История экономической мысли

|головними засобами збільшення активного торговельного балансу країни визначаються: посередницька торгівля, експортні галузі промисловості, які працюють на вітчизняній і дешевій імпортній сировині; 

|недоцільними визнаються заборони вивезення грошей за кордон та обмеження імпорту іноземних товарів.

 

 

Найвидатнішим представником  меркантилізму в Англії в його найбільш розвинутому вигляді є Томас Мен (1571-1641), якого вважають автором теорії торгового балансу. Мен був купцем і одним з директорів Ост-Індської компанії. 
 
У своїх памфлетах «Роздуми про торгівлю Англії з Ост-Індією» (1621), «Скарб Англії у зовнішній торгівлі або баланс зовнішньої торгівлі» (1664) він заперечує монетаризм і обгрунтовує теорію торгового балансу. 
|проти заборони вивезення грошей, (гроші приносять багатство тільки перебуваючи в обороті

|З точки зору Мена, єдиним розумним засобом збільшення кількості грошей у країні є сприятливий торговий баланс. 
vТорговий баланс з окремими країнаминеминуче складається по-різному.( Деякі країни більше купують в Англії, ніж продають їй, інші, навпаки, більше ввозять в Англію, ніж вивозять з неї. )

|Тільки за умови, що торгівля буде вільною, вона набере найбільшого розвитку, а тим самим буде досягнуто основної мети - збільшення запасів золота та срібла.

 

| «Гроші, які привозяться у країну завдяки активному балансу нашої зовнішньої торгівлі, - це єдині гроші, які у нас залишаються і якими ми збагачуємося», - підкреслював Мен. 
 
|Чітко формулює Мен і теорію торгового балансу: «Звичайним засобом для збільшення нашого багатства й наших скарбів є місце передбачуваного на торгівля, у якій ми завжди повинні дотримуватися того правила, щоб щорічно продавати іноземцям своїх товарів на більшу суму, ніж ми споживаємо їхніх товарів. 
 
|Мен є прихильником розвитку вітчизняної промисловості і, так само як Стаффорд, вимагає заміни експорту сировини експортом готових виробів. Він вважає досить суттєвим також розвиток транзитної торгівлі, оскільки вона, на його думку, також є джерелом збагачення. Особливо важливо в цьому мореплавство і необхідність доставки англійських експортних товарів у місце призначення тільки на англійських судах.

 

3. Аграрний переворот у XVI –  XVIII ст. в Англії та розвиток  сільського господарства у країнах  Західної Європи.

Сільське господарство розвивалося трьома основними на¬прямами: створення буржуазних форм земельної власності, еволюція феодальної ренти у капіталістичну, зростання то¬варності. Змістом цих процесів була боротьба між двома шляхами розвитку аграрних відносин: ринкового підприєм¬ництва та дрібнотоварної земельної власності. 
В Англії аграрний переворот XVI - XVII ст. відіграв ради¬кальну роль. Там, де застосовувалось огороджування, насиль¬ницьке обезземелення селян, відразу утворилася велика земель¬на власність буржуазного типу, яка здавалася в оренду селя¬нам. Після буржуазної революції на цих землях утверджува¬лися фермерські господарства, а лендлорди (великі землевлас¬ники) отримували капіталістичну ренту. Селян - копігольдерів переводили на становище орендарів, змушували відмовлятися від своїх прав на користування землею. Дрібні селянські гос¬подарства перестали існувати, звільнивши місце великій бур¬жуазній земельній власності лендлордів і фермерів. Сільське господарство досягло значних успіхів у вівчарстві, агрокуль¬турі й агротехніці (легкий плуг, складні сівозміни, використан¬ня добрив), зросла врожайність зернових культур. 
У Голландії розвиток сільського господарства мав компро¬місний характер. Революція не ліквідувала феодальну земель¬ну власність, але пріоритет належав зміцненню дрібноселянсь¬кої власності, що зростала в основному за рахунок скуповуван¬ня монастирських володінь, осушених земель, на яких розви¬валися фермерські господарства. 
У Франції протягом перехідного періоду зберігалася вели¬ка земельна власність феодалів, зміцнилася спадкова рента. Аграрне законодавство якобінців у ході буржуазної революції 
1789-1794 рр. перетворило цензиви у приватну власність се¬лян. Процес капіталізації здійснився шляхом зміцнення дрібноселянської власності. Селянин перетворився на дрібно¬го аграрія індустріального суспільства. 
Отже, визначальними напрямками у господарському роз¬витку країн Західної Європи була буржуазна перебудова, фор¬мування індустріального ладу

 

Найрадикальнішим був  аграрний переворот у XVI—XVIII ст. в Англії (Великобританії). Примусова експропріація дрібних власників і конверсія (перетворення) земель на пасовища були зумовлені товарно-грошовими відносинами, необхідністю збільшення сировини для текстильних мануфактур. Там, де застосовувалося обгороджування землі, відразу утворювалася велика земельна власність буржуазного типу. В XVII ст. землю орендували селяни (коттери, батраки) або власники її самі розводили великі стада овець. Масштаби обгороджувань зросли із секуляризацією монастирських земель, що розпродувалися на комерційних засадах. Після буржуазної революції на обгороджуваних землях утворювалися фермерські господарства, а лендлорди отримували капіталістичну ренту. Землеволодіння копільгольдерів ліквідовувались повільно, їх переводили на становище орендарів, змушували відмовитися від своїх прав на користування землею. Посилилася майнова диференціація селянства. У XVIII ст. із завершенням експропріації селянства дрібні селянські господарства перестали існувати, звільнивши місце великій буржуазній земельній власності лендлордів і фермерів.

Сільське господарство д осягло значних успіхів у  вівчарстві, агрокультурі та агротехніці (легкий плуг, складні сівозміни, використання добрив), зросла врожайність зернових культур. У XVIII ст. Великобританія вивозила 20% врожаю. Вона стала країною класичного фермерського господарства.

 

4. Аграрні відносини в Україні у XVI — першій половині XVII ст. 
Господарство України на відміну від країн Західної Європи на початку XVI ст. розвивалося в умовах недержавності. Українські землі належали Великому князівству Литовському, Польському і Угорському королівствам, Молдавському князівству.

Протягом XVI — першої половини XVII ст. в господарстві Галичини та Правобережжя України відбулися  значні зміни. Інтенсивно зростало велике феодальне землеволодіння, утвердилося та зміцніло фільварково-панщинне господарство. 
Земельна власність зосереджувалася переважно в руках королів, магнатів, шляхти, церкви.

З середини XVI ст. почало формуватися козацьке землеволодіння. 
Державні маєтки "королівщини" об'єднувалися в староства — великі господарські комплекси, що складалися з фільварків і згрупованих навколо них "ключів" — окремих груп поселень, об'єднаних адміністративне.

Проте високий рівень концентрації земельного фонду в  державних маєтках не свідчив про економічну могутність короля.

Більша частина земель в Україні була зосереджена у  магнатів.

Особливо швидко магнатське землеволодіння зросло після Люблінської  унії 1569 p., коли почалася колонізація  наддніпрянських і задніпрянських земель.

Земельні багатства  магнатів зростали за рахунок успадкування, шлюбів, пожалувань короля, купівлі  та захоплення земель. Права на придбані або загарбані землі затверджувалися  королівськими грамотами.

В аграрному господарстві значного розвитку набуло шляхетське землеволодіння. У Великому князівстві Литовському оформлення шляхти як привілейованого стану та його остаточне відокремлення від селянства було завершено у середині XVII ст.

Оформленню шляхетського стану сприяла аграрна реформа (волочна поміра) 1557 p., під час якої перевірялися права на шляхетство.

Зростанню шляхетського землеволодіння, так само як і магнатського, сприяли великокняжі й королівські  дарування, придбання і продаж маєтків, насильне захоплення селянських земель. Часто шляхта орендувала землю у магнатів.

Зростання феодального  землеволодіння в Україні супроводжувалося перерозподілом земель на користь магнатів внаслідок скорочення землеволодіння середньої та дрібної шляхти. Поширене було захоплення магнатами шляхетських  маєтків або примусовий їх продаж. Безземельна шляхта наймалася на службу до магнатів, отримуючи невеликі володіння за умови виконання різних обов'язків, в основному військової служби.

Протягом XVI ст. у Великому князівстві Литовському відбулося  законодавче закріплення прав магнатів і шляхти на землю.

У цей час продовжувало зростати володіння православної, уніатської та католицької церков. Великокнязівський  і королівський уряди підтримували церкву, визначаючи її важливу роль у захисті інтересів феодалів. Церкви багатіли за рахунок захоплення селянських земель, відписувань, дарувань місцевих воєвод, магнатів і шляхти, які намагалися схилити її на свій бік.

Протягом XVI — першої половини XVII ст. у структурі феодального  землеволодіння відбулися зміни, пов'язані  з розвитком козацького землеволодіння. Основною формою землеволодіння середнього козака був хутір. При козаках були "всякі пожитки" — луки, сіножаті, ниви, ставки, пасіки, гаї, ліси. Хутір часто перетворювався на велике землеволодінн.

Зростання магнатсько-шляхетської  земельної власності привело до еволюції права землеволодіння селян.

У Великому князівстві Литовському  волосні селяни вільно розпоряджалися землею, могли її продавати, закладати, дарувати. Селяни приватних володінь не мали права переходу і поступово  підпадали в особисту залежність.

Протягом XVI ст. з розвитком  внутрішнього і зовнішнього ринків, зростанням в Західній Європі попиту на продукцію сільського господарства, насамперед на збіжжя, відбулося обезземелювання  селян та їх остаточне закріпачення. Литовський статут 1529 p. заборонив селянам без дозволу панів купувати або брати у заставу землю. 
Обмежували права селян на землю фільварки.

Для існування фільваркових господарств суттєво необхідними  були доступ до ринків та значна робоча сила. Ці умови існували в Галичині, на Волині та Поділлі, де і виникли перші фільварки.

З розвитком фільваркового  господарства безпосередньо була пов'язана  волочна реформа польського короля і князя литовського Сигізмунда II Августа, проведена в 1557 p. Метою  її було збільшення доходності великокнязівських маєтків розширенням господарської ріллі й посиленням селянських повинностей.

Згідно з "Уставами на волоки" руйнувалося громадське землеволодіння. Всі землі (дворові  та селянські) перемірювали і поділяли на волоки. Кожне селянське тяглове господарство за точно встановлену ренту отримало волоку землі і втратило право розпоряджатися нею. Волочна реформа збільшила кількість тяглових селян, в категорію яких були переведені селяни-денники, службові, челядь. Господарства, що не могли обробляти волоку і відбувати примуси, наділялися меншими наділами — півланом, "загородами" (приблизно 1/2 волоки). Наділ селян вважався спадковим, його можна було ділити, але не збільшувати. Купівля-продаж землі заборонялася

У другій половині XVI —  на початку XVII ст. фільварки створювалися у тих воєводствах, де їх до того ще не було. В низинних районах Закарпатської України вони з'явилися в останній третині XVI ст. У Буковині така система не склалася. Повільно організовувалися фільварки в Центральній і Лівобережній Україні, де насамперед потрібно було освоїти колонізовані землі. Шляхта заохочувала селян займати ці землі, запропонувавши їм слободи (поселення, звільнені від сплати примусів та оброків протягом 15—ЗО років).

Розвиток фільваркової системи зміцнив феодальну власність на землю. На всі українські землі поширився принцип абсолютної неподільної спадкової станової власності, що діяла у Польщі. Шляхта домоглася виключного права на землю і на працю виробників. Нешляхетської земельної власності не могло існувати. Селян було позбавлено права на спадкове користування землею. Вони поділялися на групи залежно від майнового стану і господарських функцій у фільварках. Селяни-кмети мали наділ землі і виконували примуси з тяглом. Загородники "сиділи" на городах і мали садиби. Халупники мали тільки садибу і хату. Коморники володіли лише худобою. Гультяї працювали як тимчасові наймані робітники.

Аграрна реформа 1557 p. і  розвиток фільварків прискорили зменшення  селянських наділів та зростання  кількості малоземельних і безземельних селян.

Третину селянства становили  малоземельні й безземельні. У 40-х  роках XVII ст. найпоширенішими були господарства на чверть лану (5—7 га), це був той  мінімум, який, на погляд панів, забезпечував прожиток селянської сім'ї і створював  сприятливі умови для відтворення робочої сили — селянина і його реманенту як основи існування і розвитку фільварку.

Розгортання панщинно-фільваркової системи не тільки позбавило права  селян на землю, а й призвело до збільшення їх панщини, примусів і втрати права переходу.

"Артикули" польського  короля Генріха Валуа 1573 p. і  третій Литовський статут 1588 p. остаточно  закріпачили селян, їм заборонялося  самостійно виступати на суді, свідчити як проти, так і  за своїх панів. Практично неможливим  стало право переходу. "Похожі" селяни, які вважалися вільними, проживши десять років в маєтку пана, повинні були при переході сплатити 10 кіп грошів, що дорівнювало половині вартості селянського господарства із землею, а також повернути позику, отриману при поселенні

в кінці 20—30-х років XVII ст. почалося посилення кріпосництва. 
У відповідь зросла і набула масового характеру боротьба селян і козаків за землю, знищення кріпацтва, перетворення їх на вільних землевласників.

У XVI ст. максимальна величина панщини становила 52 дні із селянського господарства на рік. В основному це були будівельні роботи, охоронно-поштова служба, з другої половини століття — праця у сільському господарстві. З поширенням фільварків у середині XVII ст. панщина досягла двох-трьох днів на тиждень. 
На Буковині основою господарства залишалися селянські землі. За користування ними селяни платили натуральну та грошову ренти, державні податки на користь молдавського господаря і турецького султана.

Отже, протягом XVI — першої половини XVII ст. на українських землях відбулися істотні зміни в аграрних відносинах. Розширення внутрішнього та зовнішнього ринків призвело до формування й утвердження фільварково-панщинної системи господарства. Зросло магнатськошляхетське землеволодіння. Завершилося юридичне закріпачення селян, які підпали в поземельну, особисту і судово-адміністративну залежність від феодалів. Найінтенсивніше ці процеси відбувалися в Галичині, Волині, Поділлі, північно-західних районах Київщини. Наступ феодалів на права селян, прагнення покріпачити все населення України зумовили зростання чисельності козацтва і посилення національно-визвольної боротьби українського народу, найвищою точкою якої стала Визвольна війна середини XVII ст.

 

5. Особливості мануфактурного  періоду української промисловості. 

У період з XVI по першу половину XVIII ст. український народ існував без своєї держави, господарський розвиток українських земель визначався економічними системами Речі Посполитої та Московської держави, до яких вони належали. В Україні утвердилася панщинно-кріпосницька система.

З'явилися величезні магнатські латифундії із сотнями сіл, міст, містечок, тисячами господарств селян та міщан. Це були держави в державі, з якими мусили рахуватися королі, віддавати їм частину державних доходів. Одним з наслідків Великих географічних відкриттів для України було виникнення фільварків. Фільварок — це товарне багатогалузеве господарство, базоване на примусовій праці кріпаків. Зростання фільваркової системи та поширення панщини зміцнило землеволодіння магнатів і шляхти. Селяни почали втрачати право переходу, опиняючись в особистій, поземельній, судово-адміністративній залежності від хазяїна чи пана.