Лекции по "Экономике"

Внітрішньозмінні втрати робочого часу = (середня тривалість робочого дня фактично-середня тривалість робочого дня планова) х кількість днів, відпрацьованих 1 робітником фактично х чисельність фактична.

Після визначення позапланових втрат робочого часу необхідно вивчити  причини їх утворення.

Основні причини втрат  робочого часу: 
1) недоліки в організації виробництва (збої, аварії і т.д.); 
2) нерегулярне постачання сировини і матеріалів; 
3) недоліки в організації праці і зарплати; 
4) низька трудова дисципліна (запізнення, простої); 
5) погана організація допоміжних служб.

Вивчивши втрати робочого часу, необхідно визначити невиробничі затрати праці, які складаються із затрат робочого часу в результаті виготовлення забракованої продукції та виправлення браку, а також у зв’язку з відхиленням від технологічного процесу. Це приховані втрати. Розрахувати їх кількість можна за допомогою додаткових розрахунків.Потрібно мати на увазі, що втрати робочого часу не завжди приводять до зменшення обсягу виробництва продукції, бо вони можуть бути компенсовані підвищенням продуктивності праці. 

 

ТЕМА 12. ВИТРАТИ НА ПЕРСОНАЛ І ЗАРОБІТНА ПЛАТА

12.1. Сутність вартості робочої сили

 Сучасні погляди  на вартість та ціну робочої  сили поєднують підходи трудової  теорії вартості та теорії  маржиналізму, тобто теорії суспільних  витрат та граничної корисності.

 Вартість специфічного  товару-послуги робочої сили, яка відповідає суспільній оцінці, повинна встановлюватися на рівні, який узгоджує граничну корисність праці з умовами відтворення робочої сили. Перша складова має, як правило, гарантований характер і спрямована на забезпечення простого відтворення робочої сили, завдяки державному регулюванню мінімальної заробітної плати, інших мінімальних гарантій, які передбачено чинним законодавством та колективними договорами та угодами. Друга складова вартості послуг робочої сили залежить від результативності трудової діяльності, здатності цих послуг створювати більший чи менший дохід, співвідношення розподілу останнього між найманими працівниками та власниками засобів виробництва.

 Вартість робочої  сили має кількісний та якісний  бік. Кількісна характеристика  вартості робочої сили полягає в тому, що вона відображає певні виробничі відносини, а саме продаж працівником своєї робочої сили і покупку її з метою збільшення прибутку. З кількісного боку вартість робочої сили визначається вартістю засобів, необхідних для того, щоб створити, розвинути, зберегти робочу силу.

Вартість робочої сили – це сукупність витрат підприємця, пов’язаних з використанням робочої  сили, забезпечення необхідних для  підтримання її працездатності, професійно-кваліфікаційної  підготовки, утримання сім’ї і виховання дітей, духовного розвитку тощо.

 

 Формування вартості  робочої сили на ринку відбувається  шляхом порівняння результативності, корисності праці із затратами  на відтворення робочої сили  і встановлюється на рівні,  який узгоджує граничну продуктивність праці, тобто цінність послуг праці для покупця-підприємця, з витратами, які потрібні для відтворення робочої сили.

 Існує багато чинників, які по різному впливають на  вартість робочої сили. Одні збільшують  її, інші – зменшують До чинників, що збільшують вартість робочої сили, можна віднести розширення потреб у нових товарах та послугах залежно від економічного розвитку суспільства, збільшення витрат на житло, транспортні витрати, підвищення інтенсивності праці найманих працівників, зростання психологічного навантаження, що потребує дедалі більше життєвих засобів для відновлення витрачених фізичних, моральних і психічних сил.

 На зниження вартості  робочої сили впливає підвищення  продуктивності праці, оскільки  при цьому відбувається зниження  вартості життєвих засобів, потрібних для відтворення робочої сили.

 До складу вартості  робочої сили входять безпосередньо  заробітна плата; натуральні виплати,  які підприємці надають працівникам;  витрати роботодавців на соціальне  страхування та вихідна допомога (виплати у зв’язку із закінченням строку трудового договору); витрати на підвищення професійного рівня; витрати на соціально-побутове обслуговування; податки, які розглядаються як витрати на робочу силу (рис. 9.1.).

Вартість послуг робочої  сили є усередненим еквівалентом життєзабезпечення типового представника асоційованої групи людей, які об’єднані спільністю цілей та інтересів, умовами життя та результатами праці, рівнем інтелектуального та культурного розвитку. В цьому визначенні поєднані витратність та результативність як обов’язкові складові визначення вартості послуг робочої сили.

Ціна послуг робочої  сили розглядається, з одного боку, як ринкова вартість цього специфічного товару, а з другого, – як складова фактичних витрат роботодавця на робочу силу.

 За своєю економічною  природою витрати на робочу  силу є тією частиною новоствореної  вартості, яка складає фонд життєвих  засобів, необхідних для відтворення  робочої сили в конкретних  соціально-економічних та історичних  умовах.

 

Рис. 12.1. Структура вартості робочої сили

 

Витрати роботодавця  на робочу силу складаються з прямих та непрямих витрат. До перших належать заробітна плата за відпрацьований час та інші виплати за невідпрацьований час (наприклад, оплата відпусток), премії та нерегулярні виплати, виплати в натуральній формі. До других – витрати на оплату житла робітникам, професійне навчання, соціальне забезпечення працівників, утримання громадських служб тощо.

 Ціну робочої сили  визначає сукупність життєвих  засобів, необхідних для відтворення  робочої сили у грошовому виразі. Залежно від стану ринку праці ціна робочої сили може відхилятися від її вартості. Вона залежить від кон’юнктури ринку праці, попиту та пропозиції робочої сили, освітнього рівня працівника.

 Ціна робочої сили  регулюється і контролюється державою та профспілками. Створюються певні закони, трудові (тарифні) угоди профспілок і роботодавців тощо. У генеральній угоді зазначається мінімальна ціна робочої сили, що дає змогу нормально існувати. У зв’язку зі змінами умов життя та праці на виробництві угоди через певний період, повинні оновлюватися.

12.2. Доходи населення та джерела їх формування

В умовах сучасного функціонування ринкового механізму та структурних  змін в економіці держави зазнало  трансформації формування доходів  населення, їх використання та система розподілу. Найбільшу питому вагу у структурі грошових доходів населення становить оплата праці. Заробітна плата як соціально-економічна категорія є основним джерелом грошових доходів працівників і разом з тим є головним рушієм соціально-економічного розвитку держави. Вона забезпечує не лише відтворення робочої сили, але й стає вагомим чинником відтворення суспільного виробництва та виступає основним регулятором ринку праці.

 Сутність політики  доходів полягає в безпосередньому  встановленні державою такої верхньої межі збільшення номінальної заробітної плати, яка сприяла б виконанню основних задач і реалізації пріоритетів, що стоять перед економікою.

 Конкретне формулювання  окремих положень політики доходів  в різних країнах різне. На  практиці не існує двох повністю ідентичних варіантів розвитку політики доходів. У механізмі здійснення і формах прояву цієї політики в кожній конкретній державі розрізняються наступні особливості, що зумовлені:

- соціально-економічним  і політичним розвитком тієї або іншої країни;

- ступенем і характером  втручання держави в питання  регулювання заробітної плати;

- традиціями висновку  колективних договорів;

- соціальною напруженістю  у суспільстві.

 Головним об’єктом  усіх варіантів політики доходів  є заробіток робітника  в цілому, у тому числі ставка заробітної плати, оплата наднормових, соціальні виплати та інше. В країнах Західної Європи, як правило, політика доходів має на увазі безпосереднє обмежувальне регулювання всіх основних категорій доходів населення, що лежать в основі особистого і виробничого споживання. Політика доходів на практиці переважно впливає на рух тільки заробітної плати.

Рис. 12.2. Класифікація доходів

В умовах сучасного функціонування ринкового механізму та структурних  змін в економіці держави зазнало трансформації формування доходів населення, їх використання та система розподілу. Найбільшу питому вагу у структурі грошових доходів населення становить оплата праці. Заробітна плата як соціально-економічна категорія є основним джерелом грошових доходів працівників і разом з тим є головним рушієм соціально-економічного розвитку держави. Вона забезпечує не лише відтворення робочої сили, але й стає вагомим чинником відтворення суспільного виробництва та виступає основним регулятором ринку праці.

 Сутність політики  доходів полягає в безпосередньому  встановленні державою такої  верхньої межі збільшення номінальної  заробітної плати, яка сприяла  б виконанню основних задач  і реалізації пріоритетів, що  стоять перед економікою.

Доходи населення –  це сума грошових коштів і матеріальних благ, які домашні господарства одержали за певний проміжок часу у натуральному вигляді для підтримання фізичного, морального, економічного та інтелектуального стану людини. Роль доходів визначається тим, що рівень споживання населення прямо залежить від їх рівня.

 Умовно можна провести  наступну класифікацію доходів  (див. рис. 9.2.).

Грошові доходи населення  включають всі надходження грошей у вигляді оплати праці робітників, доходів від підприємницької  діяльності, пенсій, стипендій, різних допомог, доходів від власності у вигляді відсотків, дивідендів, ренти, сум від продажу цінних паперів і нерухомості.

Натуральний дохід включає, перш за все, продукцію, вироблену домашнім господарством для власного споживання.

Номінальні доходи характеризують рівень грошових доходів незалежно від оподаткування і цін, а реальний дохід характеризує номінальні доходи з урахуванням зміни роздрібних цін і тарифів. Індекс споживчих цін впливає на купівельну спроможність номінальних доходів населення:

де: Др — доходи реальні;

 Дн — доходи  номінальні;

 Іц — індекс  споживчих цін.

 Номінальні і реальні  доходи, а також розміри і динаміка  основних доходів окремих груп  населення, таких як заробітна  плата, пенсії або стипендії,  дають перше уявлення щодо рівня життя.

Рівень життя —  це соціально-економічна категорія, яка  відображає ступінь розвитку і задоволення  фізичних, духовних і соціальних потреб населення, а також умови в  суспільстві для розвитку і задоволення  цих потреб.

 Згідно з рекомендаціями  МОП рівень життя відображають такі показники: обсяг фонду споживання на душу населення, реальні доходи, тривалість життя, освіта; обсяг споживання важливих продуктів у натуральному виразі, забезпеченість житлом, комунальними і соціальними послугами, транспортом і зв’язком; охорона здоров’я, соціальне забезпечення.  Виходячи з міжнародних норм, необхідно також враховувати: зайнятість і умови праці, чинні соціальні гарантії, демографічні, екологічні умови, домашнє майно тощо. Окрім цього, необхідно брати до уваги поширення негативних соціально-економічних явищ, таких як інфляція, безробіття, бідність, злочинність, дискримінація в різних її проявах.

У світовій практиці для  характеристики рівня життя використовується такий інтегральний показник, як індекс людського розвитку, котрий включає три індикатори: національний або валовий внутрішній продукт на душу населення (ВВП), тривалість життя, рівень освіти населення. Ці величини співвідносяться з найвищими світовими рівнями цих показників.

 Рівень життя населення  залежить від економічного потенціалу і значною мірою визначається величиною ВВП і структурою його використання. Джерелом підвищення рівня життя населення є зростання національного доходу, який складає частину сукупного суспільного продукту після відрахування витрачених у процесі виробництва засобів праці і матеріальних витрат, тобто новостворену вартість.

 Для характеристики  рівня життя у вітчизняній  і зарубіжній практиці використовуються  показники бідності: абсолютної  і відносної.

 За абсолютної бідності, бідними є частина домогосподарств, які не можуть забезпечити себе необхідною сумою благ, необхідних для збереження здоров’я і ведення помірно активного трудового життя. За відносної бідності, бідними є частина домогосподарств, які мають низькі доходи.

 У зарубіжній практиці відносна бідність характеризується доходом, що не перевищує 40-60 % доходу, що склався в країні.