Лекции по "Экономике"

 

або

 

Найпоширенішим і універсальним  показником є виробіток. Розрізняють  показники виробітку залежно від одиниці виміру робочого часу (знаменник показника – затрати праці на виробництво продукції – Т).

 Вони можуть бути  виміряні:

 у відпрацьованих  людино-годинах;

 у відпрацьованих  людино-днях;

 у людино-місяцях,  людино-роках (ці одиниці часу  еквівалентні середній чисельності працівників за відповідний період). Наприклад, якщо затрати праці виміряні у відпрацьованих людино-годинах, то отримують показник середньогодинного виробітку:

 

Годинний виробіток  характеризує продуктивність праці  за фактично відпрацьований час. (Годинний виробіток визначається шляхом ділення обсягу виробленої продукції на кількість відпрацьованих люд/год.). Денний залежить також від тривалості робочого дня і використання робочого часу всередині зміни. На його рівень впливають внутрішньозмінні простої та втрати часу. Взаємозв’язок між цими показниками рівня продуктивності праці характеризує співвідношення:

 

Вдоб = Вгод × L

 

де L – середня фактична тривалість робочого дня.

 У промисловості  виробіток розраховується як  відношення обсягу продукції, що виготовляються, до середньоспискової чисельності промислово-виробничого персоналу за той самий період часу.

 На транспорті виробіток  розраховується як відношення  обсягу перевезень (т/км) до чисельності  працівників, які зайняті цими перевезеннями.

 У сфері послуг  показник виробітку визначається  відношенням вартості послуг  без вартості матеріальних витрат  на їх надання за певний  період до середньооблікової  чисельності персоналу сфери  послуг за цей самий період.

 У масштабі економіки  рівень продуктивності праці (виробітку) у сфері матеріального виробництва визначається відношенням величини новоствореної вартості — національного доходу — за певний період (рік) до середньооблікової чисельності персоналу, зайнятого у сфері матеріального виробництва протягом цього періоду.

 Рівень продуктивності  праці на підприємстві можна  характеризувати показниками трудомісткості  продукції. Трудомісткість відбиває  суму затрат праці промислово-виробничого  персоналу (живої праці) на  виробництво одиниці продукції і вимірюється в людино-годинах (нормо-годинах).

Показник трудомісткості відображає пряму залежність між  обсягом виробництва (Q) і затратами  праці.

 Розрізняють такі  види трудомісткості залежно  від складових затрат праці  на одиницю продукції:

Технологічна трудомісткість (Тт), яка включає всі затрати праці основних робітників — як відрядників, так і почасовиків:

 

ТТ = Тв + Тп

 

де Тв — затрати  праці основних робітників-відрядників;

 Тп — затрати  праці основних робітників-почасовиків.

Трудомісткість обслуговування виробництва (Тоб) включає всі затрати праці допоміжних робітників.

Виробнича трудомісткість (Твир) — це всі затрати праці  основних і допоміжних робітників.

 

Твир = Тт + Тоб

 

Трудомісткість управління виробництвом (Ту) включає затрати  праці керівників, професіоналів, фахівців і технічних службовців.

Повна трудомісткість (Т) — це трудові затрати всіх категорій  промислово-виробничого персоналу:

 

Т = Тт +Тоб+ Ту; або Т = Тв +Тп + Тоб + Ту; або

 Т = Твир + Ту

 

За характером і призначенням розрізняють нормативну, фактичну й планову трудомісткості.

Нормативна трудомісткість визначає затрати праці на виготовлення одиниці продукції або виконання  певного обсягу робіт, розраховані  згідно з чинними нормами.

Фактична трудомісткість виражає фактичні затрати праці на виготовлення одиниці продукції або певного обсягу роботи.

Планова трудомісткість — це затрати праці на одиницю  продукції або виконання певної роботи з урахуванням можливої зміни  нормативної трудомісткості шляхом здійснення заходів, передбачених комплексним планом підвищення ефективності виробництва.

 

 

10.3. Методи вимірювання продуктивності праці

 

 

 

Методи вимірювання  продуктивності праці (виробітку) залежать від способу визначення обсягів  виробленої продукції. Розрізняють  натуральний, трудовий і вартісний (грошовий) методи.

Сутність натурального методу полягає в тому, що обсяг  виробленої продукції і продуктивність праці розраховуються в натуральних  одиницях (штуках, тоннах, метрах).

 Цей метод має  широке застосування на підприємстві: на робочих місцях, у бригадах, на окремих дільницях тих галузей, які виробляють однорідну продукцію (електроенергетика, видобувні галузі промисловості). (Недоліки цього методу: має обмежене застосування, не враховує якості продукції, не можна врахувати змін обсягу незавершеного виробництва, яке в деяких галузях має велику частку в загальному обсязі продукції (будівництво, суднобудівництво та ін.).

 Якщо підприємство (цех, дільниця, бригада) випускає  продукцію, котра має одне й  те саме призначення, проте  вирізняється якоюсь однією ознакою, виробіток можна розрахувати за допомогою умовно-натуральних одиниць.

Трудовий метод найчастіше використовується на робочих місцях, у бригадах, на виробничих дільницях  і в цехах, де обсяг виробленої продукції або виконаних робіт  визначається в нормо-годинах, після чого його відносять до фактично відпрацьованого часу. За науково обґрунтованих і на певний період незмінних норм цей метод достатньо точно характеризує зміни продуктивності праці, використовується для оцінки рівня продуктивності праці на певних виробництвах, де виготовляється різнорідна продукція та напівфабрикати.

 

 Трудовий метод  має обмежене застосування, оскільки  він потребує стабільних норм  праці, що суперечить необхідності  перегляду норм у процесі здійснення  організаційно-технічних заходів.

 У сучасних умовах  універсальним методом вимірювання  продуктивності праці є вартісний  (грошовий), який ґрунтується на  використанні вартісних показників  обсягу продукції (валова, товарна  продукція, нормативна вартість  обробки, чиста, нормативно-чиста й умовно-чиста продукція, валовий дохід). Продуктивність праці за цим методом розраховується як відношення вартості виробленої продукції до затрат праці на її виробництво або середньооблікової чисельності працівників підприємства чи структурних підрозділів [3].

 

 Перевага вартісного  методу полягає в можливості  порівняння різнорідної продукції  з витратами на її виготовлення  як на окремому підприємстві  або в галузі, так і економіки  в цілому. У зв’язку з цим  вартісний метод застосовується  на всіх етапах планування й обліку як на галузевому, так і на територіальному рівнях.

 Показники продуктивності  праці, розраховані за валовою  і товарною продукцією, мають  схожі переваги і недоліки. Недоліки  полягають передусім у тому, що  рівень виробітку більшою мірою  обумовлений затратами минулої (уречевленої) праці, ніж затратами живої праці. На величину виробітку і його динаміку побічний вплив чинять зміни асортименту продукції, її матеріаломісткість і трудомісткість, зміни обсягу незавершеного виробництва, відмінності і динаміка цін на продукцію. При обчисленні валової або товарної продукції часто має місце повторний рахунок у зв’язку з тим, що вартість продукції підприємства, яке постачає що продукцію, впливає на величину продуктивності підприємства, яке її використовує.

 Спотворення величини  виробітку, що виникає зі зміною  асортименту продукції, трапляються  тоді, коли збільшується або зменшується  частка продукції з вищою вартістю  сировини, тобто з високою матеріаломісткістю  і низькою трудомісткістю. У таких  випадках на практиці, щоб усунути цей недолік, можна розрахувати індекси продуктивності праці змінного, постійного складу, структурний індекс.

 У деяких галузях  промисловості, таких як швейна, поліграфічна, продуктивність праці  розраховують, використовуючи показник обсягу нормативної вартості обробки (НВО). Для цього за кожним видом виробів визначають на певний період єдині й постійні нормативи витрат за такими статтями: заробітна плата основних виробничих робітників з відрахуваннями на соціальне страхування (вартість витрат живої праці), цехові й загальнозаводські витрати. (Недоліки цього показника: не характеризує обсягу всієї виконаної роботи (повної вартості), собівартості виробленої продукції, новоствореної вартості, враховує не фактичну вартість обробки, а лише її нормативне значення).

 Показник чистої  продукції точно характеризує  новостворену продукцію, якщо  продукція реалізується за ринковими  цінами, проте в сучасних умовах  великий вплив чинять монопольні  ціни, які змінюють реальний вклад  підприємства у створення нової вартості. Величина чистої продукції розраховується як різниця між обсягом валової продукції і витратами на сировину, матеріали, напівфабрикати, паливо, енергію, амортизаційні відрахування (елементи уречевленої праці):

 

Чп = Qв-Мв, або Чп = 3п + Пр

 

де Чп — обсяг чистої продукції;

Qв — обсяг валової  продукції;

 Мв — матеріальні  витрати;

 Зп — заробітна  плата з нарахуваннями на соціальне  страхування;

 Пр — прибуток  підприємства.

 Ширше застосовується  на підприємствах показник продуктивності  праці, розрахований на основі показника нормативно-чистої продукції.

Сутність нормативного методу визначення чистої продукції  полягає в тому, що на кожний вид  продукції, котра випускається підприємством, поряд з оптовою ціною встановлюється також норматив чистої продукції. Обсяг нормативно-чистої продукції (НЧП) на підприємстві визначається множенням обсягу випуску кожного виду продукції в натуральному вимірнику (штук, кг тощо) на норматив і складанням одержаних результатів. Нормативи чистої продукції мають бути стабільними, тому обсяги нормативно-чистої продукції порівнюються протягом певного періоду. Обсяг нормативно-чистої продукції розраховується так:

 

де П — план випуску  і-х виробів, шт.;

 Нчп — норматив  чистої продукції на і-й виріб,  грн;

n – кількість найменувань виробів за планом.

 Норматив чистої  продукції на виріб визначається:

 

 

де Звр — заробітна  плата основних виробничих робітників з відрахуваннями на соціальне страхування, грн.;

 Кз — коефіцієнт, який обчислюється як відношення  суми заробітної плати працівників, зайнятих обслуговуванням і управлінням виробництва, до суми заробітної плати основних виробничих робітників;

 Пн — нормативний  прибуток, грн. Недоліки показника  нормативно-чистої продукції ідентичні  недолікам показника чистої продукції.

10.4. Поняття чинників та умов підвищення продуктивності праці

 

 

 

Чинники — це рушійна  сила, суттєва причина, обставина, що впливає на певний процес або явище  та змінює рівень і динаміку продуктивності.

 Зарубіжні економісти  розрізняють дві основні групи  чинників продуктивності: зовнішні (які не контролюються) і внутрішні (які контролюються). Зовнішні чинники охоплюють політичні, соціальні й економічні аспекти розвитку суспільства; урядові рішення та інституційні механізми; наявність фінансів, транспорту, комунікацій і сировини. Вони перебувають поза контролем з боку окремого підприємства.

 Внутрішні чинники  – це ті, які перебувають у  зоні контролю окремого підприємства.

 Оскільки одні внутрішні  чинники легше змінюються, ніж  інші, їх поділяють на дві групи  [2]:

- “тверді”, стійкі (які  важко змінити) – підприємство  і обладнання, технологія, матеріали  та енергія, якість виробу;

- “м’які”, нестійкі (які легко змінити) – інформація, знання і кваліфікація працівника, управлінський талант, стилі і  методи управління, методи праці, динамічність і гнучкість структури підприємства тощо.

 В умовах становлення  ринкових відносин великого значення  набувають такі чинники, як  посилення конкуренції товаровиробників, роздержавлення і приватизація  економіки, розвиток малого і  середнього бізнесу, фінансово-економічна стабілізація, сильна система соціальної підтримки на основі активної структурно-інвестиційної політики в напрямі випереджаючого розвитку виробництва споживчих товарів і надання послуг, підвищення гнучкості виробництва, його сприйнятливості до змін попиту і технологічних нововведень, ефективне формування зайнятості населення.

 Чинники, що впливають  на продуктивність праці, дуже  різноманітні, і тому на макро-  і мікрорівні для прогнозування  і планування продуктивності  праці їх, у вітчизняній економічній літературі, об’єднують в три групи:

- матеріально-технічні;

- організаційно-економічні, які характеризують ступінь розвитку  організації та управління суспільного  виробництва;

- соціально-психологічні, що пов’язані з роллю людини в суспільному виробництві і характеризують ступінь використання робочої сили.

 До матеріально-технічних  чинників належать:

- створення та впровадження  у виробництво нової техніки  і прогресивних технологій;

- підвищення якості  і конкурентоспроможності вітчизняної продукції на внутрішньому і зовнішньому ринках;