Інноваційний розвиток в Україні

       Зростання рівня доходів населення (зокрема, за даними Мінекономіки, за cічень-cерпень 2002 року реальні наявні доходи громадян, які можуть бути використані населенням на придбання споживчих товарів та оплату послуг, збільшилися на 19,7 % порівняно з січнем-серпнем 2001 р.) та обсягу роздрібного товарообороту протягом останніх років поступово обумовило певні зрушення і на ринку споживчих товарів. Відбулося як збільшення величини споживчого попиту (хоча темпи його суттєво відстають від темпів зростання доходів через одночасне розширення спектра витрат домогосподарств), так і зміна структури останнього. Диференціація доходів обумовила випереджаюче зростання попиту на товари та послуги елітного асортименту, в тому числі – на сучасну інноваційну продукцію.

       Проте позитивні зрушення на споживчих  ринках поки що не здобули належного  відбитку у динаміці реального сектора української економіки. Визначальним чинником економічної динаміки продовжує залишатися експортна складова виробництва. Темпи зростання інвестицій за підсумками першого півріччя 2002 р. скоротилися до 12,4 % (у цей період 2001 р. зростання становило 23,6 %). Натомість відбувається випереджаюче зростання імпорту споживчих товарів. На нашу думку, схожа ситуація виникне після активізації інвестиційних процесів і на ринку товарів виробничого призначення.

       Процеси, які знайшли розвиток у 2001-2002 рр., максимально загострили фундаментальну системну суперечність, яка стоїть на перешкоді належного реагування виробництва на зміну вимог споживачів – дефіцит фінансових ресурсів.

       Варто зазначити, що, за підрахунками фахівців, для досягнення рівня інтенсивного споживання інновації народним господарством співвідношення між витратами трьох головних стадій (фундаментальні дослідження – конструкторсько-технологічні розробки, створення дослідного зразка – промислове освоєння) повинне мати вигляд 1:10:100. Це означає, що витрати на реалізацію одного інноваційного проекту в середньому в 100 разів вищі, ніж витрати на одержання необхідних для нього результатів фундаментальних досліджень. Всередині кожної з названих основних стадій є свої проміжні етапи, між тривалістю, витратами яких також існують визначені кореляції, причому загальна тенденція зростання витрат на кожному наступному етапі зберігається. Тому однією з головних причин затримки переходу до інтенсивної форми інноваційного розвитку та розпорошення фінансових, кадрових та матеріальних ресурсів в інноваційній сфері стала саме нестача в національній економіці фінансових ресурсів розвитку. Внаслідок цієї суперечності усвідомлення споживачами необхідності застосування інноваційного продукту значно випередило здатність національної економіки до продукування останнього.

       Економічний розвиток в Україні зберігає витратну спрямованість. Про це свідчить динаміка витрат на одиницю продукції в  економіці України, які з 1996 р. перейшли рубіж у 90 коп. і досі не змогли опуститися нижче від цієї позначки (рис. 5). В тому числі, за І півріччя 2002 р. на кожну вкладену гривню колективні, громадські та особисті послуги завдали 17,9 коп. збитків, охорона здоров`я та соціальна допомога - 20,5 коп., будівництво - 4,1 коп. відповідно. Отже економіка не має потенціалу віддачі на вкладений капітал, або цей потенціал працює не на офіційну сферу.

       Рис. 5

       Фінанси підприємств, які можуть бути використані для забезпечення інноваційних процесів, формуються з прибутку та амортизаційних відрахувань. Між тим, економіка України характеризується надзвичайно низькою рентабельністю. Так, за даними Державного комітету статистики, рівень рентабельності економіки України за підсумками першого півріччя 2002 р. склав лише 4,5 %, причому чистий фінансовий результат склав близько 9,4 млрд гривень. Найбільш рентабельними видами економічної діяльності є оптова торгівля та посередництво (27,0 % у І півріччі 2002 р.), фінансова діяльність  
(25,9 %), транспорт і зв’язок (9 %), освіта (16 %). Відтак більшість потенційних інноваційних ресурсів концентрується саме в цих сферах.

       Рівень  рентабельності реального сектора  економіки менший за середньоукраїнський. Рентабельність промисловості склала за вказаний період 3,4 % (рис. 6). Слід зауважити, що рентабельність видобувних галузей  вища, ніж обробних, де цей показник становив у першому півріччі 2002 р. в середньому 2,3 %, а в деяких галузях був від’ємним. У січні-липні 2002 р. частка збиткових підприємств становила 44 %, що принесло 9,8 млрд грн. збитків у грошовому вимірі. Позитивний фінансовий результат всіх підприємств, крім малих і сільськогосподарських, перевищував збитки лише на 8,8 млрд гривень. Дохід до оподаткування, який отримало машинобудування, перевищив за сім місяців 2002 р. збитки лише на 8 млн гривень. Чистий прибуток підприємств, що залишається в їхньому розпорядженні після сплати податків, становив у промисловості за підсумками семи місяців 2002 року 1,05 млрд гривень. При цьому левова частка чистого прибутку сформувалася в галузі виробництва та розподілення електроенергії, газу та води – близько 840 млн та в видобувній промисловості – 154 млн гривень. Між тим, 49 % обробних підприємств, які працювали з чистим прибутком, отримали прибутки, що практично дорівнювали збиткам збиткових підприємств – відповідно 3,48 та 3,42 млрд гривень. Це означає, що ціна багатьох видів продукції за визначенням не містить інвестиційної складової, а її виробники не можуть здійснювати інновації. Отже, практично лише половина підприємств обробної промисловості, як основного ініціатора інновацій, володіє засобами для їхнього фінансування, в той час як практична відсутність дієвих інститутів інвестиційного фінансування перешкоджає міжгалузевому перетоку фінансових ресурсів.

       Рис. 6.

       Зрозуміло, реальний рівень прибутковості української  економіки дещо вищий, з огляду на поширене явище штучного заниження прибутків з метою приховування податків. Проте приховані прибутки, виводячись з офіційного обігу, вилучаються тим самим з інноваційного та інвестиційного процесів.

       Отже, складається парадоксальна ситуація, коли високотехнологічні й наукоємні галузі володіють в Україні найнижчими фінансовими ресурсами до здійснення інновацій, що поглиблює спеціалізацію України на товарах найнижчого ступеня переробки та сировинних товарах.

       Можливості  залучення державних фінансів для фінансування інноваційних процесів в економіці України досить обмежені. Частка видатків державного бюджету в ВВП знизилася від 44,6 % у 1995 р. до 27,4 % в 2001 р. Між тим, в умовах зростання виробництва в Україні в 2000-2002 рр. доходи бюджету залишаються нестабільними. Незважаючи на те, що за 9 місяців 2002 року ВВП зріс на 4,1 % в порівнянні з аналогічним періодом 2001 р., а надходження прямих податків зросли у зв’язку з цим на 17 %, загалом за цей час доходи бюджету склали лише близько 90 % запланованих. Було недоотримано близько 12 млрд гривень та постала потреба перегляду видатків державного бюджету в бік їхнього скорочення (показово, що загальний обсяг інвестицій в українській економіці за перше півріччя склав саме 12 млрд гривень). Ведучи політику бюджетного збалансування, уряд обмежує інвестиційну функцію бюджету, що гальмує оновлення економіки і запровадження інновацій. Проект бюджету 2003 р., поданий урядом на розгляд до Верховної Ради, не відрізняється суттєво від попереднього бюджету. Відтак у 2003 р. не варто очікувати посилення активності використання державних фінансів для інвестування в інноваційні виробництва.

       Незважаючи  на значне зростання як доходів, так  і заощаджень громадян протягом 2001-2002 рр., населення поки що не володіє достатніми коштами для того, щоб його заощадження стали вагомим джерелом фінансування інновацій. За даними, наведеними А. Кінахом, заощадження громадян виросли протягом цього періоду у два рази та склали 15,4 млрд гривень. Цьому сприяло підвищення реальної заробітної плати та реальних доходів. Так, за 9 місяців 2002 р. реальна заробітна плата зросла на 19 %, а реальні доходи населення - на 23 %. Проте такі, вражаючі за мірками високорозвинених економік, темпи стали можливими лише через низьку базу порівняння. В абсолютному вимірі дане зростання незначне, оскільки середній рівень сукупних доходів на душу населення коливається навколо офіційного рівня прожиткового мінімуму, що складав у серпні 2002 року 365 грн. для працездатної особи. За даними Мінекономіки, грошовий дохід у розрахунку на душу населення в серпні 2002 р. становив 342,2 грн., а номінальна середня заробітна плата становила 390,1 грн. Зменшує кошти громадян заборгованість із виплати заробітної плати. З початку року вона зменшилась лише на 3,6 % або на 89,4 млн гривень. На 1 вересня 2002 року кількість штатних працівників, яким своєчасно не виплачено заробітну плату, у промисловості склала 28,3 % до загальної кількості працівників. За офіційними повідомленнями, у жовтні 2002 р. відбулося різке зростання заборгованості із заробітної плати в Україні у 2,4 разу.

       Дефіцит власних фінансових ресурсів суб’єктів  економіки доповнюється нерозвиненістю інституційних інвесторів – банків, страхових фірм, інвестиційних компаній тощо, а також ринку цінних паперів.

       За  даними НБУ, банківський сектор України  за 9 місяців 2002 р. суттєво поліпшив показники власного розвитку. Так, статутний  капітал банків з початку року збільшився на 16,4 % і становить 5,2 млрд гривень. Балансовий капітал банків збільшився на 13 % і становить 8,9 млрд гривень. Високоліквідні активи банків складають 9,4 млрд гривень (15,1 % від суми загальних активів), кредитний портфель – 41,2 млрд гривень (66,1 % відповідно). В кредитному портфелі кредити, надані суб’єктам господарської діяльності, складають 34 млрд гривень (82,4 % від загального обсягу кредитного портфеля), кредити, надані іншим банкам - 11,0 %, кредити, надані фізичним особам -  
5,9 %, надані органам державного управління - 0,7 %. Частка проблемних кредитів (прострочених та сумнівних) зменшилась за 9 місяців порівняно з початком року від 5,6 % до 5,2 %.

       Позитивним  в діяльності банків є зростання  випереджаючими темпами кредитного портфеля порівняно з активами і  довгострокового кредитування у  порівнянні з кредитним портфелем. Кредитний портфель за підсумками 9 місяців 2002 р. збільшився на 29,4 %, а довгострокові кредити – на 48,3 %, кредити в інвестиційну діяльність зросли на 43,2 %.

       На  думку фахівців НБУ, на сьогодні банки  досягли рівня капіталізації, який дозволяє їм позитивно впливати на динаміку економічного зростання в Україні. Між тим, такий висновок варто піддати сумніву, оскільки цей рівень досі становить лише 5,8 % ВВП. За таких обсягів оборотів надто високою залишається собівартість банківських послуг, що є додатковим чинником завищення кредитних ставок та заниження проценту по депозитах. Отже, банки акумулюють незначну частку фінансових ресурсів в країні. Незважаючи на позитивні тенденції в банківській сфері, що спостерігаються в останні роки, слід констатувати об’єктивну фінансову неспроможність банків забезпечити кредитування інноваційного розвитку економіки.

       Таке  становище призводить до збереження надто високої ставки по кредитах комерційних банків. Незважаючи на її зниження в номінальному вимірі, з урахуванням темпів інфляції (дефляції) триває подорожчання кредитних ресурсів (рис. 7). Національний банк здійснює спроби впливу на процентні ставки комерційних банків шляхом регулювання облікової ставки та динаміки грошової пропозиції, адміністративних обмежень. Починаючи з 1998 р., відбувається постійне зниження облікової ставки. На липень 2002 р. вона опустилася до 8 %. Проте, як показує досвід, така політика НБУ мало впливає на зниження реальної ставки процента комерційних банків. Значним залишається тиск на процентну ставку з боку недостатньої грошової пропозиції. Незважаючи на суттєве підвищення рівня монетизації економіки у 2001-2002 рр. (темпи зростання грошової маси М3 склали за 9 місяців 2002 року 26,5 %), дефіцит ліквідних ресурсів на внутрішньому ринку залишається значним.

       Рис. 7.

       У 2002 році Національним банком запроваджено експеримент, який полягає в тому, що НБУ готовий видавати пільгові кредити комерційним банкам для  кредитування ними довгострокових (до трьох років) інвестиційних проектів. Проте, на нашу думку, така позитивна ініціатива не матиме значного успіху та не стане масовою, а, отже, суттєво не підштовхне економіку на інноваційний шлях розвитку.

       Справа  в тім, що Нацбанк виділятиме кредити  за обліковою ставкою, яка тепер  дорівнює 8 %. Нині така ставка теж надто  висока, оскільки значно перевищує інфляцію та рентабельність економіки. Крім того, основні фонди банків та обсяги державних цінних паперів у їхній власності надто малі, щоб забезпечити достатню для інноваційного розвитку економіки кількість кредитів. Проблематичним є також використання гарантій рейтингових іноземних банків, які навряд чи стануть гарантувати ризиковані інноваційні проекти у чужій країні. Між тим, вартість застави комерційних банків повинна забезпечувати 120 % тіла кредиту та відсотків. В процесі розрахунку вартості застави НБУ враховує 100 % вартості облігацій державної позики та 80 % вартості майнових прав. Тобто реальна вартість застави мусить бути більша, ніж 120 %. За рішенням НБУ об’єм кредитів, залучених комерційними банками в Національного Банку, не може перевищувати половини регулятивного капіталу комерційного банку, який, до того ж, не може бути меншим за 5 млн євро. На початок жовтня 2002 року сукупний регулятивний капітал усіх українських банків склав 9 млрд гривень. Отже, в українську економіку могло б бути влито максимум 4,5 млрд гривень інноваційних кредитів. Крім цього, банк повинен вкласти 10 % власних коштів в даний проект, та володіти достатнім апаратом для оцінки ефективності інноваційного проекту, який кредитується за даною програмою. Втім, якби всі банки й відповідали цьому широкому переліку вимог, навряд чи кредитування за даною програмою набрало б широких меж, адже всі ризики в умовах відсутності у підприємств достатньої застави з достатньою ліквідністю перекладаються на комерційні банки.

       Таким чином, експеримент, запропонований НБУ, суттєво не змінив ситуації на кредитному ринку в Україні, але створив  прецедент порівняно довгострокового  кредитування, від якого банки  свідомо відмовлялися через надмірну ризиковість. За даними, наведеними в середині жовтня 2002 року Головою Правління Нацбанку В. Стельмахом, НБУ практично не одержав від комерційних банків нових інноваційних проектів під нову схему довгострокового рефінансування.