Інноваційний розвиток в Україні

       Кабінетом Міністрів України подано до Верховної  Ради України проект Закону України  “Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні на період до 2005 року”. Законопроект визначає 46 пріоритетних напрямів інноваційної діяльності у шести сферах: ресурсозберігаюче устаткування та технологічні процеси для базових галузей економіки, авіаційна, ракетно-космічна техніка та технології спеціального призначення, електронні інформаційні технології та системи зв’язку, функціональні та конструкційні матеріали, медичні діагностичні системи, профілактичні та лікувальні засоби, техніка і технології для агропромислового комплексу.

       Глибока системна криза, яку тривалий час  переживала економіка України, нестабільність управлінських структур, часта зміна  кадрів, недостатнє фінансування передбачених законодавством заходів негативно  позначилися на змісті, послідовності та результативності реалізації заходів інноваційної політики. Де-факто інноваційна діяльність не стала, та й не могла на стадії радикальних економічних реформ стати реальним пріоритетом економічної політики. Пріоритетні орієнтири вищих органів влади постійно знаходилися у сфері вирішення гострих поточних економічних проблем. Аналізуючи розподіл функцій управління між вищими органами державної влади, функції міністерств та відомств у питаннях науково-технічної інноваційної політики, спеціалісти Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г. М. Доброва НАН України зазначають, що апарат переважної більшості міністерств та відомств не налаштований на послідовне проведення в життя інноваційної політики. Таке завдання випало навіть з Положень про деякі з провідних міністерств (наприклад, Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України). Втім, і базовий для інноваційної політики закон “Про інноваційну діяльність”, даючи певний поштовх у сфері організації інноваційної діяльності, все ж обходить її головні аспекти, залишаючи поза увагою головне питання – базових інновацій. Окрім того, вказаний закон не може діяти по суті до прийняття Закону “Про пріоритетні напрями інноваційного розвитку економіки України” та створення передбаченої системи державних інститутів підтримки інноваційної діяльності.

       Стан  інноваційної діяльності в Україні

       Стан  наукової сфери

       Наукові та науково-технічні роботи в Україні  виконують близько 1500 організацій. Зростання їхньої кількості спостерігалося до 1998 р., після чого вона дещо зменшилася. Вельми показовими є зрушення у структурі даного сектора. Зростає кількість науково-дослідних організацій та вищих навчальних закладів і, навпаки, зменшується кількість конструкторських організацій, дослідних заводів, проектних та проектно-пошукових організацій, науково-дослідних та конструкторських підрозділів на промислових підприємствах. Безперечно, це негативно позначається на можливостях матеріалізації наукових розробок, свідчить про погіршення готовності наукового сектора до супроводу інновації протягом усього її життєвого циклу. Найбільший негативний вплив у цьому відношенні відіграла ліквідація багатьох дослідно-експериментальних баз, дослідних виробництв в системі НАН України, вищої школи, галузевої сфери, здійснена в перші роки приватизації. Істотно зменшилася загальна кількість та питома вага організацій заводського сектора науки - майже на третину порівняно з 1995 р., до 6 %. Безвідносно до реальної ефективності цих структур на час їхньої ліквідації, некомпенсоване руйнування інституційної мережі прикладної науки навряд чи можна розглядати як крок, який сприяє розвиткові підвалин інноваційного розвитку.

       На  думку експертів, збільшення загальної  кількості наукових організацій  в Україні значною мірою пояснюється їхнім подрібненням. Про це, зокрема, свідчить постійне зниження середньої чисельності працівників наукових організацій. У 2000 р. вона складала 128 осіб проти 334 у 1991 та 202 у 1995 рр. Не слід скидати з рахунку також перетворення частини конструкторських та проектних організацій в наукові, в зв’язку зі змінами щодо останніх в пенсійному законодавстві.

       Звертають на себе увагу структурні зрушення у дисциплінарному розподілі  наукових організацій. За останні роки суттєво збільшилася кількість  наукових організацій соціогуманітарного профілю - на 25 % проти 1995 р. Їхня питома вага в загальній кількості зросла до 9 %. За останні п’ять років помітно (на 14 %) збільшилася також кількість наукових організацій сільськогосподарського профілю, які за своєю питомою вагою (12,5 %) посіли друге місце в мережі наукових організацій. Водночас намітилася негативна тенденція зменшення кількості наукових організацій, що спеціалізуються в галузі технічних наук (з 1998 р. - на 5 %), хоча їхня питома вага (близько 60 %) залишається найбільшою. Не призупинено тенденцію скорочення кількості конструкторських організацій. Тільки за 2000 р. їх стало менше майже на 16 % при середньорічних темпах попередніх років близько 2,8 %. Таким чином, в дисциплінарному розділі слід також констатувати зниження готовності вітчизняної науки до інноваційного розвитку.

       Чисельність працівників основної діяльності наукових організацій у 1991-2000 рр. скоротилася  у 2,2 разу. Менш значні скорочення сталися  в складі науковців із вченими  ступенями. Чисельність кандидатів наук - виконавців НДДКР зменшилася з 27,8 тис. у 1991 р. до 18,0 тис. в 2000 р., але їхня питома вага серед працівників наукових організацій зросла з 9,4 % до 15,2 %. Чисельність докторів наук серед працівників наукових організацій зростала з 1991 р. до 1998 р. Якщо у 1991 р. вона становила 3,4 тис., то у 1998 р. - 4,5 тис. Це зумовлювалося тим, що в наукових організаціях у 90-ті рр. тривалий час продовжували працювати представники пенсійних вікових груп вчених. Після поліпшення пенсійного забезпечення наукових працівників із вченими званнями та ступенями, завдяки прийнятим змінам до Закону “Про наукову та науково-технічну діяльність”, чисельність докторів наук в наукових організаціях почала зменшуватися. У 2000 р. вона вже становила 3,8 тис. чоловік. Питома вага докторів наук внаслідок більш швидкого зменшення загальної чисельності працівників наукових організацій зростала і становила 1,16 % у 1991 р., 2,09 % у 1998 р., 3,51 % в 2000 році.

       Заслуговує  на увагу те, що при зменшенні  чисельності працівників найвищої кваліфікації в наукових організаціях зростає їхня загальна чисельність в країні. Отже, дедалі більше людей з вченими ступенями працює за межами сфери наукових досліджень. Так, у той час як чисельність кандидатів наук в наукових організаціях за 1995–2000 рр. зменшилася з 22,9 до 18 тисяч, їхня загальна чисельність збільшилася з 57,6 до 60,7 тисяч. Відповідно загальна чисельність докторів наук зросла з 9,8 до 10,3 тисяч. Ці процеси викликані як продовженням відпливу вчених із наукових організацій, зростанням чисельності науковців, не пов’язаних з проведенням досліджень, на викладацькій роботі, так і помітним прагненням представників владних та бізнесових структур до здобуття вчених ступенів.

       Найістотніше  чисельність фахівців скоротилася в заводському секторі науки (удвічі проти 1995 р.). Для галузевого сектора це скорочення є також значним - 1,6 разу. Водночас питома вага цього сектора науки в загальній чисельності фахівців залишається найбільшою і становить 54 %. Негативно на можливостях подальшого інноваційного розвитку може позначитися те, що чисельність працівників НДІ та КБ особливо відчутно скорочувалась в провідних галузях народного господарства. Так, з 1992 р. по 1999 р. їхня чисельність в машинобудуванні скоротилася на 57,4 %, металургійній промисловості -55,5 %, хімічній промисловості – 62,7 %.

       Незважаючи  на значне скорочення чисельності працівників  наукових організацій, насиченість  України науковими кадрами залишається  досить високою. У розрахунку на 1000 осіб економічно активного населення припадає 5,2 виконавця наукових та науково-технічних робіт, у т. ч. дослідників - 3,9. Ці показники відповідають рівневі таких країн, як Іспанія, Польща, Чехія, Угорщина, хоча більш як удвічі поступаються Японії та Німеччині.

       Фінансування науково-технічної діяльності

       Одним із найбільш вагомих показників, які  аналізуються при з’ясуванні результатів  діяльності національного науково-технічного комплексу за певний період, є показник обсягу виконаних з початку звітного періоду науково-технічних робіт. Відсоток у ВВП обсягів виконаних науковими організаціями країни власними силами науково-технічних робіт становить показник наукоємності валового внутрішнього продукту. В останні роки цей показник постійно знижується, і в 2000 р. становив 1,14 %. Це у 2-2,5 разу менше, ніж у провідних країнах світу (наприкінці 90-х років у США наукоємність ВВП становила 2,63 %, Японії - 2,80, Франції - 2,25 %). Водночас витрати на наукові та науково-технічні роботи в Україні в розрахунку на одного виконавця (13,5 тис. грн. у 2000 р.) у 50-80 разів нижчі, ніж у зазначених країнах.

       За  роки реформ частка ВВП, яка витрачалася  на НДДКР, скоротилася більш ніж  удвічі (табл. 3). За підрахунками експертів, наукоємність ВВП дорівнювала в  СРСР: у 1950 р. - 0,99 %; 1955 р. - 1,38 %; 1960 р. - 1,77 %; 1965 р. - 2,30 %; 1970 р. - 2,49 %; 1975 р. - 2,91 %; 1980 р. - 3,00 %, 1985 р. - 3,11 %; 1990 р. - 2,89 %; в Україні: 1996 р. - 1,36 %; 1997 р. - 1,35 %; 1998 р. - 1,31 %, 1999 р.- 0,99 %; 2000 р. – 1,14 %; 2001 р.- 0,99 %; 2002 р. – 1,13 %. Отже, розрахунки показують, що в останні роки рівень НДДКР в Україні впритул наблизився до рівня видатків СРСР початку 50-х років.

       Особливо  небезпечно такий рівень науково-технічної  діяльності в Україні виглядає на тлі намірів щодо європейської інтеграції. Адже, наприклад, на лісабонському самміті 2000 р. глави країн ЄС домовилися про  проведення в науково-технічній  сфері спільної політики з метою наздогнати США і зробити Євросоюз економікою, яка динамічно розвивається. Згідно домовленості, сукупні витрати на НДДКР у ЄС мають вирости до 3 % від ВВП співтовариства. Для порівняння, ці витрати в ЄС у 2000 році склали 1,93 %, у США – 2,69 %, у Японії – 2,98 % ВВП. При цьому, серед країн ЄС відзначається значна диференціація по витратах на НДДКР – у Фінляндії та Швеції вони перевищують 3 % національних ВВП, водночас у Греції та Португалії - не перевищують 1 %.

       Таблиця 3

       Показники фінансування наукової та науково-технічної діяльності в Україні у 1996-2002 рр. за джерелами (в поточних цінах, млн грн.)

       Джерело: Послання Президента України “Про внутрішнє і зовнішнє становище  України у 2001 році”. - К. Офіційне видання. - С. 333.  
* Прогноз.  
** Із загального фонду бюджету.

       Досить  цікавою є динаміка співвідношення основних джерел фінансування наукової і науково-технічної діяльності в Україні (табл. 3). Наведені дані показують  істотні коливання співвідношення джерел фінансування по роках, отже, свідчать також не лише про недостатність обсягів, але і про нестабільність джерел фінансування досліджень та розробок в Україні.

       У 1991 р. на фінансування наукових та науково-технічних  робіт було спрямовано 7,3 млрд рублів. Водночас частка Державного бюджету, згідно статистичних даних, становила в їхньому фінансуванні 11,9 %, а частка замовників - майже 81 %. Втім, ці показники не відображали ні справжньої ролі Державного бюджету СРСР в фінансуванні наукових досліджень, що провадилися на Україні, ні ролі фінансування з боку галузевих міністерств та відомств, які за рахунок частини бюджетних коштів та відрахувань підприємств формували відомчі фонди проведення досліджень та розробок. Галузеві міністерства в частині фінансування та організації прикладних досліджень, конструкторсько-технологічних і проектних робіт певною мірою виконували в СРСР роль, яку відігравали транснаціональні корпорації в країнах Заходу. Тому серед коштів, одержаних від замовників, була також значна частка бюджетного фінансування галузевих загальносоюзних відомств, яку не можна ігнорувати.

       В перші роки трансформації, внаслідок  різкого спаду фінансування з  боку замовників, частка бюджетного фінансування науки в Україні зросла більш, ніж у 4 рази, але потім зменшувалася, і в 2001 р. становила 33,0 від загального обсягу фінансування (рис. 2). За роки незалежності в Україні відбулися суттєві зміни структури фінансування за джерелами: питома вага коштів державного бюджету зменшилася з 47-48 % у 1992-1994 роках до 30 % у 2000 році та 28 % у 2001 році (дані 2002 р., наведені у таблиці 3 та на рисунку 2, є плановими і не можуть бути підставою для порівняння). Практично зведено нанівець фінансування з коштів позабюджетних фондів, частка яких складала лише 0,9 % протягом 2000-2001 рр. проти 3-6 % у 1993-1997 рр. При тому, що питома вага коштів замовників-підприємств України залишалася майже незмінною (а в 2001 р. замовлення скоротилися навіть у фактичних цінах), частка фінансування за рахунок іноземних замовників збільшилася за 1993-2001 рр. більш ніж удвічі - до 25 %. З нашої точки зору, такі структурні зміни свідчать про посилення фрагментарності інноваційного процесу в Україні.