Лекции по "Экономике"

 

 

 

9.3. Методи нормування праці

 

У практиці нормування праці  застосовують такі методи: сумарний (дослідно-статистичний), розрахунково-аналітичний, мікроелементний (Рис.2.2.).

 За допомогою аналітичного  методу установлюються технічно-обґрунтовані та оптимальні норми праці, які є прогресивними. На основі сумарного (дослідно-статистичного) методу встановлюються дослідно-статистичні норми, які широко застосовуються на практиці у зв’язку з простотою розрахунку.

 Сутністю сумарного (дослідно-статистичного) методу є те, що норма встановлюється в цілому на операцію без розчленування її на складові елементи. За цим методом норми визначають на основі статистичних даних про фактичні затрати часу за минулий період або порівняння якоїсь операції з аналогічними операціями.

 

 

 

 

Рис 9.1. Методи нормування та вивчення затрат робочого часу[4].

 

При аналітичному (розрахунково-аналітичному) методі операцію попередньо розчленовують  на елементи. Норму часу в цьому  разі розраховують на кожний елемент операції. Цей метод нормування дає значно точніші результати, ніж сумарний. Він є основним методом для масового і серійного типів виробництва, тобто для тих умов, коли одна операція повторюється багато разів. В умовах індивідуального і дрібносерійного виробництва, коли операція повторюється кілька разів або й зовсім не повторюється, застосування трудомісткого аналітичного методу розрахунку норми часу економічно себе не виправдовує. Тому його застосовують лише для розрахунку норм на дуже складні операції.

Аналітичний метод має  два різновиди:

1) технічний розрахунок  норми за нормативами складових  елементів норми часу залежно  від режимів роботи устаткування, організації обслуговування та  виробничих можливостей робочого  місця, застосування найкращих, найефективніших методів організації та способів праці.

 Розрахунки (відповідно  до ступеня диференціації) можуть  бути:

- за мікроелементними  нормативами;

- за диференційованими  нормативами;

- за укрупненими нормативами.

2) технічний розрахунок норми на основі досліджень витрат робочого часу та режимів роботи устаткування у реальних витратах часу та експериментальних режимів роботи устаткування, на засадах чого проектуються раціональні трудовий і виробничий процеси; отримані норми порівнюються з нормативними матеріалами.

Сумарний (досвідно-статистичний) метод має декілька різновидів встановлення норми:

- на основі порівняння  складності та обсягу даної  роботи з такими, що виконувались  раніше;

- на основі даних  оперативного й статистичного  обліку про витрату часу на аналогічні роботи;

- за досвідом особи  у встановленні норм праці;

- за результатами  узагальнення сумарних спостережень  за використанням робочого часу  на цих операціях, роботах.

 Таким чином, особливістю  технічно обґрунтованих норм  є застосування розрахункових методів, які дозволяють широко використовувати досягнення науки і техніки, досвід найкращих робітників в удосконаленні праці та виробництва.

 Велике значення  має мікроелементний метод нормування  праці (для нормування ручних  і деяких машинно-ручних процесів). За допомогою цього методу виділяють і вивчають найпростіші елементи, так звані мікроелементи, з яких складаються складні і різноманітні за своїм характером трудові операції. Ці мікроелементи визначають норми затрат часу залежно від найважливіших чинників, які впливають на їх структуру.

 Переваги цього  методу полягають у тому, що  ще до початку трудового процесу  можна конструювати ручні прийоми  окремих трудових процесів на  основі створення системи мікроелементів, які вирізняються характером і методом виконання роботи, схемою організації робочого місця і трудовими навичками робітника. За допомогою цієї системи можна встановити раціональність затрат часу на виконання окремих елементів операції.

 

Запитання для самоконтролю

1. У чому полягає сутність та завдання організації праці?

2. Назвіть напрямки  організації праці на виробництві?

3. Які визнаєте види  поділу праці?

4. У чому полягає  сутність нормування праці?

5. Які основні завдання  щодо покращення роботи з нормування  праці на сучасному етапі?

6. Дайте визначення  виробничої операції та її  основних структурних складових.

7. Охарактеризуйте класифікацію  затрат робочого часу.

8. Які складові часу  перерв? Охарактеризуйте їх.

9. Які ви знаєте  методи вивчення затрат робочого  часу шляхом спостереження?

10. Назвіть основні  види фотографії робочого часу.

11. Дайте визначення  хронометражу та з якою метою  він проводиться?

12. Охарактеризуйте основні  етапи проведення хронометражного  спостереження.

13. Який взаємозв’язок  між нормами та нормативами праці? Назвіть види норм праці.

14. Назвіть елементи, які входять у норму штучного  часу?

15. Як поділяються  норми праці за ступенем обґрунтованості?

16. Які ви знаєте основні методи  нормування праці? Поясніть їх  переваги і недоліки.

 

Література

1.Абрамов В. М., Данюк В. М., Гриненко А.М, Колот А. М., Чернов  В.І. Нормування праці.-К.: ВІПОЛ, 1995, -С.19-65.

2. Завіновська Г. Т. Економіка  праці. – К.: КНЕУ, 2000. – С. 134-147.

3. Тимош І. М. Економіка праці:  Навчальний посібник. – Тернопіль:  Астон, 2001. – С 97-145.

4. Багрова І. В. Нормування  праці: Навчальний посібник. –  Київ: Центр навчальної літератури, 2003. – С.84-135.

5. Нормирование труда / Под ред.  Генкина Б. М. – М.: Экономика,1985.

 

ТЕМА 10. ПРОДУКТИВНІСТЬ І  ЕФЕКТИВНІСТЬ ПРАЦІ

10.1.Сутність продуктивності та ефективності праці

 

Сучасна трансформація економіки  України в ринкову потребує кардинальних зрушень в усіх сферах народного  господарства для забезпечення зростання  ефективності праці.

Ефективність праці – це її результативність, тобто співвідношення обсягу вироблених благ чи цінностей (матеріальних і нематеріальних) до затрат праці. Зростання ефективності праці означає зростання обсягу вироблених благ без підвищення затрат праці.

 В економічній літературі  та господарській практиці нашої країни для характеристики  результативності праці використовувалась категорія “продуктивності праці”, яка характеризує співвідношення кількості продукції і затрат на її виробництво.

 Продуктивність праці є складною  економічною категорією, оскільки є важливою характеристикою трудової діяльності людини, вона тісно пов’язана з засобами виробництва і предметами праці.

 Згідно з рекомендаціями  Міжнародної організації праці  (МОП) розрізняють поняття “продуктивність”  і “продуктивність праці”.

Продуктивність – це ефективність використання ресурсів (праці, капіталу, землі, матеріалів, енергії, інформації) під час виробництва різних товарів і надання послуг. Вона відбиває взаємозв’язок між кількістю і якістю вироблених товарів або наданих послуг та ресурсами, які були витрачені на їх виробництво. Продуктивність дає змогу порівнювати виробництво на різних рівнях економічної системи (на рівні окремого індивіда, цеху, підприємства, організації, галузі й держави) з використаними ресурсами. Під час їх оцінювання необхідно враховувати зростання вартості енергії, сировини, витрат, пов’язаних з безробіттям тощо [2].

Продуктивність є загальним  показником, який характеризує ефективність використання ресурсів для виробництва  продукції. Сучасна економічна теорія стверджує, що неможливо точно визначити роль і частку витрат тих чи інших ресурсів на виробництво продукції. Тому для визначення ефективності виробництва найчастіше використовується показник продуктивності праці.

 Продуктивність праці відбиває ступінь ефективності процесу праці. У її визначенні вихідною категорією є праця.

Продуктивність праці  — це ефективність затрат конкретної праці, яка визначається кількістю  продукції, виробленої за одиницю робочого часу, або кількістю часу, витраченого на одиницю продукції. Зростання продуктивності праці означає збільшення кількості продукції, виробленої за одиницю часу, або економію робочого часу, витраченого на одиницю продукції.

 У процесі виробництва  функцією живої конкретної праці  є створення нової вартості, а також перенесення робочого часу, матеріалізованого в речових елементах виробництва, на створюваний продукт. Тому продуктивність праці відображає ефективність як живої, так і сукупної (живої та уречевленої) праці. Розрізняють поняття індивідуальної (живої праці) та суспільної (живої й уречевленої) праці.

 Продуктивність праці  тісно пов’язана з її інтенсивністю.

 Інтенсивність характеризує  ступінь напруженості праці за  одиницю часу і вимірюється  кількістю затраченої людської  енергії. Чим вищий рівень інтенсивності праці, тим вища її продуктивність. Максимальний рівень інтенсивності визначається фізіологічними й психологічними можливостями людського організму, а це значить, що інтенсивність праці є обмеженою.

 Під суспільно-нормальною  інтенсивністю праці слід розуміти такий рівень напруженості праці, який забезпечує раціональне використання психофізіологічних здібностей людини при збереженні високої продуктивності праці і здоров’я. Вона забезпечує тривалий період високої працездатності й, отже, високу продуктивність праці. Якщо інтенсивність праці вища від прийнятої в суспільстві, то через деякий час знижується продуктивність праці, зростають втрати робочого часу, травматизм, брак.

 Зростання продуктивності  праці є загальним об’єктивним  економічним законом. Його сутність полягає в тому, що з розвитком суспільного виробництва, впровадженням нових технологій та використанням сучасних матеріалів, покращення організації праці працівник виготовляє за одиницю часу все більший обсяг матеріальних благ.

 Одночасно цей закон є і законом розвитку людського суспільства, а тому у всіх країнах велика увага приділяється зростанню продуктивності праці на макро- і мікроекономічних рівнях.

Національний дохід  або валовий національний продукт  у разі підвищення продуктивності збільшуються швидше, ніж показники витрат. Зниження ж продуктивності призводить до інфляції, пасивного торговельного балансу, повільних темпів зростання або спаду виробництва і до безробіття.

Для становлення і  розвитку ринкової економіки, створення конкурентоспроможної продукції в Україні потрібно ефективно використовувати ресурси на кожному робочому місці, підприємстві. Досягнення високого рівня продуктивності праці потребує ґрунтовної реформи системи управління виробництвом і реалізації продукції, реструктуризації та впровадження досягнень науково-технічного прогресу.

 

10.2. Показники вимірювання продуктивності праці

 

У практиці економічної  діяльності для планування, обліку, аналізу результативності й ефективності праці використовується система  показників, яка дозволяє визначити продуктивність праці у масштабі окремого працівника, виробничої дільниці, підприємства, організації, галузі і суспільства в цілому.

 Показники продуктивності  праці мають бути наскрізними,  зведеними, порівняльними, мати  високий ступінь узагальнення, бути універсальними у застосуванні.

 Продуктивність праці  вимірюється відношенням обсягу  виробленої продукції до затрат  праці (середньооблікової чисельності  персоналу). Залежно від прямого  або оберненого відношення існують  два показники: виробіток і трудомісткість.

Виробіток — це кількість  виробленої продукції за одиницю  часу або кількість продукції, яка  припадає на одного середньооблікового працівника чи робітника за рік, квартал, місяць. Він вимірюється відношенням  обсягу виробленої продукції до величини робочого часу, затраченого на його виробництво:

 

де В — виробіток;

Q — обсяг виробленої  продукції;

 Т — затрати  робочого часу.

Трудомісткість —  це показник, який характеризує затрати  часу на одиницю продукції (тобто  обернена величина виробітку):

 

де Тр — трудомісткість на одиницю продукції.

 Чим більший виробіток  продукції за одиницю часу  або чим менші затрати часу  на одиницю продукції, тим вищий  рівень продуктивності праці.

 Виробіток і трудомісткість  взаємопов’язані і знаходяться в оберненій залежності, проте відсоток підвищення виробітку не рівнозначний відсотку зниження трудомісткості. [2]. Співвідношення між ними виражається так: