Формування ринку сільськогосподарської землі: теоретичні засади та етапи

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ВАДИМА ГЕТЬМАНА

Кафедра економіки АПК

Курсова робота
з дисципліни економіка підприємства в АПК:

Формування ринку сільськогосподарської землі: теоретичні засади та етапи

Виконала:   студентка 3 курсу

спеціальності 6504/1

2 групи, ФЕАПК

Швець Віта Ігорівна

Науковий керівник:

док. екон. наук, професор  Дем’яненко С.І.

Київ 2010 р

Зміст

Вступ  ……………………………………………………………………………….3

Розділ І:  Суть та значення Земельної Реформи  ………………………………..6

1.1.           Земельна Реформа в Україні: її складові та етапи ………………………. 6

1.2.           Теоретичні засади формування ринку сільськогосподарської землі…...11

Розділ ІІ:  Аналіз формування ринку сільськогосподарської землі в процесі Земельної Реформи  ……………………………………………………………....22

2.1.     Економічна характеристика об’єкта дослідження …………………….. 22

2.2.     Факторний аналіз ефективності використання земельних ресурсів в умовах реформування …………………………………………………………... 38

2.3.     Кореляційно-регресійний аналіз обсягу товарної продукції на 1 га посівних площ …………………………………………………………………...46

Розділ ІІІ  Проблемні аспекти формування ринку сільськогосподарської землі та шляхи їх вирішення ………………………………………………………….. 52

3.1.     Юридичні засади формування ринку сільськогосподарської землі ......52

3.2.      Оренда сільськогосподарської землі як важливий чинник створення її ринку …………………………………………………………………………….. 59

Висновки  ………………………………………………………………………..68

Список використаної літератури  …………………………………………....72

Додатки  ……………………………………………………………………….....75

Вступ

Перехід України до ринкової економіки  вимагає  радикальних змін раніше  усталених  прав  власності та земельних відносин. Ці зміни спрямовані на докорінну перебудову відносин землекористування і полягають у впровадженні різних форм власності на землю та надання власникам права самостійно вирішувати питання щодо розпоряджання нею. Шляхом розв’язання цього завдання є становлення реального селянина-власника, який в процесі господарювання забезпечить раціональне використання земель сільськогосподарського призначення.

Роздержавлення та приватизація земельних ресурсів сільськогосподарського призначення створили широкий спектр власників земельних ділянок різних форм власності. Істотне подрібнення сільгоспугідь, неефективне їх використання та порушення порядку проведення земельних угод об’єктивно зумовлює необхідність формування механізмів регульованого земельного ринку.

Законодавчо регульований, економічно обґрунтований ринок сільськогосподарських земель не може бути вилученим із загальної системи ринкових земельних відносин. Його формування в нашій державі – вимога часу, оскільки для підприємливих господарів-власників він потрібний і необхідний, як і купівля-продаж інших засобів виробництва. Потрібно відзначити недостатню теоретичну розробленість економічних важелів становлення ринку землі. На сучасному етапі, в Україні не створено правового поля становлення та регулювання ринку земель сільськогосподарського призначення, в силу чого введено численні заборони та обмеження обороту зазначених земель. У результаті цивільно-правові земельні угоди укладаються підпільно і залишаються неконтрольованими, а їх учасники, а також держава та місцеве самоврядування зазнають економічних втрат. Саме через надзвичайну актуальність, теоретичну і практичну значимість цих питань я обрала цю тему для написання курсової роботи.

Метою даного дослідження є аналіз науково-теоретичних засад формування ринку сільськогосподарських земель та пошук шляхів створення фундаменту для ефективного його функціонування.

Для реалізації поставленої мети в роботі поставлені наступні завдання:

      виявити теоретико-методологічне значення, суть та особливості функціонування ринку земель сільськогосподарського призначення;

      провести історичний аналіз розвитку земельних відносин на теренах України у ХХ – на початку ХХІ ст.;

      проаналізувати тенденції розвитку земельних відносин в Україні в умовах реформування;

      здійснити аналіз досягнутого рівня ефективності досліджуваного підприємства;

      визначити основні напрямки перетворень чинного законодавства  для створення  необхідних умов розвитку ринку землі.

Об’єктом дослідження є сукупність економічних відносин, що виникають у процесі формування, функціонування й розвитку ринку земельних ресурсів сільськогосподарського призначення.

Предметом дослідження є економічні засади формування ринку земель сільськогосподарського призначення та проблеми його функціонування.

В роботі використано такі методи дослідження: монографічний – для розкриття сутності ринку землі; економіко-статистичний – для оцінки показників діяльності аграрних підприємств; аналітичний – для аналізу досягнутого рівня ефективності досліджуваного об’єкта; індексний – для аналізу і оцінки діяльності досліджуваного об’єкту; кореляційно-регресійний – для аналізу і оцінки діяльності досліджуваного підприємства та порівнянні з іншими; конструктивний – для визначення підходів до ефективності функціонування ринку землі; економіко-математичного моделювання – для побудови математичної моделі підприємства; дисконтування – для оцінки ефективності плану.

Дослідження ґрунтується на наукових працях провідних представників теорії ринкової трансформації аграрного сектора економіки України, а також працях інших відомих вітчизняних та іноземних учених з питань ринкового реформування земельних відносин.

Інформаційною базою дослідження послужили: дані річного звіту підприємств, літературні джерела, періодичні видання, мережа Інтернет.

Розділ І:  Суть та значення Земельної Реформи

1.1 Земельна Реформа України: суть та значення.

Земельні ресурси є основою матеріального і духовного виробництва. Від характеру і рівня ефективності використання землі залежить розвиток продуктивних сил, масштаби виробництва і матеріальне благополуччя народу. Земельні ресурси необхідні всім галузям народного господарства, однак їх роль у різних сферах суспільного виробництва не однакова. Якщо в промисловості, крім добувної, земля є лише просторовим базисом, то в сільському господарстві вона – головний засіб виробництва.[1, с.177]

В колишньому СРСР, а отже, і в Україні, яка перебувала у його складі, земля була націоналізована і її єдиним власником стала держава. Громадянам, сільськогосподарським підприємствам, організаціям і установам земля передавалася лише у користування. Панування державної власності на землю стало однією з головних причин низького рівня ефективності її використання. [1, c. 181]

Здобуття незалежності України в нашій державі супроводжувалося докорінними змінами, зокрема і у сільському господарстві. Найважливішими з-поміж усіх організаційно-правових заходів стали ті, що були спрямованні на проведення земельної реформи.

Започаткована 18.12.1990 р. прийняттям Постанови Верховної Ради України «Про земельну реформу» [2, ст.100] земельна реформа мала на меті ліквідацію монополії державної власності на землю зі створенням різних форм власності й господарювання. Цією постановою з 15.031991 р. всі землі України були оголошені об’єктом земельної реформи, і місцевим та державним органам було доручено: провести інвентаризацію земель усіх категорій; здійснити реєстрацію громадян, які бажають організувати селянське (фермерське) господарство, розшири особисте підсобне господарство, займатись індивідуальним садівництвом, одержати для користування земельні ділянки для городництва, сінокосіння і випасання худоби; провести облік і аналіз клопотань підприємств, установ, організацій про надання їм земель для ведення підсобного сільського господарства, колективного садівництва й городництва  тощо. У результаті виникла потреба у перегляді всього земельного законодавства. Так, Земельним Кодексом Української РСР (1990 р.) визнавалось існування права на землю у формі довічного успадкованого володіння, постійного володіння, а також  постійного й тимчасового користування, проте право розпоряджатися землею залишалося за радами народних депутатів, тобто форми власності на землю не існувало.

Тому в січні 1992 р. Верховною Радою України Було прийнято закон «Про форми власності на землю», а в березні цього самого року – нову редакцію Земельного Кодексу України. Цими документами й була запровадження приватна, колективна та державна форма власності. Монополія державної влади на землю припинила своє існування , а всі три форми власності були визнанні рівноправними. Додаткові заходи щодо ефективного реформування земельних відносин були визначенні Постановою Верховної Ради України «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» від 13.03.1992 р. Декретом КМУ «Про приватизацію земельних ділянок» від 26.12.1992 р. було визначено форми безоплатної передачі земельних ділянок громадянам у приватну власність [3, с.232].

На цьому етапі здійснення земельної реформи головна роль в управлінні земельними ресурсами перейшла до органів законодавчої та представницької влади. Ради народних депутатів виконували функції реєстрації прав власності, справляння плати за землю, ведення кадастру тощо.

Для прискорення земельної реформи та з метою регулювання земельних відносин і використання земель Президентом України було підписано ряд указів, зокрема «Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення  для здійснення підприємницької діяльності» (1995 р.), «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам та організаціям» (1995 р.), «Про захист прав власників земельних ділянок (паїв)» (1998 р.). Таким чином, було проголошено курс на реструктуризацію КСП у господарські формування ринкового типу, які функціонують на основі приватної власності на землю та майно. На цьому етапі було здійснено поділ земель колективної власності на земельні частки (паї) без виділення їх у натурі та видано членам колективних підприємств сертифікати на право на земельну частку (пай). Власники земельних сертифікатів  здобули право розпоряджатися своїм земельним паєм. Членам колективних сільськогосподарських підприємств надавалась можливість виходу  зі складу підприємства зі своєю земельною часткою (паєм) з виділенням її в натурі (на місцевості) та видачею Державного акта на право приватної власності на землю. Згідно із Законом України « Про оренду землі» від 1998 р., земельні паї могли бути передані в оренду, що було вкрай необхідним в умовах трансформації форм  господарювання на селі.  У 1999 р. Президент України знову прискорив земельну реформу, підписавши Указ «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектору економіки» від 1999 р. [4, с.12-16]. Керуючись цим указом, в 2000 р. в країні був здійснений фундаментальний «чорний переділ»: 26 млн. га сільськогосподарських угідь були шляхом паювання передані з колективної в приватну форму земельної власності. В результаті на 2008 р. 51% територій України знаходився в приватній власності. Динаміку процесу приватизації земельного фонду України демонструє табл.1.1.1.

Таблиця 1.1.1.

Земельний фонд України за формами власності в 1991-2009 рр., % загального