Інноваційний розвиток в Україні

       Практично не відбувається поліпшень у питанні  розвитку інституційних інвесторів, які могли б здійснювати інноваційне інвестування, а також розвитку інноваційної інфраструктури. Зокрема, в Україні досі не створено жодного інвестиційного банку довгострокового кредитування. Практично саботується рішення щодо створення Державного банку реконструкції і розвитку. Досить показовим прикладом відсутності стимулів до інновацій є діяльність малих підприємств. Після отримання ними пільгових умов діяльності переорієнтації МП на інноваційну діяльність не відбулося. Сучасний стан малого бізнесу, його атомізація (різке збільшення питомої ваги підприємців - фізичних осіб серед суб’єктів малого підприємництва) не сприяє розвитку інноваційних малих підприємств та розвиткові відповідних субконтрактних схем, на яких базується інноваційний та венчурний бізнес в розвинених країнах світу.

       Окремим напрямом фінансування інноваційної діяльності може стати залучення коштів іноземних інвесторів. У країнах, що розвиваються, та перехідних економіках саме іноземні інвестиції небезпідставно розглядають як джерело організаційних та технічних інновацій. Багато з вітчизняних експертів також обстоюють думку, що лише іноземні інвестори здатні переорієнтувати економіку на інноваційні рейки. Проте в дійсності обсяги інвестицій, що надходять до України, залишаються низькими, а їхня структура не дає можливості говорити про їхній інноваційний характер. В ній переважають вкладення у виробничу сферу, причому вони майже не торкаються перспективних високотехнологічних виробництв. Натомість зростають вкладення у сферу торгівлі, які ведуть до зростання імпорту в Україну, причому перш за все – продукції споживчого характеру.

       За  І півріччя 2002 р. зареєстровано прямих іноземних інвестицій в обсязі 425,5 млн дол. США, що на 15,7 % більше, ніж  за аналогічний період 2001 року. Чистий приріст іноземного капіталу у І півріччі 2002 р. склав 275,8 млн дол. США, що на 15,3 % більше порівняно з його приростом за І півріччя 2001 року. Загальний обсяг прямих іноземних інвестицій в Україну на 01.07.2002 р. становив 4745,2 млн дол. США.

       Найбільшим  обсяг нагромаджених іноземних  інвестицій залишається в харчовій промисловості та переробці сільськогосподарських  продуктів –  
17,4 % від загального обсягу інвестування, оптовій торгівлі та посередництві у торгівлі – 15,3 %, фінансовій діяльності – 7,9 %, транспорті – 6,9 %. У машинобудування спрямовано лише 7,4 % загального обсягу інвестицій. Між тим, показники щодо структури іноземних інвестицій, які надійшли останнім часом, свідчать про певні структурні зміни. Так, за період, який охоплює жовтень 2001 – червень 2002 рр., 25 % чистого припливу іноземних інвестицій надійшли у сферу оптової і роздрібної торгівлі, 17,2 % - металургію і металообробку, 7,3 % - фінансову діяльність. Натомість частка чистого приросту інвестицій в харчову промисловість становила 1,5 %, машинобудування –  
3,1 %.

       Отже, стикаючись зі скороченням попиту на свою застарілу продукцію, підприємства зацікавлені у здійсненні інновацій. Проте через застарілість основних фондів вони фізично неспроможні  до запровадження радикальних інноваційних змін, а через дефіцит фінансових ресурсів не в змозі здійснити необхідну технологічну перебудову. Як було показано, головним рушієм інноваційної діяльності в ринковій економіці є використання інновацій в конкурентній боротьбі з метою підвищення рівня конкурентоспроможності підприємства. Дослідники наголошують, що інноваційна діяльність є наслідком пошуку більш прибуткових сфер прикладення капіталу за умов падіння середньої норми прибутку. В умовах розриву виробничого та фінансового капіталів і недостатності останнього механізм ринкового стимулювання інновацій не спрацьовує.Інновації так і не стали належним засобом підвищення конкурентоспроможності. Оцінка вартості інтелектуальних благ відбувається на деформованому ринку, відірвано від потенційного економічного ефекту від впровадження інновації. Це деформує стимули для удосконалення виробництва інтелектуального продукту – основи інновацій.

       За  таких умов зростання попиту на інноваційну  продукцію на споживчому і виробничому  ринках веде до загострення економічних суперечностей і диспропорцій в національній економіці. Спроби здійснення галузевого “технологічного стрибка” за умов збереження загальної несприятливості підприємницького та інвестиційного клімату в країні, надмірного фіскального тиску, неефективності інституційної структури економіки обертаються втратами інших секторів економіки. Запровадження пільгових режимів для окремих секторів посилює фіскальний тиск на інші сектори економіки України, спонукає до збільшення внутрішніх позик, продукція високотехнологічних галузей не знаходить збуту в інших галузях через великий технологічний відрив і відсутність мотивації використання, що суттєво знижує синергетичний ефект інновацій, ефективність таких “точок зростання” поглинається в суспільному масштабі витратністю інших секторів економіки.

       Таким чином, модель створення локальних  інноваційних осередків (у вигляді  технопарків, технополісів тощо чи стимулювання виключно “високопродуктивних” галузей  і виробництв) в Україні малоефективна  через низьку сприйнятливість економіки до інновацій. Така політика не сприятиме за сучасних умов зміцненню всієї економіки, а зумовлює створення “технологічних анклавів” за рахунок стримування розвитку решти секторів, спонукатиме до зловживань і корупції. Принагідно зауважимо, що розгляд зовнішнього ринку як потенційного споживача українського інвестиційного продукту повинен враховувати наявність суттєвих явних і неявних політико-правових перешкод, які існують в сучасному світі щодо потоків продукції високих технологій.

       Державне  стимулювання інновацій шляхом пільгового оподаткування НДДКР та інновацій  без запровадження дієвих стимулів для інвестиційної діяльності (точніше  – повного виведення інвестицій з-під оподаткування) веде до консервації  розриву між наукою і виробництвом, марнування державних коштів. Така схема видається набагато менш ефективною для запровадження інноваційної моделі розвитку, аніж надання податкових пільг для інвестиційної діяльності без пільгового стимулювання інновацій.

       Тому  найімовірнішим наслідком відриву виробництва інтелектуального продукту від матеріальних умов його впровадження може стати його експорт, що не дозволяє розцінювати цей продукт як інноваційний для України. До того ж, підвищення кваліфікованості менеджерів та комерціалізація наукової діяльності цілком можуть призвести (і вже призводять) до підвищення “ефективності” втечі з країни інтелектуального капіталу.

       Підвищення  вимогливості споживачів на внутрішньому ринку та підняття офіційних регуляторних бар’єрів щодо технічних, екологічних, споживчих, ресурсозберігаючих тощо властивостей продукції вітчизняних галузей (що неминуче відбуватиметься в міру просування України шляхом вступу до СОТ та європейської інтеграції) лише складатиме додаткові перешкоди входженню на ринок та пригнічуватиме позиції українських виробників і не може розглядатися як дієвий стимул інноваційної діяльності. Відтак, слід очікувати подальшого збільшення обсягів імпорту високотехнологічної продукції.

       * * *

       Отже, заяви про те, що в Україні на даний час в основному склалися необхідні передумови для переходу на інноваційну модель економічного розвитку, видаються надто оптимістичними. За умов недосконалості ринкового механізму ціноутворення, фондового, товарного, кредитного, грошового та валютного ринків та ринку цінних паперів поки що не можна говорити про наявність автономних ринкових стимулів інноваційного розвитку. Тим часом, перманентний дефіцит фінансових ресурсів перешкоджає цілеспрямованим діям держави в інноваційній сфері.

       Найголовнішою умовою розвитку інноваційної сфери та становлення “нової економіки” є забезпечення “еластичності” економічної динаміки – динамічного реагування економічного середовища на коливання попиту і пропозиції, зовнішньоекономічної кон’юнктури, зміни рівня прибутковості галузей і виробництв, акумулювання та перерозподілу фінансових ресурсів коштів. Це свідчить про необхідність запровадження нової парадигми грошово-кредитної та бюджетно-податкової політики, які повинні для реалізації поставленої мети інноваційного розвитку мати стимулюючий, а не нейтрально-обмежувальний, як досі, характер. Зокрема, деякі дослідники спеціально наголошують, що агресивна базисна інновація переорієнтовує на себе потоки ресурсів через грошову сферу. А відтак, без ефективної грошової сфери визрівання базисної інновації неможливе: можливе лише здійснення напівзаходів через поліпшуючі інновації, які фінансуються з державного бюджету прямо чи через інноваційні пільги.

       Між тим, помилковими були б і намагання  відкласти завдання переходу до інноваційної моделі розвитку до часу вирішення основних макроекономічних суперечностей. Адже, як було показано вище, зазначені суперечності мають властивість самовідтворюватися. Втрата пріоритету у сфері розробки, виробництва і збуту високотехнологічної продукції, фіксація цього status quo входженням в систему міжнародних правових угод із зволіканням кардинальних зрушень в потрібному напрямі, робить перспективи розвитку інноваційної діяльності дедалі більш проблематичними. Посилення відкритості економіки накладає додаткові обмеження на економічну політику держави, підвищує вимоги щодо її ефективності, також роблячи дієву політику в інноваційній сфері дедалі більш складним завданням.

       Чи  не найнебезпечнішим є ризик втрати людського та інтелектуального капіталу, який є визначальним для конкурентоспроможності в новій економіці. Деформованість відповідних ринків і правової системи навіть не дозволяє коректно оцінити масштаби цієї втрати. Теза про необхідність підвищення “вартості робочої сили” міститься у низці концептуальних документів з питань інноваційного розвитку, проте на практиці це розглядається як форсування виплати зарплат і соціальних видатків. Попри безперечну важливість таких дій, збільшення вартості людського капіталу є, все ж, значно більш складним і комплексним процесом.

       Перехід до інноваційної моделі економічного розвитку потребує реалізації трьох головних завдань:

       розвитку  конкурентоспроможного підприємницького сектора та його ядра – великих  корпорацій, його здатності до концентрації і перерозподілу коштів у пріоритетні  напрями;

       слідування державним пріоритетам розвитку освіти, науки і технологій;

       повноцінної інтеграції в глобальну інноваційну  сферу, світову торгівлю наукоємними  товарами та інтелектуальною власністю.

       Це  вимагає виваженої комплексної  державної стратегії, головним принципом якої є максимально повна реалізація потенціалу інноваційного розвитку для докорінної модернізації національної економіки, підвищення її соціально-економічної ефективності та національної конкурентоспроможності.

       Стратегія модернізації економіки на засадах інноваційного розвитку

       Основні засади інноваційної політики України

       Значне  відставання України у соціально-економічному та науково-технічному розвитку не лише від розвинених країн світу, але  й від колишніх держав “соціалістичного табору” робить перехід до інноваційного типу розвитку неодмінною умовою збереження економічного та політичного суверенітету. “Основою нового стратегічного курсу… має стати опрацювання та реалізація державної політики, спрямованої на створення необхідних економічних, інституційних, науково-технічних та соціальних передумов утвердження України як високотехнологічної держави, її входження до кола високотехнологічних країн світу… Ця мета може стати фундаментом не лише економічної стратегії, а й політичної консолідації нації”.

       Державна стратегія, орієнтована на забезпечення інноваційного розвитку України, повинна бути спрямована на виконання триєдиного завдання:

       безпосереднє  здійснення заходів національного  та регіонального рівня, які сприятимуть  підвищенню якісних характеристик  вітчизняного науково-технологічного потенціалу, інтенсифікації процесу опанування науковими знаннями та новими технологіями, всебічному розвиткові людського капіталу;

       заохочення  здійснення суб’єктами національної економіки інноваційної діяльності та інвестицій інноваційного спрямування з метою збільшення пропозиції інноваційних продуктів, технологій та знань;

       заохочення  попиту суб’єктів національної економіки  на інноваційні продукти, технології, знання, створення сприятливих умов для впровадження інновацій у  виробничу діяльність та побут населення.

       Згідно  з Концепцією науково-технологічного та інноваційного розвитку України, прийнятої 13 липня 1999 р., головними цілями інноваційного розвитку України  є:

       підвищення  ролі наукових та технологічних факторів у подоланні кризових явищ у соціально-економічному розвитку України;

       збереження, ефективне використання та розвиток національного науково-технологічного потенціалу;

       технологічне  переобладнання і структурна перебудова виробництва;

       збільшення  експортного потенціалу;

       збереження  довкілля та ефективне використання природних ресурсів;

       створення достатньої кількості робочих місць;