікований з введенням їх конвертованості, окремі держави періодично повертаються до практики множинних валютних курсів у формі подвійного валютного ринку.

Завищення курсу національної валюти на конкретні товари або операціями має на меті здешевити імпорт товарів  першої необхідності, зменшити реальні  виплати за зовнішнім боргом у  даній валюті, зменшити експорт певних товарів. Заниження курсу переслідує протилежні цілі. Курсова різниця виступає як премія чи знижка по відношенню до офіційного курсу. Причому за множинністю валютних курсів нерідко приховується фактична девальвація (так, введення в Туреччині багатоступеневого курсу ліри в червні 1979 р. обернулося фактичним зниженням її курсу до долара на 43,6%). Ліцензійна система по імпорту обмежує можливість ввезення товарів. Незважаючи на рекомендації про скасування множинності валютних курсів, що включаються у стабілізаційні програми МВФ, деякі країни, що розвиваються продовжують використовувати їх для захисту національної економіки.

З метою економії іноземної  валюти обмежується її обмін для  резидентів, що виїжджають за кордон в  якості туристів. Валютні обмеження поширюються на страхування, ліцензійні платежі, гонорари, комісійні винагороди, переказ прибутків і відсотків і інші «невидимі» операції. Форми валютних обмежень за фінансовими операціями залежать від напрямку регулювання руху капіталів.

1.3. Заходи, що застосовуються при валютних обмеженнях 

При пасивному платіжному балансі застосовуються такі заходи щодо обмеження вивозу і «втечі»  капіталу, стимулювання припливу капіталу з метою підтримки курсу валюти:

• лімітування вивезення  національної та іноземної валюти, золота, цінних паперів, надання кредитів;

• контроль за діяльністю кредитного та фінансового ринків: операції здійснюються тільки з дозволу міністерства фінансів і при наданні інформації про  розмір видаваних кредитів і прямих інвестицій за кордоном, залучення  іноземних кредитів за умови попереднього дозволу органів валютного контролю (зокрема, на випуск облігаційних позик), щоб вони не вплинули на національний валютний ринок, ринок позичкових капіталів і зростання грошової маси в обігу;

• обмеження участі національних банків у наданні міжнародних позик в іноземній валюті;

• примусове вилучення  іноземних цінних паперів, що належать резидентам, і їх продаж на валюту. До цього заходу вдавалися Німеччина перед другою світовою війною, Великобританія в період і після війни;

• повне або часткове припинення погашення зовнішньої заборгованості або дозвіл оплати її національною валютою без права переказу за кордон. У період світової економічної кризи 30-х років 25 країн припинили платежі за зовнішніми боргами, а Німеччина з 1933 р. погашала стерлінгову і доларову заборгованість німецькими марками, що зараховуються на блоковані рахунки без права розпорядження ними та обміну на іноземну валюту.

При надзвичайних обставинах об'єктом валютних обмежень є золото. Під час другої світової війни ринки золота були закриті: у Франції - до 1949р., Великобританії - до 1954р., В Нідерландах - до 1968р. У США протягом 40 років з 1934р. були заборонені операції із золотом для фізичних та юридичних осіб. 
При активному платіжному балансі з метою стримування як припливу капіталів у країну, так і підвищення курсу національної валюти застосовуються такі форми валютних і кредитних обмежень з фінансових операцій:

• депонування на безпроцентний  рахунку в центральному банку  нових закордонних зобов'язань  банків. У ФРН в 1978р. мінімальні резерви кредитних установ, які вони зобов'язані зберігати в центральному банку, були підвищені до 100% приросту іноземних зобов'язань банків. У Японії ця норма була підвищена в березні 1978р. з 50 до 100%, щоб призупинити приплив доларів в країну, а в грудні 1978 р. знижена до 50% після оголошення програми США з підтримки долара, з лютого 1979р. скасована, за винятком 0,25%;

• заборона на інвестиції нерезидентів та продажу національних цінних паперів  іноземцям. У Швейцарії в 1972-1974 рр.. частково, а з лютого 1978р. до кінця 1979р. майже повністю було заборонено продаж короткострокових швейцарських цінних паперів нерезидентам. У ФРН в січні 1978р. було заборонено продаж іноземцям національних цінних паперів строком від 2 до 4 років. У Японії заборону на покупки нерезидентами короткострокових облігацій в ієнах був тимчасово введено в березні 1978р.;

• обов'язкова конверсія  позик в іноземній валюті в  національному центральному банку (практикувалася в Швейцарії);

• заборона на виплату відсотків  по строкових вкладах іноземців  в національній валюті. Подібний заборона діяла в Швейцарії з листопада 1974р.по лютий 1980р. з метою перерозподілу капіталів з країни на ринок еврошвейцарскіх франків і зниження курсу національної валюти;[10]

• введення негативною процентної ставки за вкладами нерезидентів у  національній валюті (від 12 до 40% річних). При цьому відсотки платить або вкладник банку, або банк, зацікавлений у залученні вкладів в іноземній валюті, виплачує сам державному валютному установі. Таку міру застосовували в різний час Бельгія, Нідерланди, ФРН, Швейцарія (в 1972-1979 рр..) З метою стримування припливу капіталів. Так, у Швейцарії в 1978р. ставка «негативних» відсотків становила 10% у квартал за вкладами нерезидентів у швейцарських франках на суму понад 5 мільйонів франків;

• обмеження ввезення валюти в країну. Вперше цей захід було запроваджено у Швейцарії в 1976-1977гг. Потім банківський закон 1979р. заборонив банкам зберігати банкноти у швейцарських франках в сейфах, орендованих іноземцями, тримати чеки на великі суми, виписані на їх ім'я за наказом іноземних клієнтів;

• обмеження на форвардні  продажу національної валюти іноземцям. У Швейцарії ці обмеження практикувалися з листопада 1974р. по березень 1980р., потім вони були пом'якшені: з продажу франків на строк до 10 днів ліміт був збільшений з 20 до 40% від суми угоди за станом на 31 жовтня 1974р., з операцій на більш тривалий термін - з 50 до 80%;

• схема примусових депозитів. Ця міра застосовувалася в ФРН з березня 1972р. по вересень 1974р. Фірми, активно удавалися до єврокредитах, за якими ставки були нижче, ніж в країні, повинні були поміщати частину залучених капіталів на безпроцентний рахунок в Німецькому федеральному банку. 
Таким чином, валютні обмеження в ряді випадків переплітаються з кредитними та торговим регулюванням. Їх арсенал різноманітний, неефективні форми замінюються більш пристосованими до особливостей валютно-економічного становища країни та конкуренції на світовому ринку.[9]

 

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 1

 

Оцінюючи вплив валютних обмежень на міжнародні економічні відносини  загалом, потрібно сказати, що вони негативно  впливають на товарообмін між  країнами та значно ускладнюють розвиток експорту. Незважаючи на те, що валютні  обмеження сприяють вирівнюванню платіжних  балансів окремих країн, та зрештою  вони всеодно ускладнюють проблему їх балансування. Обмеження зворотності (конвертованості) валют фактично анулює принцип найбільшого сприяння, підсилює дискримінацію торгових партнерів  застосуванням великої кількості  валютних курсів.

Валютні обмеження зменшують  можливість вільного розвитку експорту. Експортери, не маючи впевненості  в отриманні іноземної валюти, прагнуть ухилитися від здавання валютного виторгу девізним банкам за невигідним для них офіційним курсом національної валюти, маніпулюючи цінами в рахунках-фактурах (наприклад, експортер за домовленістю з імпортером занижує офіційну ціну для проходження митного контролю порівняно з реальним валютним виторгом; різниця зараховується на рахунок фізичної особи чи підставної фірми в іноземному банку), продаючи товар в треті країни, чиї валюти не підлягають здаванню, застосовуючи хабарі. Органи валютного контролю стежать за дотриманням відповідного законодавства, щодо цін, рахунків, застосовуючи штрафи і санкції під час виявлення порушень. Але більшість юридичних і фізичних осіб воліють піддатися санкціям, ніж втратити вигідного контрагента. Об’єктивна необхідність зняття валютних бар'єрів у міжнародних економічних відносинах породжує тенденцію до міждержавного регулювання валютних обмежень.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2. Валютні  регулювання в країна, що розвиваються

 

2.1. Особливості валютної політики, країн що розвиваються

 

Стабільність валютних відносин і ефективність функціонування валютної системи, в першу чергу, визначається валютною політикою, що проводиться  в країні. Зміни в пріоритетах  валютної політики і відповідні зміни  валютного курсу є одним з  найважливіших чинників, які визначають рівень доходів фірм і населення, формують інфляційні очікування, впливають  на поведінку всіх економічних суб’єктів, на стан споживання, інвестицій і накопичення. З макроекономічної точки зору, зміна  напрямків валютного регулювання  та валютної політики виступає важливим фактором впливу як на рівень внутрішніх цін, так і на загальний стан платіжного балансу країни, її конкурентоспроможність на зовнішніх ринках. Все вищезазначене  доводить необхідність здійснення державою регулюючих заходів в сфері валютних відносин як для забезпечення збалансованого розвитку національного господарства, так і для підтримання стійких  зовнішньоекономічних позицій країни. Механізм формування валютної політики в різних країнах має суттєві  відмінності і залежить, в першу  чергу, від соціально-економічного типу країни, який відповідно впливає  на загальну спрямованість, основні  складові та інструменти валютної політики.

Зміст валютної політики юридично визначається валютним законодавством. Валютне законодавство представляє  собою сукупність правових норм, які  регулюють порядок здійснення операцій з валютою та валютними цінностями в країні і за кордоном, а також  валютних угод між державами з  валютних проблем. Необхідність законодавчого  закріплення норм, правил та процедур валютної політики випливає з потреби  збереження валютно-фінансової безпеки  як важливої складової національної економічної безпеки будь-якої держави.

На думку деяких науковців, валютне регулювання – це сукупність різноманітних форм і засобів  юридичного впливу держави на поведінку  суб’єктів суспільних відносин, який здійснюється в інтересах суспільства  або певного колективу з метою корегування поведінки окремих суб’єктів за встановленим в суспільстві порядком. Пряме валютне регулювання реалізується шляхом прийняття законодавчих актів і дій виконавчої влади, непряме – з використанням економічних, зокрема валютно-кредитних, методів впливу на поведінку економічних агентів.

Ринкове регулювання валютних відносин здійснюється відповідно до закону вартості, закону попиту та пропозиції на валютних ринках і має місце  в умовах економічної стабільності. Засноване на конкуренції, воно породжує стимули розвитку валютних відносин. В умовах кризових ситуацій посилюється  державне валютне регулювання, спрямоване на подолання негативних наслідків  ринкового регулювання валютних відносин. Державне валютне регулювання  є складовою частиною грошово-кредитної  політики, яка спирається на теорію державної грошової політики, запропоновану  Дж. М. Кейнсом. Тому основою функціонування регуляторного механізму валютних відносин можна вважати кейнсіанську економічну теорію.