Управління ліквідністю банка

Отже, банк вважається ліквідним, якщо він має можливість постійно і безперебійно виконувати свої зобов'язання, проводити активні операції та забезпечити поповнення ліквідних коштів у будь-який момент часу через запозичення коштів на ринку за середньою ставкою або реалізацію своїх активів без суттєвої втрати їх вартості.

Сутність проблеми банківської ліквідності полягає в тому, що попит на ліквідні кошти рідко дорівнює їх пропозиції в будь-який момент часу, тому банк постійно одержує дефіцит ліквідних коштів, або їх надлишок. Дефіцит ліквідних коштів призводить до виникнення ризику втрати ліквідності, порушення нормативних вимог центральних банків, штрафних санкцій і, що найнебезпечніше для банку, до втрати депозитів. І навпаки, невиправдано високий рівень ліквідності породжує дилему "ліквідність - прибутковість", адже найліквідніші активи не генерують доходів. Якщо фактична ліквідність значно перевищує необхідний рівень або встановлені нормативи, то діяльність банку негативно оцінюється акціонерами, адже не використані можливості щодо отримання прибутку призводять до зниження вартості бізнесу.

Імовірність настання ситуації невідповідності між попитом і пропозицією ліквідних коштів називають ризиком незбалансованої ліквідності. Очевидно, що ризик ліквідності майже завжди супроводжує банківську діяльність (рисунок 1.2).

Рисунок 1.2 - Наслідки реалізації ризику незбалансованої ліквідності

Банківська ліквідність відіграє життєво важливу роль як у діяльності окремого банку, так і у фінансовій системі держави. Неліквідний банк не може виконувати свої функції і проводити операції з обслуговування клієнтів, його рейтинг знижується, що значно ускладнює запозичення коштів із зовнішніх джерел, банк втрачає потенційний прибуток. Тому вирішення проблем ліквідності повинно мати найвищий пріоритет у роботі банку, а моніторинг ліквідності та вживання відповідних заходів щодо підтримання достатнього рівня ліквідності є неодмінною умовою самозбереження та виживання кожного банку.

Практика управління ліквідністю показує, що недостатній її рівень свідчить про наявність в банку серйозних фінансових труднощів. За таких умов, як правило, починається відплив клієнтів і закриття рахунків, що, у свою чергу, веде до підвищення потреби в ліквідних засобах і поглиблення кризи ліквідності. Банки змушені шукати джерела поповнення грошових коштів через продаж найбільш ліквідних активів та запозичення на ринку. За таких обставин проведення подібних операцій ускладнюється, адже кредитори неохоче надають позики банку, котрий перебуває на межі банкрутства, вимагаючи додаткового забезпечення і підвищення процентних ставок, а продаж активів може здійснюватися за несприятливих ринкових умов. Такі дії банку зводять нанівець доходи, потребують додаткових витрат та зумовлюють швидке наростання фінансових проблем. Фінансові проблеми такого роду мають характер висхідної спіралі в частині їх виникнення та низхідної спіралі в розрізі доступу до джерел фінансування з метою підвищення ліквідності. Отже, підтримання достатнього рівня ліквідності слід визнати пріоритетним завданням у діяльності кожного банку.

Винятково важлива роль ліквідності в життєдіяльності банку та підтриманні рівноваги банківської системи в цілому зумовлює доцільність централізованого регулювання ліквідності через установлення органами банківського нагляду обов'язкових нормативів ліквідності. Показники ліквідності встановлюються з урахуванням нагромадженого досвіду та конкретних економічних умов у країні і обов'язкові для виконання. Дотримання нормативів ліквідності є необхідною умовою нормальної діяльності банку, проте не повинно трактуватися як безспірне свідчення ефективного управління ліквідністю. Установлення мінімальних вимог не може вирішити широкого кола питань, пов'язаних з банківською ліквідністю.

З метою оцінки ефективності процесу управління банківською ліквідністю застосовуються дві основні характеристики:

                  швидкість перетворення активів у грошову форму;

                  задоволення потреби в готівкових коштах (часовий компонент) та вартість підтримки певного рівня ліквідності (вартісний компонент).

Адже найбільш стабільні джерела коштів потребують найвищих витрат, а найліквідніші активи - непрацюючі та з низькою дохідністю.

Банк постійно вирішує завдання пошуку оптимального співвідношення між активами і зобов'язаннями як з погляду забезпечення потреб ліквідності, так і щодо їх дохідності та вартості (рисунок 1.3).

Рисунок 1.3 - Напрями управління ліквідністю банку

Метою управління банківської ліквідності є оцінювання та прогнозування можливостей банку щодо своєчасного виконання своїх зобов'язань за умови збереження достатнього рівня прибутковості.

1.2 Теорії управління ліквідністю банка

На практиці існує чотири основні теорії управління ліквідністю [2], які є проявом загальних підходів до управління активами і пасивами банку (рисунок 1.4).

Рисунок 1.4 - Теорії управління ліквідністю

Згідно теорії комерційних кредитів, банк може зберігати свою ліквідність у разі, коли активи розміщені в короткострокові кредити, що своєчасно погашаються при нормальному стані ділової кон’юнктури. Тобто, банк повинен видавати кредити підприємствам лише на поповнення оборотного капіталу або під створення товарних запасів та враховувати виключно короткострокові цінні папери. Суттєво розширили можливість підтримки ліквідності банку процеси розвитку вторинних ринків цінних паперів і деяких видів кредитів (іпотечного, споживчого кредиту). Наприклад, такий механізм як сек’юритизація активів дозволяє зняти частину ризикових активів з балансу банку і поліпшити його поточну ліквідність шляхом перетворення менш ліквідних активів на більш ліквідні.

Стратегія, відповідно до якої банки повинні зосередитися на видачі короткострокових кредитів, була поширена аж до кінця 1930-х рр. [3].

Основним недоліком теорії комерційних кредитів являється те, що вона добре працює в умовах стабільного розвитку економіки, але не в умовах економічної кризи.

У періоди економічного спаду підприємства зазнають значних труднощів із збутом своєї продукції, що спричиняє несвоєчасне погашення ними банківських кредитів. У результаті кредитні установи, що надають переважно короткострокові кредити підприємствам на поповнення їх оборотного капіталу, зазнають великих збитків, що, врешті-решт, позначається на ліквідності банків.

Теорія переміщення (трансформації) активів стверджує, що банк може підтримувати свою ліквідність, якщо він постійно має достатню кількість таких активів, що можуть бути легко трансформовані в готівку у будь-який час.

Теорія переміщення активів як метод управління банківською ліквідністю була широко поширена в 1940–1950-х рр.

Недолік теорії переміщення активів полягає в обмеженій кількості активів, прийнятних як вторинні резерви банківської ліквідності. Банк, відповідно до цієї теорії, повинен прагнути розширити свої вкладення в активи, які легко перетворюються, однак такі активи практично не приносять доходу.

Отже, збільшення частки вторинних резервів у банківських активах обмежує рівень рентабельності банку. Крім того, в період економічних криз вартість навіть першокласних цінних паперів може значно знижуватися.

Загальноприйнятим правилом формування структури банківських активів є наявність фактично в кожного банку активів, що легко трансформуються, так званих резервів ліквідності другої черги. Банки формують свої вторинні резерви ліквідності переважно у вигляді державних цінних паперів.

Якщо недискреційні перетворення активів наперед плануються з метою зіставлення операційних надходжень за договірними вимогами банку з операційними платежами за його зобов'язаннями, то такий підхід до управління ліквідністю називається теорією очікуваного доходу. Суть цієї теорії полягає в тому, що за основу платежів банку в рахунок погашення кредитів приймаються майбутні доходи позичальників. Тобто, акцент у діяльності банку із забезпечення своєї ліквідності робиться на оцінці ділового ризику операцій, що кредитуються. Ця теорія також стверджує, що на банківську ліквідність можна впливати через організацію структури кредитів і інвестицій (вкладень у цінні папери) за строками їх погашення, намагаючись зробити так, щоб надходження готівки були регулярними і передбаченими. Портфель, значну частину якого складають кредити, що передбачають щомісячні або щоквартальні платежі в рахунок погашення основної суми боргу і відсотків, є ліквідним, оскільки регулярні потоки готівки легко планувати [4].

Теорія очікуваного доходу сприяла розвитку банківської справи. Вона привела до появи в 1950–1960-х рр. так званих "амортизаційних кредитів" (кредитів, що погашаються в розстрочку), а також диверсифікованих за строками портфелів цінних паперів.

Теорія очікуваного доходу може бути використана тільки в умовах стабільної економіки, коли більшість підприємств мають стабільний фінансовий стан (коли у банків є можливість відбору надійних позичальників) і загальний рівень попиту на товари і послуги, що вироблюються в економіці, достатньо високий. Тобто, теорія очікуваного доходу використовується на практиці тільки тоді, коли загальний ризик проведення кредитних операцій незначний.

Починаючи з 1960-х рр. банки для розширення своїх операцій почали активно залучати додаткові ресурси з грошового ринку, зокрема:

1)                 кредити в інших банків (зокрема кредити в центрального банку);

2)                 кошти, отримані від продажу активів за умови зворотного викупу ("репо-угоди");

3)                 кошти, отримані від випуску короткострокових боргових зобов'язань (депозитних сертифікатів).

Строк таких запозичень, як правило, не перевищує одного року.

Метод управління банківською ліквідністю, заснований на мобілізації грошових коштів із зовнішніх (по відношенню до банку) джерел, отримав назву теорії управління пасивами (теорія мобілізації коштів). Можливість для банку здійснювати широке запозичення на грошовому ринку для регулювання своєї ліквідності значною мірою залежить від його кредитоспроможності і репутації.

Широкому застосуванню в банках, для регулювання ліквідності, теорії управління пасивами сприяв процес стрімкого підвищення в 1950–1960 рр. попиту на банківські кредити при одночасному повільному зростанні бази основних депозитів (строкових і ощадних вкладів, депозитів до запитання).

Підхід до забезпечення банківської ліквідності, заснований на управлінні пасивами, має низку переваг порівняно з методами, що ґрунтуються на управлінні активами, а саме:

1)                 він дозволяє банку не змінювати структури активів, що склалася;

2)                 банк здатний безперешкодно залучати в необхідних обсягах ресурси із зовнішніх джерел, може мінімізувати свої активи у формі високоякісних (ліквідних), але низько дохідних інструментів;

3)                 шляхом запозичення коштів на грошовому ринку банк може уникнути необхідності збиткового продажу своїх довгострокових дохідних активів (тобто за ціною нижчою від ціни їх первинного придбання) – боргових цінних паперів, деяких видів кредитів – у випадку, якщо виникла раптова потреба в ліквідних засобах для задоволення законних вимог клієнтів.

Проте метод управління пасивами має й недоліки, основні з них такі:

1)                 пасиви, що залучаються ззовні є ресурсами короткострокового характеру. А оскільки банки залучають їх, як правило, для фінансування середньо– і довгострокових вкладень, то підвищується ризик незбалансованості за строками між активними і пасивними банківськими операціями. Це може привести до ситуації тимчасової неплатоспроможності банку, коли коштів, що вивільняються з активних операцій, буде недостатньо для погашення строкових зобов'язань перед вкладниками.

2)                 банк, який постійно залучає ресурси грошового ринку, потрапляє в залежність від його стану (тобто від можливості отримати рефінансування з ринку). У періоди економічних криз, коли всі економічні суб’єкти відчувають дефіцит вільних грошових коштів, у банку може виникнути дефіцит ресурсів для погашення попередніх зобов'язань.

3)                 внаслідок високих витрат банку за використання зовнішніх ресурсів знижується рентабельність його діяльності.

На основі аналізу існуючих теорій управління ліквідністю та аналізі банківської практики можливо визначити альтернативні підходи до підтримання платоспроможності банку. Менеджери банку повинні або завжди утримувати необхідний запас ліквідних активів, або мати можливість у разі потреби залучити їх на фінансових ринках [2].

Як показує практика, дрібні і середні банки у своїй роботі з управління ліквідністю в основному управляють активами. Через свою слабо розвинені інфраструктуру і незначну популярність такі банки мають обмежені можливості щодо оперативної мобілізації коштів із зовнішніх джерел. Великі банки мають більший доступ на ринок зовнішніх ресурсів. Вони прагнуть більше спиратися в своїй діяльності на управління пасивами. Широке використання великими банками для регулювання своєї ліквідності методів, заснованих на управлінні пасивами, обумовлено насамперед їх прагненням мінімізувати частку недохідних активів (резервів ліквідності другої черги).

Статистика по банках свідчить, що із збільшенням розміру банку в його пасивах знижується частка депозитів клієнтів і збільшується частка зобов'язань грошового ринку (керованих пасивів: депозитів банків, великих строкових депозитів корпорацій, придбаних федеральних резервних фондів, репо-угод).

1.3  Методи та стратегії управління ліквідністю банка

З метою вирішення дилеми "ліквідність - прибутковість" потреби банку в ліквідних коштах мають постійно аналізуватися для уникнення як надлишків, так і дефіциту, а інструментарій аналізу ліквідності банку досить різноманітний (рисунок 1.5).