Управління ліквідністю банка

На практиці існує три основні стратегії управління ліквідністю, які є проявом загальних підходів до управління активами і пасивами банку:

1)                 трансформації активів (управління ліквідністю через активи);

2)                 запозичення ліквідних засобів (управління ліквідністю через пасиви);

3)                 збалансованого управління ліквідністю (через активи і пасиви).

Сутність стратегії трансформації активів полягає в нагромадженні високоліквідних активів, які у разі виникнення попиту на ліквідні кошти продаються доти, доки не будуть задоволені потреби. Відтак відбувається перетворення (трансформація) активів у грошову форму.

Стратегія трансформації активів є традиційним і найпростішим підходом до управління і здебільшого використовується невеликими банками, які не мають широких можливостей запозичення коштів та доступу на грошові ринки. Вона оцінюється як менш ризикована порівняно з іншими, проте й досить дорога з погляду вартості, адже підтримка значного запасу ліквідних коштів у цілому знижує показники прибутковості банку.

Напрями аналізу за використанням стратегії трансформації активів:

                  визначення оптимального для банку співвідношення високоліквідних та загальних активів з урахуванням стабільності ресурсної бази;

                  порівняльний аналіз цінової динаміки на ринках, придатних для реалізації активів банку (якщо такий вибір існує).

За стратегії запозичення потреби банку в ліквідних коштах задовольняються переважно за рахунок купівлі грошей на ринку, що дає змогу уникнути нагромадження високоліквідних активів, які приносять низькі доходи. При цьому запозичення здійснюються лише після виникнення попиту на грошові кошти. На вибір зовнішніх джерел поповнення ліквідних коштів впливають: доступність, відносна вартість коштів, терміновість та тривалість потреби в ліквідних засобах, правила регулювання, обмеження.

Основними джерелами запозичення ліквідних коштів для банків є міжбанківські кредити, угоди РЕПО, депозитні сертифікати, позички в іноземній валюті та механізм рефінансування операцій комерційного банку центральним банком.

Підтримання ліквідності за рахунок зовнішніх джерел супроводжується підвищеним ризиком зміни відсоткових ставок. Це означає, що вартість такого підходу може виявитися як нижчою від вартості застосування інших прийомів, так і значно вищою. Часто банки змушені запозичати кошти за невигідною ціною або в період, коли зробити це непросто. Крім того, банкові, який має проблеми з ліквідністю, важче знайти кредитора, а отже, плата за позику у вигляді процентів відчутно зростає. Необхідною умовою застосування стратегії запозичення ліквідності є високий ступінь розвитку фінансових ринків, що дає змогу в будь-який час і в будь-яких обсягах позичати ліквідні кошти. У цілому ця стратегія оцінюється як досить ризикована. Найчастіше такий підхід використовують великі міжнародні банки, іноді повністю задовольняючи потребу в ліквідних коштах саме в такий спосіб.

Завдання аналітичної підтримки стратегії запозичення ліквідності:

                  прогнозний аналіз потреби банку у ліквідних коштах через порівняння вхідних та вихідних грошових потоків;

                  прогнозування стану фінансових ринків та прогнозний аналіз вартості підтримки ліквідної позиції: як доступність, відносна вартість, відповідність строків залучення та тривалості потреби в ліквідних коштах, правила регулювання, обмеження на використання;

                  вибір оптимального варіанта підтримання ліквідної позиції та обґрунтування управлінських рішень.

У разі застосування стратегії збалансованого управління ліквідністю частина попиту на ліквідні засоби задовольняється за рахунок нагромадження високоліквідних активів, а решта - за допомогою проведення операцій запозичення коштів. Основною перевагою такого підходу є гнучкість, що дає змогу банку вибирати найвигідніше поєднання різних джерел поповнення ліквідних коштів залежно від економічних умов та змін у ринкових цінах. Слід відзначити, що через високу вартість стратегії трансформації активів і значну ризикованість стратегії запозичення більшість банків зупиняють свій вибір саме на цьому компромісному варіанті.

Аналітична підтримка цієї стратегії управління ліквідністю є найскладнішою і включає цілий комплекс завдань:

                  аналіз стабільності ресурсної бази банку з урахуванням диференціації джерел фінансування;

                  визначення за результатами аналізу оптимального для банку ступеня відповідності джерел фінансування та напрямів розміщення активів;

                  аналітичне обґрунтування оптимального співвідношення між накопиченням високоліквідних активів та можливостями їх запозичення на ринках;

                  прогнозний аналіз потреби у ліквідних коштах та прогнозування стану грошових ринків як з погляду динаміки відсоткових ставок, так і з погляду доступності джерел поповнення ліквідності;

                  інваріантний аналіз напрямів підтримання ліквідної позиції банку;

                  аналітичне обґрунтування доцільності укладення попередніх угод про відкриття кредитних ліній з імовірними кредиторами з метою зниження ризику незбалансованої ліквідності.

Основними джерелами аналізу ліквідності є щоденний та місячний баланс банку. Використовуючи дані щоденного балансу, НБУ контролює виконання обов'язкових нормативів ліквідності кожним банком окремо.

Оскільки на показники ліквідності банку впливають різноманітні чинники, зокрема такі, як якість активів, структура пасивів, достатність капіталу, фінансовий стан позичальників, то в процесі аналізу, крім балансу, можуть використовуватися й інші доступні інформаційні джерела, які поділяють на: внутрішні, зовнішні (інформація, одержана безпосередньо від клієнтів та контрагентів банку) та офіційні повідомлення (рейтинги, статистичні дані, повідомлення засобів масової інформації, інформація про операції банку на відкритих ринках, біржах, у позабіржових системах).

Під внутрішніми інформаційними джерелами розуміють внутрішньобанківську інформацію, яка закрита для сторонніх осіб.

Внутрішньобанківська інформація включає:

1)                 звітність про депозитну діяльність банку;

2)                 звітність про стан кредитного портфеля банку;

3)                 звітність про портфель цінних паперів;

4)                 звітність про формування резервів на покриття ризиків за активними операціями, кредитні договори;

5)                 інформація про прострочені, пролонговані та реструктуризовані кредити; минула інформація про повернення кредитів позичальниками;

6)                 дані про рух коштів за рахунками клієнтів.

Зовнішні джерела інформації поділяються на первинні та вторинні. Первинними інформаційними потоками виступають офіційні повідомлення та інформація, одержана від клієнтів:

                  фінансові звіти позичальників та емітентів цінних паперів;

                  кредитні заявки;

                  офіційні повідомлення про реструктуризацію цінних паперів;

                  повідомлення клієнтів про наміри дострокового вилучення депозитів;

                  офіційні повідомлення про злиття, реорганізацію або банкрутство клієнтів чи контрагентів;

                  прохання позичальників про пролонгацію чи реструктуризацію кредитів;

                  попередження про зняття коштів з клієнтських рахунків.

Відмітною рисою вторинних джерел інформації є її загальносуспільна доступність.

У разі застосування стратегії збалансованого управління ліквідністю частина попиту на ліквідні засоби задовольняється за рахунок нагромадження високоліквідних активів, а решта - за допомогою проведення операцій запозичення коштів. Основною перевагою такого підходу є гнучкість, що дає змогу банку вибирати найвигідніше поєднання різних джерел поповнення ліквідних коштів залежно від економічних умов та змін у ринкових цінах. Слід відзначити, що через високу вартість стратегії трансформації активів і значну ризикованість стратегії запозичення більшість банків зупиняють свій вибір саме на цьому компромісному варіанті.

Зовнішні джерела інформації мають велике значення в процесі прогнозування ліквідності.

Різноманітність цієї інформації забезпечує об'єктивність та всебічність аналітичного процесу. Крім того, інформація, одержана на ринку, є досить оперативною, оскільки ринок реагує на певні зміни ще до того, як ці зміни знайдуть відображення в офіційних матеріалах (фінансовій звітності позичальника, рішеннях суду, офіційних звітах тощо). Об'єктивно і точно прогнозувати потребу в ліквідних коштах на перспективу банк може за допомогою комплексного аналізу всіх інформаційних джерел.

Управління ліквідністю банків повинно здійснюватись як цілісний компонент єдиної системи управління банком і має формуватись з урахуванням всіх особливостей банківської діяльності.

Сформована комплексна система управління ліквідністю передбачає існування наступних її складових:

                  формування сценаріїв розвитку діяльності банку з метою прогнозування ліквідності;

                  визначення потреби банку в ліквідних коштах;

                  визначення джерел покриття потреби банку в ліквідних коштах;

                  складання плану дій на випадок виникнення дефіциту або надлишку ліквідності;

                  методи регулювання ліквідності.

Формування напрямів розвитку діяльності банку з метою прогнозування ліквідності повинно здійснюватись на основі глибокого аналізу зовнішньої кон’юнктури ринку та всередині банку, який комплексно оцінює вплив існуючих тенденцій на банківську ліквідність. При цьому кількість альтернативних варіантів, які відображають потенційний вплив умов діяльності банку на його ліквідність, залежить тільки від можливостей банку і не повинна бути обмеженою. Виходячи з досвіду, можно розглядати три варіанти:

1) діяльність банку в умовах звичайної ділової активності;

2) діяльність в умовах кризи у банку;

3) діяльність банку в умовах загальної кризи на ринку.

Враховуючи загальну нестабільність фінансово-банківського сектору і української економіки загалом, передбачуваність поведінки грошових потоків банків помітно знижується. Це може призвести до великої кількості напрямів, що, у свою чергу, підвищить складність розрахунків.

Проте, не рекомендується розробляти надто багато варіантів, які мало чим відрізнятимуться. Якщо розбіжності невеликі, доцільно зупинитись на основних, оскільки надмірна деталізація потребує додаткових витрат і, що найгірше, відволікає фахівців від аналізу реальної ситуації з ліквідністю.

Основою ж прогнозування ліквідності на майбутнє, є два основних моменти:

                  прогнозування на основі аналізу укладених договорів;

                  прогнозування зміни ліквідності незалежно від укладених договорів [5].

Складовою сформованої системи управління ліквідністю є механізм безпосереднього визначення потреби банку в ліквідних коштах. Здійснивши ґрунтовний аналіз низки підходів українських банків і таких науковців як І. Д’яконова, О. Криклій, В. Крилова, Р. Набок, Л. Примостка, І. Сало, можно зробити висновок, що в основі оцінювання потреби банку в ліквідних коштах є застосування принаймні одного з трьох наступних методів: методу структурування коштів; методу показників ліквідності; методу грошових потоків.

Всі вони мають свої переваги і недоліки, але саме вони є базою для здійснення оцінки ліквідності, яка дає найбільш достовірні результати.

Метод структурування коштів полягає у встановленні відповідності між різними джерелами коштів та напрямами їх використання. Частину ресурсів, сформовану за рахунок мінливих джерел (кошти до запитання та на поточних рахунках) необхідно вкладати у короткострокові проекти, а більш стабільні джерела (строкові вклади) спрямовувати у довгострокові інвестиції. Потреба банку у ліквідних коштах, за даним методом, оцінюється встановленням для кожної категорії ресурсів вимоги збереження їх частки у ліквідній формі. Для стабільних джерел ця частка незначна – 10–15%, для мінливих вкладів – 25–30%, для зобов’язань за “гарячими грошима” – 80–90% [6].

Конкретні обсяги резервування коштів необхідно визначати банкам самостійно на основі прогнозів та власного досвіду.

Визначення потреби банку у ліквідних коштах за методом показників ліквідності здійснюється за допомогою розрахунку певних коефіцієнтів, які характеризують рівень забезпеченості банку ліквідними коштами. Значення обчислених коефіцієнтів порівнюються з нормативами Національного банку, середньогалузевими значеннями показників або з рівнем, який визначений банками на основі їх практичного досвіду. Результати порівняльного аналізу дозволяють виявити загальні тенденції зміни ліквідності банку й імовірність виникнення проблемних ситуацій, а також вжити відповідних заходів щодо поповнення ліквідних активів і зміцнення фінансової стабільності банку.

Основною помилкою при реалізації методу показників ліквідності є надто велику деталізація – розраховується величезна кількість показників, які не те, що не сприяють з’ясуванню реальної ситуації з ліквідністю, а лише заплутують дослідника. Для з’ясування реальних обставин необхідно відійти від практики “чим більше – тим краще” та зосередитись на декількох основних критеріях забезпечення банківської ліквідності. Надмірна деталізація часто є причиною формування помилкових висновків на основі великої кількості маловпливових показників. При цьому дійсно фундаментальні критерії, часто не беруться до уваги, оскільки їх кількість значно менша.

Метод грошових потоків, як спосіб визначення потреби банку у ліквідних коштах, полягає у визначенні дисбалансу між очікуваними протягом певного періоду надходженнями і відповідними потенційними напрямами використання коштів. При цьому особливістю методу є те, що усі надходження банку розглядаються як єдиний потік без диференціації за джерелами фінансування, що в деякій мірі є недоліком. Оскільки у процесі оцінювання потреби в ліквідних коштах беруться до уваги не лише фактичні, а й очікувані грошові потоки, різниця між обсягами планових надходжень та списань відображає очікуваний розрив ліквідності. Його негативнее значення напряму підриває фінансову стабільність банку.